Скриня Пандори

Середа, 4 квітня 2012, 17:41

"Справа Тимошенко", знівелювавши межу між політичною і кримінальною відповідальністю, відкрила скриню Пандори. Досі діяльність вищих посадових осіб звичаєво розглядалася лише з точки зору політичної відповідальності. Саме з цієї точки зору в посадовцеві, проти якого порушено кримінальну справу, можна було вбачати "політично переслідуваного".

Відтепер кожен посадовець – як колишній, так і нинішній та майбутній, – повинен враховувати можливість судового переслідування за свої дії на високій (чи не дуже) посаді.

Діяльність найвищих українських посадовців протягом останніх 20 років дає неабиякий матеріал для роздумів. Візьмімо лише три епізоди з історії новітньої української незалежності: ядерне роззброєння, розподіл Чорноморського флоту та активів СРСР.

Відтепер відповідь на запитання "хто і що підписував" може потягти за собою досить масштабні наслідки.

Меню для бажаючих судитися

Кожен із згаданих далі епізодів дає уявлення про різні шляхи завдання матеріальних збитків державі. Утім, це – не вичерпний їх перелік.

Ядерне роззброєння. Фабула така. У Декларації про суверенітет Україна оголосила про намір у майбутньому стати без'ядерною державою, а після проголошення незалежності підтвердила це Заявою про без'ядерний статус та приєдналася до Договору про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь.

Cамоочевидно, завдяки цьому рішенню планувалося принести країні не збитки.

Логіка наступних дій для отримання Україною дивідендів в обмін на добру волю позбутися третього в світі ядерного потенціалу мала б виглядати так: визнати ядерний потенціал, який знаходився на території УРСР, власністю України; отримати якнайбільшу фінансову компенсацію за ядерні матеріали; не потерпіти втрат через зобов’язання України ліквідувати шахтні пускові установки (ШПУ) та гарантувати територіальну цілісність і енергетичну безпеку.

Відповідь на запитання "як роззброюватися, щоб отримати дивіденди" давала Постанова Верховної Ради від 18 листопада 1993 року, розроблена спеціальною парламентською комісією. На той час Постанова ВР мала статус закону, тож зафіксовані нею підходи були обов’язковими для виконання всіма посадовими особами.

Зокрема, там зафіксовано необхідність "повернення Україні компонентів ядерної зброї для їх використання в мирних цілях або компенсацію їх вартості", що "умови щодо компенсації поширюються і на тактичну ядерну зброю, яка була вивезена в Росію з території України у 1992 році", а також що виконання Україною зобов'язань із ядерного роззброєння "можливе лише за умови надання достатньої міжнародної фінансової і технічної допомоги".

Але подальші дії керівництва країни не узгоджувалися з вимогами Постанови.

"Цілком очевидні протиріччя між рішеннями Верховної Ради щодо скорочення ядерних озброєнь і деякими положеннями тієї угоди, яку мають намір підписати президенти трьох держав. Так, згідно з Постановою Верховної Ради про ратифікацію Договору "СТАРТ-1", Україна бере на себе зобов’язання знищити 42 відсотки ядерних боєзарядів впродовж 7 років", – писала "Українська газета" 20 січня 1994.

У Тристоронній угоді вже фігурує "знищення всієї ядерної зброї", але лишається термін – "протягом семирічного періоду", тобто – до 2001 року.

Тепер про гроші. Оскільки ядерна зброя не має ринкової вартості, оцінити розмір належної Україні компенсації можна було лише за вартістю виготовлення матеріалів. Як писали газети у 1994 році, найбільш цінними матеріалами у ядерній боєголовці є високозбагачений уран (ВЗУ) та збройний плутоній, витрати на виготовлення яких складають, відповідно, до 100 тисяч та до 1 мільйона доларів за кілограм.

Україна разом із тактичною зброєю віддала Росії понад 50 тонн високозбагаченого урану та близько 10 тонн збройного плутонію, що за мінімальною оцінкою варте більше 10 мільярдів доларів (натомість, в рахунок цих коштів з України було лише списано 300 мільйонів доларів так званих енергетичних боргів).

За стратегічну зброю, за оцінками фахівців, Україна мала отримати понад 100 мільярдів доларів – натомість два роки отримувала від Росії ядерне паливо, яке оцінюють приблизно у 4,5 мільярдів доларів.

"Що стосується боєголовок стратегічних ракет, то тут ми маємо знову ж десятки тонн високозбагаченого урану та плутонію. А в Тристоронній заяві плутоній чомусь взагалі зник", – писав "Вечірній Київ" 25 січня 1994 про одну з причин розбіжності.

Ще одна "міна" – ліквідація ШПУ. Так, за словами керівника спеціальної комісії Верховної Ради з ядерного роззброєння Юрія Костенка, Україна ще донедавна сплачувала за їх ліквідацію з власного бюджету.

Хоча після розпаду СРСР, наголошували фахівці, для України знищення ШПУ вже не було необхідною умовою нерозповсюдження ядерної зброї – бо на українській території її не виробляли. Тож треба було відмовлятися від процедур, передбачених для СРСР, укладати угоди про їх утилізацію, але за будь-яких обставин – не коштом України.

Ну і, нарешті, енергетичні війни, які веде Росія, ілюструють наслідки того, що Україна не була включена до європейської системи безпеки, як це передбачала Постанова ВР.

Отож, за логікою "справи Тимошенко", виникають запитання: хто ставив підписи під угодами, через які Україна недоотримала кошти за "здану" ядерну зброю? Чиї дії призвели до того, що країна, відмовившись від ядерного потенціалу, опинилася поза гарантіями безпеки та, зокрема, зазнає недружніх дій з боку Росії як постачальника енергоносіїв?

Розподіл Чорноморського флоту. Фабула така. Згідно з нормами міжнародного права та ухваленим на його підставі законом "Про власність", після розпаду СРСР Україна мала отримати у власність все те, що розташовувалося на її території на момент оголошення незалежності. Так відбулося з усім військовим майном, у тому числі і ядерною зброєю.

Президент Кравчук підписав указ про підпорядкування Збройним силам України ЧФ СРСР. Але рішення не було реалізовано.

З іншого боку, за Договором про розподіл активів і пасивів СРСР, підписаним 4 грудня 1994, Україна, відповідно до свого ВВП, отримала право на 16,37% союзної спадщини. Тож за цією формулою мала отримати й 16,37% від усього радянського ВМФ (який включав також Тихоокеанський, Балтійський, Північний флоти).

Приблизно таку частку у вартості майна ВМФ СРСР становив ЧФ, який базувався в Криму. Отже, як не дивитися на проблему, ЧФ мав цілком відійти Україні.

Проте, за Угодою 1995 року, підписаною президентами, Україна одержала лише 18,3% кораблів кожного типу зі складу ЧФ СРСР, а майно ЧФ поділили навпіл.

І, більше того, 1997 року прем’єр-міністри підписали міжурядову угоду про статус та умови тимчасового перебування на території України ЧФ РФ – Росія попросила 10 років на підготовку до виведення своєї частини флоту з території України.

Тож Україна недорахувалася не лише майна, але ще й віддала свою територію під "подароване" на вкрай невигідних умовах.

Так, за пропозицією російської сторони, при визначенні плати за базування (а вона обумовлена договором 1997 року в 97,75 мільйонів доларів щорічно) враховувалося, що Росія продає Україні газ за пільговою ціною – 26 доларів за тисячу кубометрів. Однак ця цифра при підписанні договору президентами "загубилася". Отож ціна на газ уже давно вища, а ціна за базування ніяк з нею не синхронізується.

За експертними оцінками, Росія мала б сплачувати за перебування свого ЧФ у Криму щорічно від 5 до 10 мільярдів доларів.

Нинішня ж плата далеко неадекватно відображає, по-перше, збитки від виключеної з курортного обігу берегової території; по-друге, ЧФ використовує 11 км українських причалів і не дає на них заробити – за експертними оцінками, до 150 мільйонів доларів на рік.

По-третє, використання інфраструктури, яку навіть інвентаризувати за рішенням українського суду українська ж сторона на власній території не могла – російські військові не пускали на об'єкти.

Окрім того, за словами колишнього командувача ВМС України Володимира Безкоровайного, "де-юре маяки та інші навігаційно-гідрографічні об’єкти не підпадають під дію базової угоди, а де-факто – є окупованими російськими військовими. Водночас Україна у повній мірі несе міжнародну відповідальність за безпеку судноплавства в її територіальних водах".

За логікою "справи Тимошенко", треба оцінити співвідношення того, що мала отримати в матеріальному плані Україна, і того, що вона отримала, і покласти персональну відповідальність на тих, хто до цього спричинився, – протягом кожного конкретного періоду: розподілу флоту, підписання умов базування, продовження термінів базування на втратних умовах і так далі.

Адже 21 квітня 2010 року президенти України та Росії підписали угоду про продовження перебування ЧФ РФ в Криму до 2042 року. А парламентська більшість ратифікувала цю угоду.

Активи та борги СРСР. Фабула така. На момент розпаду СРСР його борги були мізерні (Радянський Союз кредитів не брав), а державні активи (золотовалютні запаси, закордонне майно) – одні з найбільших у світі. Їх обсяги Росія мала розсекретити та надати при поділі майна іншим колишнім республікам.

Тільки закордонне державне майно оцінювалося західними експертами не менше ніж у 500 мільярдів доларів. Частка України там становила, відповідно до ВВП, 16,37%. Втім, Росія так і не надала інформацію про активи СРСР.

Натомість Україні нарахували борг за енергоносії в 3 мільярди доларів, який нібито виник в українських підприємств перед Росією протягом 1991-94 років (хоча за підрахунками української сторони зберігався паритет), і за часів президентства Кучми віднесли цей борг у рахунок плати за базування ЧФ РФ в Криму.

Експерти зазначають, що Україна в питаннях спадщини могла піти тим же шляхом, що і країни Балтії, – вони свідомо відмовилися від своєї частки активів, проголосивши себе країнами, анексованими СРСР. Маючи такий статус, вони подали до суду на відшкодування збитків, завданих їм з боку СРСР.

"Клята ожеледь!"

За такий прецедент – притягнення високоурядовців до відповідальності за нанесення економічної шкоди державі – чинній владі можна було б подякувати. Справді, країна з такими стартовими можливостями, як Україна зразка 1991 року, – і в такій економічній ситуації?

Хтось же мусить відповідати?

При чому, на думку Сергія Льовочкіна, глави адміністрації президента, "є принцип незворотності покарання: якщо людина вчинила злочин – то має нести відповідальність".

А для визначення покарання він схильний калькулювати збитки: "З тих пір (за 3 роки з моменту укладання газового контракту з Росією – І.Л.), якщо порахувати збитки української держави, вони становлять від 12 до 15 мільярдів доларів за наслідками цього контракту – і при цьому це ще обережна оцінка".

Такий рішучий крок влади на захист національних економічних інтересів виглядав би природнім і логічним, якби ініціатива походила від нової команди, якій поки нічим дорікнути.

Але слід зважити, на яких посадах побували в різні роки незалежності представники коаліції...

Тільки посаду прем'єр-міністра, починаючи з 2001 року, вони (в особі Кінаха, Азарова, Януковича) сумарно обіймали близько шести років. Отже, мають розуміти: ця рішучість може повернутися проти них же, коли вони перестануть бути владою. Адже для судової системи прецедент уже створено. І для суспільства теж.

Тим часом перелік можна продовжити. Серед інших тем, вартих уваги з порушеної точки зору, – зниклі заощадження українців в Ощадбанку СРСР (байдуже, як рахувати сумарно: 132 мільярди доларів чи рублів, – але грошей на ощадкнижках не стало), заблоковане 1994 року будівництво виробництва ядерного палива у Жовтих Водах, що досі тримає українські АЕС в залежності від російського палива...

Далі буде?

Таким чином, приводів, аби пригадати старі гріхи тих, хто побував при владі, більш ніж достатньо. Якщо такий процес піде – що це буде: очищення чи нова ера популізму? Чи повторення шляху, який вже пройшла Південна Корея, де кожен наступний президент судив свого попередника?

В Україні такий сценарій поглибить і без того нецивілізовані стосунки влади і опозиції – які є не "двома сторонами владної медалі", опонентами, які, втім, обоє мають на думці розвиток країни, – а затятими ворогами, запрограмованими на знищення одне одного.

Уже багато років маємо ситуацію: влада вважає, що вона тут назавжди, а опозиція потирає руки в передчутті моменту, коли зможе помститися, скориставшись владними повноваженнями. І так до нескінченності?

З іншого боку, "справою Тимошенко" створено прецедент, коли бажаючі публічно засвітитися можуть подавати судові скарги на дії високо-високо посадовців. А інші високопосадовці можуть використовувати такі скарги (подані третіми особами, як, наприклад, донецьким адвокатом) як інструмент попсувати нерви опонентам.

Однак цікаво поміркувати над тим, хто може бути зацікавлений у запускові такого процесу.

Логічно, що починати можуть ті, хто нині кваліфікує себе як опозиція, – адже це правда, що чинна влада (яка критикує невигідні умови контрактів, підписаних Тимошенко) уже два роки як сама не пропонує енергетичної стратегії, яка б крок за кроком вела в напрямку до ліквідації причин, що тримають Україну в енергетичній залежності від Росії.

Але, з іншого боку, далеко не всі опоненти нинішньої влади можуть дозволити собі таке – адже частина з них була у складі попереднього (і не тільки) уряду, який також нічого подібного не пропонував.

Отже, якщо йти за цією логікою, то переважній більшості політиків – як провладних, так і нині опозиційних – не вигідно починати таку війну одне проти одного. Бо для них це означатиме війну на самознищення.

І "правда" на кожній конкретній дистанції буде за тим, хто при владі. Наслідки розгортання такого сценарію для політичної ситуації в Україні оцінити складно.

Хороша (хоч і дещо примарна) новина в тому, що такий підхід може допомогти суспільству відсепарувати "незаплямованих": або нових політиків, або ту "червонокнижну" частину бувалих у владі, якій нічого поставити на карб.

Ірина Лукомська, експерт УНЦПД, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді