Бунтувати чи робити вибір: чому бідні обирають багатих?

109 переглядів
Юрко Колючка, для УП
Четвер, 1 серпня 2013, 10:03

Можновладці завжди побоювались розширення права народу на вибір влади. Бо, чого доброго, представники найширших верств населення – тобто, умовно кажучи, бідних – отримають більшість у парламенті та й почнуть приймати закони про перерозподіл статків багатих на користь бідних.

Навіть у 1842 році, коли історія англійського парламентаризму налічувала вже пів тисячоліття з гаком, непересічний британський політик Томас Бабінгтон Маколей твердив у Палаті громад, що прийняття universal suffrage, загального виборчого права, приведе до загибелі країни, що воно "несумісне із власністю, і, отже, несумісне із цивілізацією".

Може видатись, що сер Томас передав куті меду. Несумісність із власністю? Навпаки! Взяти Україну – право вибирати владу має кожен, більшість населення – бідні. Чого ж тоді в парламенті стільки багатих, що Верховну Раду називають клубом мільйонерів?

Для відповіді на це прикре запитання варто згадати події, що прискорили прихід universal suffrage на Британські острови та викликали таку критику з боку Маколея – надто вже повчальні вони для нас.

…Англія, початок XІХ століття. Із 14 мільйонів населення право голосу мають 300 тисяч чоловіків. Середньовічні правила виборів, за якими так звані "гнилі містечка" – старовинні містечка, в яких майже не залишилось населення, – посилають до парламенту третину всіх депутатів, а великі промислові Бірмінгем та Манчестер – жодного. "Рекордсмен" – містечко Олд Сарум, де ніхто не проживає, однак приписано десяток виборців, які й вибирають двох парламентарів за вказівками місцевого "патрона". Зокрема, у 1802 році вибори проходять просто на кукурудзяному полі – у тимчасовій хижі, зате із суворим дотриманням процедури.

Такі вибори влаштовують тогочасних "олігархів" – лендлордів. Їхнє угрупування, "торі", завдяки "гнилим містечкам" утримує більшість в обох палатах парламенту. А от їхнім пробуржуазним конкурентам – "вігам" – вкрай непросто. Тяжче ніж українській опозиції. Ніяких тобі телешоу, де можна ефектно громити чергового провладного дерибанщика посиланням на європейський досвід.

Доводиться жити своїм розумом. Віги доносять до народу ідею, що реформа системи виборів поліпшить становище трудівників. Проходять мітинги за реформу і спроби явочним порядком провести вибори в містах, не представлених у парламенті. Активність мас наростає, налякані цим прихильники та противники реформи схиляються до компромісу, і в 1832-му, після десятиліть боротьби, реформу прийнято.

Причому для затвердження її Палатою лордів, де у торі залізобетонна більшість, віги діють нестандартно – переконують короля Вільгельма ІV у необхідності реформ. А монарх має право розширити склад цієї Палати. Саме погроза призначити нових лордів із прихильників вігів і примушує верхню палату капітулювати.

Реформа зовсім не радикальна – зменшено кількість депутатів від "гнилих містечок" на користь великих міст, число виборців зросло до 650 тисяч. Однак історики називають її "Великою реформою 1832 року" – політична влада перейшла від аристократії до промислової буржуазії, а громадська думка стала знаряддям політичної боротьби.

На що натякають нам віги та торі? На незасвоєні уроки.

Перший – позапарламентська діяльність. Колись нею активно користувався Народний Рух. Донедавна – хіба що "Свобода" та компартія. Наскільки успішно – судіть самі.

Другий – виборча система. Тут навіть незначні поправки здатні серйозно змінити політичний пейзаж. А які успіхи? Вибори за закритими списками – незалежні від своїх виборців "гнилі" дядечки-політики? Отже напрям: "Повний назад!" Наступна станція – "гнилий" референдум?

Та найважливіший урок попереду.

Реформу приймали під супровід економічної кризи, безробіття та злиднів. Суспільство чекало, що новий парламент захистить трудовий люд. Однак, прийшовши до влади, забуваєш тих, хто допоміг її отримати. У 1834 році прийнято закон, що фактично прирівнює бідність до злочину – бідняків поміщають у "робітні доми" із примусовою працею та тюремними порядками. Закон викликає ненависть та масовий протест.

І на такому-от історичному тлі, у 1836 році утворено Лондонську спілку робітників.

Засновники – ті, кого за часів СРСР називали "передовим загоном робітничого класу": мебляр, друкар та інші. І що пропонують "передовики"? Щось на зразок "зупинити Януковича", себто в англійській транскрипції "Геть прем'єр-міністра віконта Мельбурна!"? Аж ніяк. Вони розробляють програму, опубліковану в 1838 у вигляді законопроекту "Народна хартія". Надалі їхніх прихильників називають чартистами, від "charter" англійською.

Хартія містила 6 політичних вимог:

1. Загальне виборче право для чоловіків,

які досягли 21 року

– однакові для всіх умови щодо участі у виборах

2. Рівність виборчих округів

3. Таємне голосування

4. Скасування майнового цензу для кандидатів

– можливість обрання незаможних кандидатів

5. Виплата платні членам парламенту

6. Щорічне переобрання парламенту

– запобігає підкупу виборців

Вимоги викликають резонанс у політичних спілках, на сторінках преси та багатолюдних мітингах – "Захист інтересів народу має бути ввірено самому народу!"

"Ноу-хау" чартистів стає збір підписів під петицією із текстом хартії – він проходить на мітингах, фабриках, у робітних будинках – і стає кампанією протесту. У 1839-му до парламенту подано петицію з підписами 1.280.958 чоловік, другу петицію із 3 мільйонами 300 тисячами підписів подано в 1842 році, а останню петицію в 1848-му.

Мільйони підписів – це ефект величезного "віртуального майдану" та відчуття своєї сили. Подібно тому, як всюдисущі помаранчеві стрічки на Майдані-2004 додавали впевненості: "Нас багато, нас не подолати".

"Майдан" досяг своєї безпосередньої мети – "Ющенко, Так!" А от більш далекосяжні завдання забуксували. Їх навіть не було належно сформульовано. Порівняйте, наприклад, чіткі вимоги чартистів і гучну обіцянку Майдану "бандитам – тюрми!" Як "пересічному" перевірити її виконання? Винесе Подільський суд рішення, що "бандитів у нас немає" – то кого садити в тюрми?

Чартистам здійснити свої вимоги не вдалось. Парламент усі три петиції відхиляє, а до чартистів застосовують репресії.

Однак вимоги чартистів не забули. Обидві парламентські партії, інколи навіть наввипередки, взялись за реформи: охорона здоров'я, 56-годинний робочий тиждень, найкращий соціальний захист робітників у світі. За іронією долі, протягом кількох десятиліть парламент неспішно затверджує положення п'яти вимог чартистів.

Виникає запитання – а що заважало одразу задовольнити ці вимоги?

Ну, по-перше, досвід загальних виборів під час Французької революції 1789 року. У британських політиків він асоціювався із тисячами жертв внаслідок цієї революції.

По-друге, щодо згаданої критики Маколея в 1842-му. Її підґрунтя закладено ще до чартистів, у промові від 2 березня 1831 року, де він зазначив, що в США universal suffrage існує, і це не страшно, – однак в Англії протилежна ситуація. Тут клас трудівників у жахливій скруті, "коли навіть мудрий втрачає глузд, стає дратівливим, довірливим, прагне негайного полегшення, не звертаючи уваги на наслідки". Тому вибирати мають ті, хто не зазнає постійного стресу, тобто заможні. "Я проти загальних виборів, бо вони призведуть до руйнівної революції". А "засіб від революції" – реформа.

По-третє, суспільні пертурбації ХVІІІ-ХХІ століть вказують на два способи зменшення нерівності між людьми:

– зробити багатих бідними – "знищити багатих як клас";

– підняти рівень життя бідних реформуванням – створити середній клас.

Перший спосіб швидкий. Це бунт, переворот, революція. Це вибух, наслідки якого не передбачити. Втім, крім одного – людська природа бере своє й знову виникає прірва між "командирами" та "рядовими".

Реформи трудомісткі, натомість забезпечують тривалий ефект. Це вибір проекту, його реалізація та постійний контроль.

Великобританія обрала реформи, уникнувши революцій континентального зразка.

Поступово страх перед масовим виборцем розсіявся – всюди загальне виборче право. І тут виявилось, що збільшення численності виборців не приводить до суттєвого росту кількості представників бідних у парламенті. Причиною цього є те, що як відмітив Адам Пшеворський, – "вибори завжди є "маніпульованими", бо їх неможливо провести без наявності певних правил щодо поведінки людей, які неминуче впливають на кінцевий підсумок виборів".

Правила виборів на свою користь та чималі фінанси на просування політиків – майже непрохідний бар'єр для кандидатів, за якими не стоять великі гроші. По суті, монополія багатих на доступ до влади.

Щоправда, "там", у країнах Заходу, ця монополія не так негативна як "у нас" – в Україні, адже:

– "там" немислиме таке зрощення влади та олігархічних кланів, як "у нас". Зрощення, якому не потрібна вільна конкуренція та патріотична національна еліта;

– "там" більшість населення – це середній клас, який переважає й у парламенті. Топ-мільярдери в депутати не поспішають – конкуренція не шанує "сумісників". Це лише "у нас", Тигіпком клянусь, місце в уряді чи ВР найбільш козирне;

– "у нас" жодна партія не пройшла цикл "опозиція – влада" двічі. "Там" політичні партії з давніми традиціями та репутацією;

– "там" правосуддя незалежне, а не вибіркове;

– "там" сильне місцеве самоврядування, а не критично залежне від центру як "у нас".

Такі складові, так би мовити, "політичної матриці" України й зумовлюють її патогенність.

Самозбереження цієї матриці забезпечують вибори за системою, автором якої є Ходжа Насреддін – хитрун, що пообіцяв падишаху протягом 20 років навчити віслюка говорити. Суть системи – отримати гаманець золота як передоплату. А далі або віслюк здохне, або падишах помре.

Систему вдосконалили. Тепер колективний Ходжа, себто партія – умовляє не падишаха, а весь електорат. Створює ажіотаж: "наших б'ють!" Відповідальність за обіцянки колективна, тобто ніяка. Верховний Ходжа – той, що найкраще умовляє – отримує владу над нинішнім номінальним падишахом, яким, відповідно до Конституції, є народ України.

Ясна річ, за цієї системи всілякі партійні програми чи обіцянки не мають помітного значення. У разі "нештатної ситуації" політсила просто залишає велику сцену – СДПУ(о), СПУ, "Наша Україна"… Хто наступний?

Система спричиняє синдром Насреддіна: колишня влада, стаючи опозицією, прагне не до реформ системи, тобто вибору кращого, а закликає до бунту проти гіршого – "Геть…"

Ну що ж, бунт, за бажанням, можна навіть вважати проявом істинної демократії – такий собі спонтанний референдум…

Одна біда – бунт безпрограмний.

Юрко Колючка, спеціально для УП



powered by lun.ua
Вибори – 2019. Що партії пропонують робити із земелю, податками, тарифами і соцстандартами
Хто вони — кандидати Київщини
Політика vs шоу-бізнес: хто з українських артистів уже був у Верховній Раді?
Дивіться хто йде: аналіз округів міста Києва
Усі публікації