Фейсбук, протести і революція: що далі?

43 перегляди
Володимир Кухар, для УП
Понеділок, 6 травня 2013, 09:04

Нещодавні вибори до Верховної Ради показали межі можливого в рамках політичного процесу. У політиці не виникає нічого нового, щоб дало друге дихання зневіреній країні.

Тим часом градус напруги у соцмережах зростає. Фейсбук переповнений гучними закликами. Проте це не призводить до зростання активності у реалі. Щось не тримається купи у цій картині.

Протести: віртуальна реальність

Протягом останнього року продовжувалося бродіння у громадському секторі. Проте воно не призвело до його зміцніння.

Як і раніше, масштаби активності залишаються незначними, як для такої великої країни. Усе як завжди: більшість діячів займаються імітацією буремної діяльності і пильнують щоб їхня імітація була помітніша за сусідову.

Проекти та ініціативи рідко інтегруються і підсилюють одне одного, а частіше – взаємно відштовхуються.

Не відбувається головного: емоційне ідейне бродіння не призводить до зростання ефективності, організованості та довіри. Групи незадоволених ковзають по горизонталі, насправді – по поверхнях проблем.

І між ними, і на осі "громадянство – громадські організації – партії" замість сталих зв’язків продовжує домінувати ставлення споживацьке і паразитичне.

Партії ситуативно залучають громадян, але замість далі їх інтегрувати у діяльність, структури, відкидають. Заклики до народу захищати результати виборів є. Але бажання надавати інформацію і відповідати перед народом після виборів нема.

Громадяни та громадські організації тим часом вчаться діяти самостійно. І продовжують плекати недовіру до політиків, остерігаючись бути використаними.

Попри їхню гучність, образливі для владних діячів і радикальні заклики у Фейсбуку не є ознакою революційної ситуації. Динаміка зростання українського сегменту ФБ за 2012-2013 роки суттєво сповільнилася.

Зараз маємо у політично бентежному ФБ приблизно 2 мільйони профілів українських користувачів, що становить 5,2% населення. За даними Socialbakers, це показник між Конго і Сан-Томе і Принсіпі.

Найбільш показовою є кількість реєстрацій у ФБ порівняно з іншими соцмережами. Фейсбучна аудиторія вважається більш інтелектуально просунутою та політично небайдужою.

Станом на кінець 2012 року в українському ФБ було 2 мільйони користувачів, тоді як у Вконтактє – 20 мільйонів. Це і є відповідь на питання про реальні пріоритети людей.

Участь у ФБ-голосувалках щодо парламентських, президентських виборів та громадських діячів в Україні бере до 7 тисяч користувачів – оце і є реальна кількість віртуальних активістів.

Фейсбук серед соцмереж залишається локальною посудиною, у якій дозволено здіймати хвилі, що не спричиняють бурі в реалі. Кількість учасників протестних акцій не перевищує кількості активістів, які знають одне одного і без ФБ та, за великим рахунком, не потребують його для самомобілізації.

Що ж маємо з протестами у реалі? Протягом останнього року кількість протестів зросла, проте порівняно з 2011 – невеликою мірою. Минулого року протести мали два піки – літо у контексті прийняття мовного закону та перед- і після виборчу осінь.

Попри прогнози штатних провісників революцій, загальнонаціональне повстання після парламентських виборів не відбулося. Зростання ж кількості протестів у рік виборів є стандартним, сезонним явищем.

Протести на дражливу мовну тему за інших умов мали б призвести до знесення "владної контори", але цього не сталося.

Що гірше, багато з цих протестів і не претендують на досягнення результату. Вони проводяться заради потрапляння у об’єктиви фото- і телекамер. Позірні і безрезультатні, такі протести дискредитують саму ідею повстання і аж ніяк не заохочують незаполітизоване громадянство приєднуватися.

На початку 20 століття писали про два вагони потяга, у які могли поміститися усі активісти прогресивного українства. Згодом дисиденти-шестидесятники писали: якщо знищити кілька сотень тих, хто наважується піднімати голос проти системи, було б загублено усю українську справу.

Зараз ситуація та сама: коло революціонерів вузьке. А розрив між ним та рештою людей великий. І Фейсбук не допоміг засипати цю прірву.

Через те, що ФБ-користувачі мають можливість вибирати партнерів для спілкування, їхня взаємодія стає у буквальному сенсі вибірковою, не репрезентативною.

Люди самі накручують себе, а відтак – і собі подібних. Але це мало впливає на тих, кого прийнято називати "мовчазною більшістю".

І коли у ФБ шириться черговий ґвалт на тему "хата горить!", більшість країни спокійнісінько дивиться телешоу і пече пляцки.

Стратегічний резерв революції

Фейсбук не породив ані альтернативної третьої сили, ані не став засобом передавання на широкий загал прогресивних і протестних настроїв.

Це проблема не соцмережі, а самого суспільства. Адже соцмережа не здатна ступити ширше "штанів" суспільства. Вона – лише його відображення, і то фрагментарне. До того ж, "коридорні філософи" та інші носії непрофесійного знання засмічують своїми теоріями соцмережі та і без цього тісні простори української думки.

Третю силу не вдається згенерувати не лише знизу, але й виділити з наявного політичного класу, хоч клас цей володіє більшим інформаційним та фінансовим ресурсом.

Подивіться, яку еволюцію рейтингів пройшли Тігіпко, Яценюк, Кличко. Кожен з них рухається за подібною траєкторією: різкий підйом, але лише до певного рівня, а далі застій і затухання. З Кличком усе ще не до кінця ясно, проте його політсила пройшла по цій траєкторії перед виборами-2012.

Серед діячів теперішньої системної парламентської опозиції не видно нікого, хто мав би потенціал пройти увесь шлях догори і витягнути – себе, організацію і країну. Зірки теперішніх опозиціонерів тьмяніють, ще не встигнувши толком народитися.

Зараз чуємо завершальні акорди політичних сил, вигодованих на політиці 90-тих років. Подібно до того, як революція-2004 стала можливою завдяки громадянському дозріванню покоління студентів початку 90-тих, наступний злам буде можливим тоді, коли ті, хто був студентами у 2004, стануть сформованими громадянами – представниками середнього класу. Себто ближче до 2020 року.

Про 2020 як реалістичний строк пишуть сміливі автори.

Потрібна певна сміливість, адже ніхто не хоче сваритися з прогресивною інтернет-громадськістю, яка у соцмережах скидає владу мало не щотижня. Скидає на словах.

Яку ситуацію можна вважати дійсно революційною? Історик Ярослав Грицак наводить передумови революції від Чарльза Тіллі:

Поява верстви, яка претендує на контроль над державою.

Підтримка таких прагнень широкими верствами суспільства.

Неспроможність держави давати раду пунктам 1 і 2.

Поки що не сформована верства, яка б претендувала на контроль над державою. Не видно навіть консолідованої групи, яка могла б сформулювати і заявити вимоги, альтернативні стандартам життя теперішньої влади та наявного політичного класу.

Спорадичні і різнонаправлені індивідуальні вимоги не рахуються. Часто вони не лише не додаються, а взаємно помножують одне одного на нуль. І до того, коли буде сформована ця верства і її вимоги, повстання має великі шанси вилитися у сліпий бунт.

Революції найчастіше відбуваються не у період зубожіння, а у період економічного підйому та завищених очікувань серед людей. Сьогодні нема не тільки економічного підйому – економічну ситуацію все частіше порівнюють з кризою 2009 року.

Нема й жодних очікувань – не те що якихось завищених. У період економічного спаду люди дбають про виживання і зосереджуються не на правах, свободах та інших високих матеріях, а на задоволенні своїх базових матеріальних потреб.

Взагалі, поки країна не пройде через усі сім етапів, необхідних для визрівання революції, жодної революції не буде – хіба бунт!

Водночас, Україна на сьогодні не достатньо зубожіла, щоб довести людей до голодного бунту.

Люди замість виходити на вулиці будуть захищати свій останній кусень хліба, залишки свого маленького комфорту до останнього. А для оксамитової революції не пройдено шлях її визрівання, зализування пост-помаранчевих розчарувань та накопичення соціальної енергії.

Суспільство тяжко хворіє. І як кожен тяжко хворий, намагається щонайменше рухатися – заощаджує енергію. Для успіху лікування необхідні не лише локальні процедури, але й лікування усього організму в цілісності. Основною запорукою видужання є воля до життя самого хворого!

Що можемо зробити у цій ситуації? Шанси на позитивний розвиток зростуть, якщо вдасться засипати досі нездоланні рови між пересічними громадянами, громадськими організаціями та політичними силами.

Це можна зробити виключно на основі взаємної довіри та поваги. І – відмови від пихи, – хай як банально це звучить. Українська пиха заважає порозумітися політикам з політиками, активістам з активістами, і усім разом – між собою.

Громадський сектор у цій ситуації мав би відіграти ключову роль.

Протягом останнього року традиційні опозиційні партії великою мірою відновили рівень підтримки людей. Навіть не маючи жодних щодо цих партій ілюзій і не покладаючи на них надій, люди віддають за них свої голоси на виборах, але на політичні акції не приходять.

Бракує клею – аби усе трималося купи. Широкий громадський рух на стику політики і незаангажованого у політпартії громадянства міг би заповнити наявні розриви і додати цілісності протестному руху.

Цей громадський рух був би набагато кращим гарантом незворотності позитивних змін у майбутньому, аніж політичні партії, які залишаються замкненими системами.

Зараз саме громадський рух мав би найбільше шансів виконати основну роботу, з якою не можуть впоратися ні соцмережі, ні партії: похід до людей і спілкування в реалі.

Саме пересічний український громадянин визначає майбутнє країни, і без зміни якості вимог до політикуму, без зрушень у цінностях суттєвих змін у країні не відбудеться.

Цей громадський рух матиме сенс і суттєві переваги, якщо поєднає досвід і молодість, перевірених бійців і нові ідеї. Щоб його творити не треба великих теоретизувань.

Важливо мати на меті дійсно загальнонаціональне об’єднання – для обох берегів Дніпра. І – достатню мотивацію викорінити корупцію, дотримуватися принципів верховенства права та економічної свободи.

Ви скажете, що Україна досі обходилася без такого руху. Був Народний Рух України у 1980-тих. А далі – так, обходилася. Але й результат був скромний, погодьтеся, а перспективи – непевні.

Політичні процеси костеніють, проте ще є шанс не піддатися інерції і залучити усі сили для досягнення позитивних змін. Цінний шанс для тих, хто більшого вимагає!

Володимир Кухар, Українська альтернатива, для УП



powered by lun.ua
"Український Єрусалим". Перевернутий Ісус, "Вій" і підземелля в Седневі
Коломойський двічі програє у справі Приватбанку. Що це означає?
Посол Туреччини: Зеленський сказав нам "казан-казан", і це – головна ідея нашої співпраці з Україною
Як підняти зарплати лікарям, медреформа у 2020 році та конфлікт у МОЗ: інтерв'ю міністерки Зоряни Скалецької
Усі публікації