Критика Конституційного суду: причини, мотиви, наслідки

377 переглядів
Сергій Різник, для УП
Четвер, 8 серпня 2013, 12:00

Відомо, що все отрута і все ліки. Залежно від дози. Критика, як і похвала – теж ліки, але їх передозування завжди призводить до негативних наслідків. Вбиває будь-яка надмірна критика, незалежно від її об’єктивності.

Практичне значення має не об'єктивність чи суб'єктивність критики, а те, які фактичні наслідки вона за собою тягне, як впливає на перебіг проблеми.

Після 10 років постійно наростаючої критики українського Конституційного суду, ситуація досягла свого апогею оголошенням деякими вітчизняними політичними лідерами ідеї ліквідації єдиного органу конституційної юрисдикції.

Серйозність намірів підтвердилась підготовленим групою опозиційних депутатів проектом змін до Конституції, про що нещодавно було повідомлено у ЗМІ. В проекті пропонується ліквідувати Конституційний суд, який за оприлюдненим формулюванням "дискредитував себе, як судовий орган".

Зрозуміло, що хоча реальність такої ліквідації в найближчій перспективі є примарною, сама по собі ідея, як і супроводжуюча її нищівна критика Конституційного суду, не може ігноруватися.

Синдром футбольного вболівальника

Так, Конституційний суд не виправдав усіх сподівань, які на нього покладалися при заснуванні. На сьогоднішній день він працює недостатньо ефективно, а через втягнутість у політичні протистояння, резонансні рішення та ряд інших факторів, ступінь довіри до нього знаходиться на дуже низькому рівні.

Значна частина суспільства негативно налаштована до КС, що сильно підриває авторитет виданих ним актів. Проблема конституційного правосуддя в Україні стоїть гостро.

Динамічна стадія проблеми почалася в грудні 2003 року, коли рішенням КС було відкрито шлях тодішньому президенту Леоніду Кучмі втретє балотуватися на президентських виборах.

Незважаючи на те, що надана можливість так і не була реалізована, цей акт, поряд з нещодавнім рішенням про відновлення чинності Конституції в редакції 1996 року, досі залишається одним з найулюбленіших об’єктів критики на адресу КС.

Політичну історію єдиного національного органу конституційної юрисдикції можна умовно поділити на "до" і "після" згаданого рішення. Негативний ефект від нього був настільки значним, що в подальшому кожне наступне рішення Конституційного суду завідомо сприймалося виключно через політичну призму.

Це послабило авторитет суду ще на початковому етапі його утвердження і не дозволило розвинутись у належно самостійний орган державної влади.

Десятки високопрофесійних рішень, які здійснили значний вклад в розвиток держави та утвердження конституціоналізму в Україні, так і залишились в тіні низки спірних резонансних актів.

Протягом останнього десятиліття практично кожна важлива справа розглядалась Конституційним судом в умовах найжорсткішого протистояння потужних політичних сил, які періодично змінювали одна одну при владі.

Тож хтось зі сторін завжди залишався невдоволений результатом по кожній з таких справ. Але жодна з політичних груп жодного разу не визнала несправедливого характеру жодного рішення КС, яке було їй політично або економічно вигідне!

І навпаки, мало хто з них не утримався від критики тих правових рішень, які суперечили вузькопартійним інтересам!

В цьому легко переконатись, звернувшись до новітньої вітчизняної історії. А скільки "пересічних" громадян сьогодні готові хоча б вислухати юридичні аргументи на захист того рішення Конституційного суду, яке не відповідає їх уже сформованим політичним поглядам чи вподобанням?

Якби 2003-го року право третього президентського строку було надано не президенту, що на той момент стрімко втрачав популярність, а умовному всенародному улюбленцю, переконаний – суддям співали б дифірамби.

Синдром футбольного вболівальника, коли оцінка справедливості пенальті залежить від того, в чиї ворота воно призначено, відтоді став невід’ємною рисою вітчизняного політичного і навколополітичного життя.

Хто винен?

В пориві гніву забуваємо, що КСУ є хоча й недосконалим, але все ж одним з найважливіших здобутків новітнього етапу національного державотворення, і, вибачте за пафос, символом конституційного демократичного вибору українського народу.

Це не просто 18 прізвищ, а фундаментальний орган влади, на якому, в тому числі, тримається незалежна Українська держава.

КС не гірший і не кращий від інших вітчизняних органів влади і він є нашим спільним витвором, адже не заснований іноземною державою, не є, на відміну від більшості державних інституцій, спадком СРСР.

Шкода, що не бажаючи усвідомити власну відповідальність за спільні невдачі, шукаємо "цапа-відбувайла", який, хоча й несе частину провини за стан справ, але далеко не всю.

Конституційний суд є "вторинним, похідним" органом влади від тих державних інституцій, що формують його персональний склад. Він формується обраними народом президентом і парламентом та призначеними ними ж суддями від загальної юрисдикції.

В певній мірі виправдовуючи таким чином Конституційний суд, можна було б усю провину за негативний стан конституційного правосуддя покласти саме на них, якби і президент і парламент, в свою чергу, не були похідними від народу, що обрав їх...

Правду кажуть – кожен народ має ту владу, на яку заслуговує. В умовах хоча б більш менш вільних виборів, представницька державна влада a priori не може бути кращою за виборців. Це характерний недолік усіх демократій, навіть перехідних і нерозвинутих.

Тому виникає очевидний логічний ланцюжок, коли недосконалий народ обирає недосконалі представницькі органи, які прямо та опосередковано призначають недосконалий склад Конституційного суду.

Треба подивитись правді в очі та відмовитись від постійного пошуку виправдання власним помилкам і проступкам. Це нагадує приклад про лицемірство юнака, що вбив батьків і просив суд про поблажливість на тій підставі, що він сирота.

Причини проблеми діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні лежать не в ньому самому, а є лише наслідком значно глибших першопричин українського буття.

Очевидно, що проблема пов’язана з неефективністю системи органів державної влади в цілому через низьку правосвідомість еліти і народу, що замість пошуку варіантів покращення ситуації, провокує політичні сили на легкі рішення – не будувати, а руйнувати.

Крім того, не слід ототожнювати сталий державний орган з рішеннями, що приймаються тимчасовими членами суддівського колективу. Конституційний суд це посудина, вміст якої залежить не від неї, а від того, чим її заповнити.

В конституційному праві справді існує інститут притягнення органів державної влади, їх посадових осіб до конституційної відповідальності як окремого виду відповідальності юридичної (поряд з кримінальною, адміністративною тощо).

Наприклад, резолюція недовіри уряду, що має наслідком його відставку, є конституційно-правовою санкцією за невиконання його програми діяльності; імпічмент президента є відповідним покаранням за вчинення ним державної зради та інше.

Але в кожному разі, прямі наслідки таких санкцій, по суті, поширюються лише на відповідних посадових осіб, що втрачають роботу або перспективу подальшої політичної кар'єри і не пов'язуються, без наявності попередньо допущених грубих структурних прорахунків в організації державної влади, з загрозою самого існування державної інституції.

Якщо не вдаватись в зайве теоретизування, то безповоротні "покарання" органу влади як об’єкта відповідальності за певні дії є достатньо умовним, змістовно обмеженим поняттям та не має сприйматись буквально.

Взагалі, ідея ліквідації КС "за здійснені проступки" своєю безпосередністю нагадує давню легенду про персидського царя Ксеркса, що програвши морську битву грекам, наказав своїм катам висікти море.

Нелогічно помилки уособлених представників колективу суддів у вигляді прийнятих ними невдалих рішень переносити на безособовий орган державної влади.

Виходить, що за такою логікою, потрібно повністю ліквідувати і Верховну Раду. Хіба вона не дискредитувала себе як парламент ?

А що, в такому разі стоїть на заваді безповоротної ліквідації уряду, посади президента, судів, прокуратури, державних адміністрацій? Думаю не варто продовжувати цю логічну послідовність, що моторошно змальовує перспективу зникнення усієї держави.

Там добре, де нас нема або не все так просто

Окремо слід наголосити, що подальший розвиток української держави є неможливим без існування конституційного правосуддя як функції, що є однією з основних правових здобутків західної цивілізації.

Видається, це розуміють і автори ідеї про ліквідацію, що пропонують цю функцію передати Верховному суду. Така передача означала б зміну моделі конституційного контролю з чинної європейської, континентальної, на англосаксонську, американську.

Але зрозуміло, що сама лише зміна моделі вітчизняного конституційного правосуддя не може суттєво вплинути на його зміст. Більше того, зміна форми конституційної юстиції без зміни її змісту навпаки ще погіршить ситуацію, не кажучи вже про те, що вона в принципі не може бути здійснена одномоментним актом.

Надання Верховному суду статусу органу конституційного контролю потребувало б серйозної перебудови усієї вітчизняної правової системи, з відповідним науковим, матеріальним та організаційним забезпеченням.

Немає жодного причинно-наслідкового зв’язку між гіпотетичною ліквідацією Конституційного суду та вирішенням проблем конституційної юстиції – Верховний суд в тій же системі координат буде мати ті ж проблеми.

Натомість, зрозуміло, що для їх вирішення необхідне стратегічно вивірене реформування конституційного правосуддя поряд з обов’язковим реформуванням усієї системи державної влади.

Воно теж потребуватиме серйозної науково-практичної підтримки, аналізу зарубіжного досвіду державотворення та практики функціонування як спеціалізованої так і неспеціалізованої конституційної юстиції в світі.

Варто методично, еволюційним шляхом, крок за кроком, покращувати стан справ в зазначеній сфері в межах існуючої моделі. Адже європейська модель конституційного контролю з самостійним органом конституційної юрисдикції прийнята в більшості держав Європи і відповідає українській правовій системі та, за умови дотримання інших необхідних вимог, може стати найбільш ефективною гарантією Конституції.

В той же час, не потрібно переоцінювати можливості органу конституційного контролю. Треба розуміти, що Конституційний суд може бути не стільки самостійним гарантом верховенства права і Конституції, скільки засобом утвердження вказаних ідеалів, що опосередковано перебуває в руках народу та його безпосередніх представників.

І якщо в певний історичний період знаходяться потужні сили, що використовують цей засіб не за призначенням, то Конституційний суд майже позбавлений реальної можливості повноцінно їм протистояти.

Очевидно, що КСУ, будучи частиною недосконалої державної системи перехідного зразка, її ж продовженням, не може якимось чудодійним чином стати уособленням демократії і верховенства права.

Над цим потрібно працювати, адже шлях до демократії довгий, він потребує системних і структурних рішень.

За 20 з лишком років в цьому напрямку майже нічого не зроблено. Уся діяльність тих, хто незадоволений ситуацією, обмежується закликами до зміни прізвищ при владі. Але для якісного перелому ситуації потрібно мислити не виборчими п’ятилітками, а глобальними часовими категоріями, прогнозуючи ситуацію на століття вперед.

Залежність, політична заангажованість та необ’єктивність є неповним переліком закидів на адресу Конституційного суду у зазначеному контексті. Заради справедливості відзначимо, що навіть в повністю демократичних системах не існує конституційних судів, які, в тій чи іншій мірі, не залежали б, від загальнонаціональних представницьких органів державної влади.

Конституційні суди в провідних державах світу користуються високою незаплямованою репутацією не тому, що незалежні чи аполітичні, а тому, що органи, які їх формують, вся державна система є демократичною і конституційною. Вони є органічною частиною такої системи, виконуючи свою функцію в її межах та корегуючи збої в її роботі.

Звичайно у демократичних державах, органи конституційного контролю зберігають необхідну автономію і підпорядковуються "виключно Конституції", в той же час, жоден з них не є і не повинен бути самостійним владним центром або ж відірваним від реалій практичного життя колективним філософом-тлумачем Конституції. Такий суд, через свою непередбачуваність, був би дуже небезпечною крайністю.

Омріяна щирими ідеалістами та підтримана наївними популістами чиста аполітичність конституційного суду не повинна вважатися самоціллю.

На практиці, одним з основних завдань конституційних судів є виконання так званого політичного арбітражу, рішення в межах якого стає остаточною крапкою в суперечці найвищого рівня, зберігаючи правовий порядок, не дозволяючи конфлікту перерости у серйозне протистояння та здійснити руйнівний вплив на державу.

Навіть хрестоматійна судова справа Мербері проти Медісона, що розглядалась Верховним Судом США 1803 року, з якою більшість фахівців пов’язують виникнення конституційного правосуддя в світі, навряд чи може вважатись зразком неупередженості та аполітичності.

Конфлікт між партіями щодо правомірності призначення на посаду низки суддів, до якого були причетні найавторитетніші американські державні діячі такі як Джон Адамс, Томас Джеферсон, Джеймс Медісон, Джон Маршал, був винахідливо вирішений шляхом першого в історії визнання закону, на основі якого відбулося призначення, неконституційним. Рішення було продиктоване конкретною політичною доцільністю.

Іншими словами, аполітичність та незалежність конституційних судів часто перебільшена та міфологізована, хоча й не виставляється напоказ і не переходить допустимі рамки.

Таким чином, дорослий погляд на демократію вказує на те, що керування цією складною і багатоаспектною системою потребує найвищого рівня майстерності від лідерів держави (влади та опозиції), зобов’язує шукати балансу інтересів різних суспільних груп і, незважаючи на жорстку боротьбу між партіями, втримувати усім необхідний високий ступінь довіри до держави в особі її органів, в першу чергу, органів конституційного правосуддя.

Тільки там втрималась і утвердилась демократія, де політичні конкуренти узгодили такі правила політичної конкуренції, що допускають завдання шкоди політикам, але ніколи не підривають основ держави.

Ще раз про непросте

Безмежна критика Конституційного суду є об’єктивно зумовленою сильною спокусою, що, однак, не вирішує наявних конституційно-юрисдикційних проблем, а лише поглиблює їх. Вона допустима до тієї межі, поки не шкодить стратегічним національним інтересам, майбутньому України.

Заради загальнонаціональних, в тому числі зовнішньополітичних, цілей, стратегічно надважливою справою є зупинити несвідомо запущену програму на самознищення, першим об’єктом якої став Конституційний суд.

Інакше це може остаточно дискредитувати саме явище конституційного правосуддя в Україні та автоматично призвести до зневіри народу в цінностях конституціоналізму.

Збереження єдиного органу конституційної юрисдикції, незважаючи на деструктивні емоції, є вимушеним завданням сьогодні – для можливості якісного реформування конституційної юстиції завтра.

Сергій Різник, кандидат юридичних наук, голова Центру конституційних ініціатив, Львів, для УП



powered by lun.ua
Коломойський: Ми дзвонили Вакарчуку і питали: "Ти підтримуєш Зеленського чи ні?"
Спадщина Порошенка: що дістанеться Зеленському в фінансовому блоці
"Важке кохання з Україною": як змінить політику Литви щодо Росії наступник Далі Грибаускайте
Зрада не на часі: вибори до Європарламенту, що не стали тріумфом радикалів
Усі публікації