Озираючись на рік 2012-й: терор і лукавство

Середа, 2 січня 2013, 10:04

Задумавши цю статтю, автор, звісно, почав пригадувати "найважливіші події року". Але якось так нічого особливого й не пригадав. Хіба-що парламентські вибори, фінал європейської першості з футболу та мордобій у день відкриття парламентської сесії.

Ну, за мордобій я згадав лише тому, що фото розлетілися всією Інтернет-мережею. І наче повеселішало на газетних шпальтах, у тролейбусах і курилках. "Що ви мене штовхаєте, – лементував літній чоловік у тролейбусному проході, – я вам не "тушка"!".

І напханий народом салон зареготав. Чоловікові навіть місцем поступилися.

Час минає, а все, що залишається, – тільки враження: сухий остаток у пам’яті. І, покопирсавшись там, я знайшов дуже мало сухого остатку.

Поміж музикою та фото-жабами

Навесні завівши собі сторінку у Фейсбуці, я закидав на неї найцікавіші пости. Погортавши цю хронічку, завважив, що записів зібралося небагато. Лише чотири статі.

УНІАНівська публікація про звинуваченого в дніпропетровських терактах Віктора Сукачова. Нагадаю, 1 червня в Дніпропетровську пролунали чотири вибухи, від яких постраждали 31 особа.

Дві статті мого колеги – блогера Олексія Шевченка – про ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка.

І четверта – стаття з промовистою назвою "Безкрилі птахи", ілюстрацією до якої було фото Олександра Турчинова й Арсенія Яценюка.

От, загалом, і все. А інше на сторінці – музика-музика-музика.

Все інше – Том Вейтс – дивовижний блюз і соул і кліп групи "Ногу свело" – борсаючись у гамівній сорочці Макс Покровський співає про вічне кохання.

Поміж музичних постів затесалася ще фото-жаба Романа Шрайка: Шаріков повчає професора Преображенського: "Резолюция Сената США принята по сомнительной процедуре" – це реакція фотохудожника на "перл" нашого МЗС від 22 вересня щодо вимоги американського Сенату звільнити Юлію Тимошенко.

І ще одна ілюстрація – репродукція картини Олександра Ройтбурда, на якій Вова Ленін позує у стрінгах: так Ройтбурд відреагував на проект закону про захист суспільної моралі.

Звісно, моя Інтернет-сторінка – не "дзеркало української революції", перефразовуючи вислів згаданого класика, та все ж. Бо й справді, чим жила Україна? Тюремною хронікою, хронікою терористичного акту, футболом, законодавчим й урядовим дурисвітством, і нарешті – виборами.

Іще переколошматив Україну закон "Про засади державної мовної політики". Оце – "дзеркало"!

Але дивно, жодної Інтерент-публікації на цю тему я на своїй сторінці не розмістив, хоча темою цікавився й написав на неї три політологічні статті. Химерна аберація: одна з найважливіших подій року, наче вислизнула із "життєпису".

Можливо, тому й вислизнула, що тема занадто серйозна, щоб ліпити згадку про неї поміж Леніним-стриптизером та інтелектуальними спробами Шарікова.

Якщо так озирнутися й узагальнити, то по суті Україна жила виборами і тільки виборами. І сенс кожної зі згаданих подій, і напевно більшості не згаданих, розкривається саме через слово "вибори".

Я навмисно уникаю патетичних фраз, на кшталт "боротьба за владу" й та інше. Бо жодної боротьби, насправді, не було. А що було? Назвімо це поки словом "вибори"…

"Божевільний" Сукачов

Чим зачепила мене історія Віктора Сукачова? Він із одного зо мною цеху – політолог. І жоден із його друзів не помічав у очах Віктора шаленого блиску.

Всі знали, що він людина "патріотично налаштована", як висловився один із його товаришів. Але до жодної організації під назвою "Фронт визволення… чогось там" він точно не входив.

Списку "ворогів" не складав. Маніфестів ночами не строчив. Психологічний профіль Віктора Сукачова не підпадає під жоден типовий стандарт. Звичайна людина, яка має родину та роботу. Всі кафедри політології укомплектовані Вікторами Сукачовими. І от звістка: терорист.

Химерна якась уся ця історія – теракти в Дніпропетровську: вибухи, кров, маса запитань, банальна відповідь, і – тиша. Тиша лунає дотепер. Найважливіше запитання – яка мотивація організаторів? – досі без відповіді.

Гіпотетично припустімо, що Віктор Сукачов і справді винен в організації та здійсненні терактів. Чому? Навіщо це йому, людині зі здоровою психікою та зобов’язаннями перед власною родиною?

Я не знаю. І відповіді немає. Ніхто не поцікавився цим. А поцікавитися, мабуть, варто. Бо якщо звичайні люди, грубо кажучи обивателі, закладають бомби в рідному місті, то це – дуже поганий симптом.

І поготів, якщо "патріотично налаштовані" викладачі політології, які горло посадили в аудиторіях, розповідаючи про демократію та громадянське суспільство, починають закладати бомби в рідному місті, то це – ще гірше, аніж поганий симптом.

Перша реакція, котра пролунала у ЗМІ, – міркування Геннадія Москаля: теракти в Дніпропетровську – це "клініка". Але версія з божевільним одинаком не підтвердилася. Кому це вигідно? – запитував потім Геннадій Москаль, і багатозначно позирав на Печерський пагорб.

Невідомо кому це вигідно, бо в розвитку подій відбувся збій. Ніхто не отримав жодних політичних дивідендів. Тож, начебто, і справді все звелося до химерної сваволі декількох осіб.

Відтак повертаємося до того таки запитання про мотивацію "патріота" і політолога. Чому людина, яка професійно вивчає політичну науку, дійшла зрештою до виправдання терору? Та ж таки політична наука дає пояснення цій метаморфозі: якщо протестна активність не каналізується в легітимних формах, то вона неминуче радикалізується й проявляється у формах нелегітимних.

Класична ілюстрація – російський революційний рух кінця ХІХ-го – початку ХХ століть.

Простіше кажучи, якщо людина не годна в законний спосіб ефективно відстоювати свої права, то зрештою вона вдається до насилля. Тож не у психотипі Сукачова треба шукати детонатор дніпропетровських вибухів. Його треба шукати геть в іншому місці – на Печерському пагорбі.

А якщо точніше – в політичній системі. А якщо ще точніше – у партійній системі та виборчому законодавстві.

А якщо відволіктися од усілякої езоповщини, то суть у наступному: наша партійна система та виборче законодавство – це не засоби для каналізації протестних настроїв і формування політичної конкуренції, а фактично – інструмент блокування протестних настроїв й усунення будь-якої політичної конкуренції.

Безглуздя, але механізм, який за призначенням мав би бути відвідним "клапаном" для виходу суспільної критики, працює у зворотному напрямку, як "турбіна", котра лише нагнітає суспільний негатив. Які наслідки? Наслідки прогнозовані. І Сукачов – промовиста ілюстрація.

Синдром Сукачова

А втім, прізвище Сукачова можна забути. Зрештою, Україна вже й забула його. Наразі я пригадую інше – той день, коли мій колега Олексій Шевченко закинув мені посилання на свою статтю про Юлію Тимошенко.

Відверто кажучи, стаття була доволі агіографічна, але написана чудово. І почуття в мене були якісь змішані.

Я ніколи не був прибічником Юлії Тимошенко, та й за Олексієм Шевченком такого не помічав. Однак з-під пера його, чи пак – клавіатури, вийшов текст "Голгофа для Юлі". Потім були дві його статті про тюремні листи Юрія Луценка. "Олексію Костянтиновичу, – сказав я йому, – ви ліпите з лайна кулю". І він засмутився…

Олексій Шевченко – учень Мераба Мамардашвілі, доктор філософських наук, перекладач праць Поля Рікера, особистість надзвичайно артистична. І от – 2012 рік – і Олексій Шевченко проходить шлях від Поля Рікера до апології Юлі та Юри, а далі й до статті, в якій проводить паралель між Віктором Януковичем і Ніколае Чаушеску.

"А що робити? – казав Олексій Костянтинович. – Адже треба щось робити!".

А потім відбулися вибори, і він дуже радів, що до Верховної Ради пройшла партія "Свобода". "Ця рука не здригнеться!" – театрально цитував він Олега Тягнибока. Олексій Шевченко набагато цікавіший мені, аніж Олег Тягнибок, і тому від таких цитувань уже прийшла моя черга засмутитися.

А тепер я поставлю ті самі запитання, котрі ставив, міркуючи про Віктора Сукачова: яка мотивація? Що сталося? Чому естет і в дошку інтелігент Олексій Шевченко фанатіє від персони Олега Тягнибока?

Як на мій погляд, теракти в Дніпропетровську й голосування за Тягнибока – це речі одного порядку.

І за цими речами стоїть одне єдине – переживання абсолютної безвиході. Олексій Шевченко переживає синдром Сукачова, щоправда по-філософськи.

"Я пропал, как зверь в загоне"

Абсолютна безвихідь… Немає абсолютної безвиході. Вихід є завжди. Одначе, який? Україна наразі знайшла тільки один вихід – радикалізм. Утім, "виходом" це можна назвати доволі умовно. Це не вихід. Це – реакція. Це – спонтанна агресія загнаного звіра.

І коли Україна, навіть та, котра не голосувала за Тягнибока, аплодувала, спостерігаючи як у парламенті з "тушок" роблять відбивні, то це – прояв агресії.

Хто завів Україну в глухий кут? Можна скільки завгодно позирати на Печерський пагорб, але Віктор Янукович – це лише Віктор Янукович. Які можуть бути претензії до Віктора Януковича? Які можуть бути претензії до мінусової температури в грудні місяці?

Мене цікавить інший персонаж – вундеркінд і фанфарон Арсеній Яценюк. От до цього "безкрилого птаха" є претензії.

Зазирнімо трохи далі, аніж у 2012 рік. Пригадаймо рік 2011-й. Хто дозволив регіоналам змінити виборчий закон і перейти від пропорційної до змішаної системи? – Арсеній Яценюк.

Хто вже в 2012-му не зміг організувати опір прийняттю закону "Про засади державної мовної політики"? – Арсеній Яценюк.

Хто очолив і з тріском продув виборчу кампанію? – Арсеній Яценюк. Хто привів до Верховної Ради Табалових, і не тільки їх?..

Невже Яценюк настільки наївний і безпорадний? Несхоже. То в чім річ? Можливо, в тім, що цілі Яценюка, та ті цілі, реалізацію яких ми пов’язуємо з Яценюком, – геть різні?

Тепер Яценюк незворушно чекатиме 2015 року. Тимошенко за ґратами, в Тягнибока імідж хулігана… Він думає, що плід дозріває. Але бачить Бог! Яценюк продує і вибори 2015-го.

Вибір по-українськи

Оте, що відбулося в Україні 28 жовтня 2012 року ми називаємо "виборами". Але я недарма поставив лапки. Бо жодного вибору в українців не було.

А що було?

Загнаним звірам відкрили заслінки, і вони побігли…

Ті, котрі ненавиділи "фашистів-бандерівців", проголосували за комуністів. Ті, котрі водночас ненавидять "світле минуле" – за регіоналів. Кого нудить від "стабільності", але й від Тягнибока – за Об’єднану опозицію.

Для особливо вибагливих – припасли "Тігіпка", перейменованого на Кличка. От і весь "вибір".

"Но продуман распорядок действий/И не отвратим конец пути", – написав поет, а далі ще згадав про "фарисейство", в якім усе "тоне".

Отак подивишся і збагнеш: а таки вміють в Україні правильно каналізувати протестні настрої. З формального погляду, це навіть демократією можна назвати.

Отак і збіг він 2012 рік. І кінець світу, наче, оминув нас. Здається, згадав я про все найважливіше. Лише про футбол не обмовився. І до речі, 2013-й буде точнісінько таким самим.

Янукович залишатиметься Януковичем; Тягнибок вдаватиме "фашиста-бандерівця"; а Яценюк дивитиметься, як зріє плід, підозріло зиркаючи на Кличка. Одне не знаю, як проявиться "синдром Сукачова".

Валентин Бушанський, політолог, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді