5786 переглядів
Вівторок, 1 листопада 2016, 09:00

Підготувала Роксана Касумова

Олексій Федина

Народився: 8 жовтня 1987

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: слабкозорість

Мотивує до перемог: прагнення розвиватися і вдосконалюватися

 

Влітку 2016-го в один з банків Запоріжжя зайшов чоловік. Він попросив касира допомогти заповнити платіжку. Коли йому досить грубо відмовили, чоловік дістав з кишені лінзу. Хоч і повільно, але сам вніс усі необхідні дані до квитанції.

"А потім мене ще й обізвали безграмотним, тому що я не там розписався. Було дуже прикро. І таке в нашій країні трапляється часто й густо", – розповідає п’ятиразовий чемпіон літніх Паралімпійських ігор, заслужений майстер спорту Олексій Федина.

Проблеми із зором почали проявлятися, коли хлопцю виповнилося 16. Його травма – наслідок перенесеного токсоплазмозу, паразитарного захворювання, що характеризується ураженням нервової системи, очей, часто – скелетної мускулатури і м’язів серця. Наука поки що безсила – вилікувати Олексія лікарі не можуть.

Плавання – чистий і об’єктивний вид спорту

Плаванням він захопився ще в дитинстві.

"Коли мені було дев’ять, поїхав на літо до дідуся. Він навчив мене плавати і порадив записатися до секції, – пригадує спортсмен. – Дідусь – головний для мене у спорті, він всіма силами підтримував мене упродовж всієї кар’єри".

Батьки Олексія Федини – призери чемпіонатів СРСР з легкої атлетики. Хотіли і синові прищепити любов до "королеви спорту", а плавання спершу розглядали як підготовчий етап – спину підрівняти і набрати гарну фізичну форму.

"Плавання – чистий і об’єктивний вид спорту, – каже Олексій. – Я займаюся ним майже все своє життя. І жодного разу на думку не спадало завершити кар’єру. Організм звик настільки, що вимагає фізичних навантажень. По-хорошому, я залежний від спорту: погано почуваюся, коли довго відпочиваю".

Найбільш успішною для спортсмена запорізького обласного відділення "Інваспорт" стала Паралімпіада в Пекіні – у 2008-му він здобув 3 золоті і 2 срібні медалі. Ще по одному золоту взяв у Лондоні та в Ріо-де-Жанейро – на своїй коронній 100-метрівці брасом.

Зізнається, очікував від себе перемоги, але не думав, що вона буде настільки важкою.

"Гадав, що не дам супернику жодного шансу, – розповідає спортсмен, – але все пішло не зовсім так, як хотілося. Першу половину дистанції явно виграв, а ближче до фінішу узбек почав наздоганяти.

Уявляю, наскільки нервове це було видовище. Не хотів би в цей момент опинитися на місці уболівальників. Краще боротися за медаль, ніж переживати, коли борються інші".

На фініші українець Федина і узбек Мусабеков показали ідентичний час – 1 хвилина 4 цілих і 94 сотих секунди. Обидва спортсмени отримали золоті нагороди.

Державні призові – 40 тисяч доларів за золото – Олексій Федина витратить на оздоровлення та підготовку до Ігор у Токіо. Крім того, допоможе сім’ї. Адже щастя рідних та близьких – головне у житті спортсмена.

"А ще хочеться, щоб увага суспільства до інвалідів, яка є зараз, після Ігор, збереглася у довгостроковій перспективі.

Але принаймні зараз відчувається певний прогрес – до нас ставляться з повагою, посміхаються. У нас уже бренд такий: якщо людина на візку в паралімпійській формі – то вона вже чемпіон.

Коли-небудь, – вірить паралімпійський чемпіон Олексій Федина, – і у нас з вами все буде ідеально".

Олександр Комаров

Народився: 10 червня 1988

Здобутки в Ріо: золото і бронза у плаванні

Діагноз: прогресуюча м’язова дистрофія

Мотивує до перемог: змагальний дух

 

Він народився не таким, як усі. Сашкові Комарову судилося жити з діагнозом "Прогресуюча м’язова дистрофія". Ця хвороба виникає внаслідок ураження нервової системи і призводить до важкої атрофії, тобто зменшення розмірів, і слабкості певних груп м’язів.

Ноги в нього майже не працюють. Через хворобу Олександр і в житті, і в своєму улюбленому плаванні діє практично самими тільки руками.

З шести років за рекомендацією медиків він тренується у басейні. Пропливаючи по 5-6 кілометрів на день, Сашко зумів пригальмувати розвиток недугу.

"Головним його досягненням у спорті, – каже мама плавця Олена Комарова, – я вважаю те, що хвороба не прикувала сина до ліжка. Адже прогнози лікарів були досить-таки невтішні".

Знайти грань – між здоров’ям і результатом

З 15-ти років Олександр Комаров займається у заслуженого тренера України Василя Лисенка.

"Разом ми намагаємося знайти грань: щоб тренування не нашкодили здоров’ю, але щоб їх вистачало, аби досягати результату", – говорить спортсмен.

У збірній України з плавання серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату Олександр вже сім років. За свою кар’єру виграв по два Чемпіонати світу і Європи, а в Ріо-де-Жанейро зумів підкорити і паралімпійську вершину.

Золото йому принесла перемога у складі естафетної команди на дистанції 4 по 100 метрів вільним стилем. Фінішували наші хлопці з паралімпійським рекордом.

До цієї нагороди Олександр додав індивідуальну бронзу: несамовитим зусиллям волі випередивши китайського плавця лише на 7 сотих секунди, став третім на 100-метрівців "кролем".

Свого останнього слова у спорті Комаров не сказав. Майже одразу після Бразилії розпочинає підготовку до наступних стартів. У планах на Токіо-2020 – індивідуальне золото і світовий рекорд.

Вже має власні напрацьовані методики тренувань, які готовий передати учням. Саме зараз вчиться на заочному відділені Бердянського педагогічного університету – буде дипломованим тренером.

Це вже друга вища освіта для Сашка. Раніше він закінчив Маріупольський державний університет за спеціальністю "Міжнародна економіка".

З 2010-го Олександр Комаров працює спортсменом-інструктором в Українському центрі з фізкультури і спорту інвалідів "Інваспорт".

Із зарплатні і спортивної стипендії кілька років відкладав на власне авто. Тепер може сам добиратися до басейну: його нещодавно придбана машина адаптована для потреб людини, яка не працює ногами.

Раніше спортсмена на тренування возив тренер, на лекції – батьки. Самотужки пересуватися містом Олександру, як і більшості людей на візках, складно.

Олег Науменко

Народився: 5 квітня 1986

Здобутки в Ріо: бронза у фехтуванні

Діагноз: перелом хребта

Мотивують до перемог: посмішки батьків

 

Олег Науменко ніколи не задовольнявся малим.

10 років тому, студент другого курсу Бердянського університету менеджменту і бізнесу, зірка місцевої команди КВН "Азовський проспект", щоб не жити на саму стипендію, мав підробіток – на будівництві.

Одного дня він зазнав важкої травми – на хлопця впала стіна та спричинила перелом хребта. З тих пір Олег живе з інвалідністю.

"Спершу було дуже важко, – розповідає він, – але мене підтримали в університеті, де я навчався. Я дуже вдячний Лідії Антошкіній, нашому ректору. Вона буквально витягнула мене з того світу, допомогла в лікуванні".

Ще в лікарні, в якості відновлювальних процедур, Олег почав займатися баскетболом на візках. Але, каже, завжди хотів проявити себе в індивідуальній дисципліні.

Зрештою зупинив свій вибір на фехтуванні. Після завершення реабілітації твердо вирішив пов’язати своє майбутнє зі спортом.

Мама і тато почали частіше посміхатися. Це – найважливіше

У фехтуванні на візках є два класи. Олег Науменко виступає у класі "Б". Тут змагаються спортсмени, інвалідність яких впливає на функціональність тулуба або руки, що фехтує.

До своєї мрії – виступити на Паралімпійських іграх – Олег наполегливо йшов довгих десять років.

До Ріо-де-Жанейро він потрапив за додатковою ліцензією, після дискваліфікації за вживання допінгу збірної Росії. Зрозумів – шанс втрачати не можна.

"В Бразилію поїхала не збірна, а велика і дружня родина, – говорить спортсмен. – Я бачив, як перемагають інші наші хлопці та дівчата – це насправді сильно надихає. Плюс тренери правильно налаштували. Я зумів показати свій максимальний рівень і взяв медаль у шпазі".

Від фехтування, зізнається, він ловить справжній кайф.

"В будь-якій справі потрібно отримувати задоволення. Тоді буде і результат, – каже Олег Науменко. – Плюс підтримка партнерів по команді і вболівальників дуже допомогла. Нам головне дати поштовх – а ми понесемося з такою швидкістю, що не зупинять".

А ще, говорить, хотілося прославити Україну і Донбас, звідки родом він сам: "Зараз наші хлопці ведуть битву за українську незалежність на сході країни.

Однозначно, наш "бій" не такий значний. Але ми теж, в міру сил, стараємося зробити свій внесок – щоб про Україну знали і пам’ятали у світі. Зараз ми лідери у світовому фехтуванні. Тож будемо тримати марку".

Олег з батьками – переселенці. Зараз живуть у Миколаєві, знімають квартиру.

"Для них, – говорить син, – перемога не обов’язкова. Але вони пишаються, радіють. Після Ріо мама і тато почали частіше посміхатися. Це – найважливіше для мене".

Через чотири роки в Токіо Олег планує спробувати свої сили вже у двох видах зброї – шпазі та рапірі. Спорт для нього на першому місці, але живе він не тільки фехтуванням.

Разом з другом вони започаткували невеличкий бізнес – встановлюють аудіо системи в автомобілі. Справа лише стартувала, але клієнти вже є.

За двадцять днів після повернення з Бразилії, розповідає, отримали п’ять замовлень. Заробітки поки невеликі, та головна винагорода – вдячність задоволених людей.

"У нас взагалі багато планів, – розповідає хлопець. – Скажімо, з часом плануємо запустити виробництво дерев’яних іграшок. Я вважаю, потрібно "створювати" для себе роботу, а не шукати її. Насправді це не так вже й важко. Просто не треба себе жаліти".

Як каже Олег, такого ж ставлення хотілося б і від інших – людей з особливими потребами не потрібно жаліти. Їх потрібно підтримувати.

"В Україні дуже багато хороших людей, – каже наш фехтувальник. – Однак часто вони трохи передають куті меду у своєму бажанні "підсобити". У мене, приміром, є друг Толік. Бачу, що він дуже хоче допомогти – візка дістати чи ще щось. Але я йому часто кажу: Толіку, я можу це зробити сам".

Інна Черняк

Народилася: 26 березня 1988

Здобутки в Ріо: золото у дзюдо

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: не підвести рідних, близьких і тренера

 

Команда українських дзюдоїстів на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро виборола 7 медалей – 1 золоту, 3 срібні і 3 бронзові.

Єдине золото до скарбнички збірної поклала запорізька спортсменка Інна Черняк. Свою суперницю по фіналу, бразилійку Люсію Араужо, українка перемогла майже миттєво – за якихось 20 секунд.

Для Інни ці Паралімпійські ігри були дебютними. Раніше вона плекала мрію стати олімпійською чемпіонкою. Але після більш як десяти років напружених тренувань і змагань на рівні з абсолютно здоровими спортсменами змушена була змиритися: серйозні проблеми із зором не дозволяють їй вивести свою кар’єру на новий, найвищий рівень.

Шансів на відновлення зору – немає

З раннього дитинства Інна Черняк живе із серйозним захворюванням сітківки. Лікарі твердять, вона може навіть лопнути, якщо організм отримає суттєве фізичне перенавантаження. І тоді – тотальна сліпота.

Коли медики чи батьки вкотре забороняли займатися боротьбою, паралімпійська чемпіонка навідріз відмовлялася. Зізнається, не раз доходило до сліз:

"Якщо отримувала якісь травми, то батьки переживали, мовляв, навіщо калічитися, може, досить? Але коли починав різко падати зір, то забороняли категорично.

Та я так люблю свій вид спорту, що просто не можу без нього. Крізь сльози говорила мамі: байдуже, що трапиться із зором, я буду займатися".

На свою хворобу Інна старалася не звертати уваги. Хіба що в школі трохи комплексувала – соромилася ходити в окулярах, сидіти за першою партою.

В спорті завжди викладалася на повну, не дозволяла собі поблажок. Хоч і знала – шансів на 100-відсоткове відновлення зору немає.

"Очі мої можна лише періодично підліковувати, щоб не ставало зовсім зле, – розповідає дівчина. – У 18 років лікарі, як варіант, пропонували зробити операцію. Але жодних гарантій, знову ж таки, не давали. Натомість можна було зробити ще гірше. Я відмовилася".

Найважче – розлучатися з сестрою-близнючкою

З 2013-го року Інна Черняк виступає у складі паралімпійської збірної України. З того часу встигла виграти вже два чемпіонати Європи, чемпіонат світу та І Європейські ігри.

Каже, особливої різниці після переходу не відчула:

"Я б не сказала, що десь простіше. Легко ніколи не буває. Адже у кожного спортсмена, в якій би категорії він не виступав, є характер. Кожен наполегливий, цілеспрямований, кожен хоче перемогти".

За словами Інни, найважче було в психологічному плані – різко поміняти команду, попрощатися з партнерами, з якими тренувалася половину свого життя. А головне, з сестрою-близнючкою, яка виступає у складі олімпійської команди.

Марина Черняк старша за Інну на 15 хвилин. Дівчат практично не відрізнити одну від одної – хіба що рідним це легко вдається.

Життям вони крокують пліч-о-пліч. Разом займалися народними танцями і хіп-хопом, вишивали бісером. У 13 років разом прийшли у дзюдо, коли увагу на них звернув відомий тренер Андрій Бондарчук. Разом витерпіли усі синці, травми. Разом вчилися у школі, на факультеті фізвиховання Запорізького національного університету, а зараз – в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого в Харкові.

Лише в Ріо близнятка розминулися. Марина поїхала з Бразилії без медалі. Тож золото Інни – для них обох.

"Коли дивилася її боротьбу, емоції просто-таки вирували, – пригадує сестра паралімпійської чемпіонки. – Хвилювалася, щоб вона ніде не помилилася, не пропустила якогось прийому. Чесно скажу, за себе ніколи так не переживала".

Інна Черняк не приховує: в Ріо-де-Жанейро справдилася одна її мрія. Їй би дуже хотілося, щоб реалізувалися і неспортивні бажання.

Після повернення з Паралімпіади міська влада Запоріжжя вирішила нагородити чемпіонку ордером на нове житло. Адже зараз сестри Черняк живуть у двокімнатній квартирі разом з мамою та вітчимом – важко знайти куточок, щоб розслабитися психологічно, налаштуватися на тренування і змагання. Раніше тут взагалі жило восьмеро людей – ще одна старша сестра з чоловіком та двома дітьми.

Дмитро Залевський

Народився: 24 червня 1993

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: тотальна сліпота

Мотивує до перемог: бажання показати приклад іншим незрячим

 

Дмитро Залевський не бачить від народження. Про свою хворобу говорить неохоче.

"Я краще досягну чого-небудь у спорті, ніж буду тиснути на жалість своєю травмою", – каже він.

Народився хлопець у Авдіївці Донецької області, освіту здобував у Слов’янській загальноосвітній спецшколі-інтернаті для сліпих та слабозрячих дітей.

З дитинства, окрім спорту, пробував себе і в багатьох інших сферах. Два роки професійно займався вокалом.

"Я відбирався на багато конкурсів, – розповідає. – Але там були претензії до мого зору. Потрібно було комусь подобатися, комусь кланятися. Я не актор по життю, не люблю грати.

Мої життєві принципи співпадають з принципами спорту. Зараз на Паралімпіаді: прийшов, зробив свою справу, і мені до лампочки, кому я не подобаюся. У вокалі, акторській майстерності все трохи інакше працює. Саме тому я обрав спорт".

Стимулом для Дмитра стали досягнення багаторазових паралімпійських чемпіонів Віктора Смирнова і Олександра Мащенка, які також навчалися у слов’янському інтернаті. Дмитро зрозумів: треба випробувати себе, а не сидіти, склавши руки.

Обравши "свою" дисципліну – плавання на спині – Дмитро Залевський почав працювати на результат. З 2007-го він є членом збірної України, з 2009-го – в основному складі. Також працює спортсменом-інструктором в Українському центрі з фізичної культури і спорту інвалідів "Інваспорт".

Паралельно хлопець навчається на економічному факультеті Донецького національного університету. Займається веб-програмуванням. Поки що – на любительському рівні. Каже, з комп’ютером його життя пов’язане дуже тісно – це його справжнє хобі.

"Помилкова думка, що такі люди, як я, не можуть користуватися комп’ютером, – розповідає він. – Також я користуюся сенсорним телефоном – і це не викликає у мене будь-яких проблем. Я є в соціальних мережах і ні в чому не поступаюся іншим користувачам".

Звісно, потрібні спеціальні програми, які все з екрану трансформують у мову, у звук. За словами Дмитра, близько половини додатків в його телефоні розроблені командою незрячих людей. Він особисто теж брав учать у створенні програмного забезпечення для сліпих.

"Тут порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих, – жартує. – Намагаюся писати щось своє. Але бракує часу, адже маю по 2 тренування на день. А взагалі програмування – це і хобі, і спосіб життя. Скажімо, створення веб-сайтів дає непоганий заробіток. В майбутньому це може стати навіть основною роботою".

Єдина можливість заробити на життя

Поки що Дмитро по максимуму віддається спорту. Своє перше паралімпійське золото він здобув у Лондоні у 2012-му.

В Ріо-де-Жанейро захистив свій титул – попри травму виграв 100-метрівку на спині зі світовим рекордом.

"Через травму плеча ми з тренерами зробили упор на одну дистанцію. Від інших відмовилися, щоб здобути золото. Хоча більше як на секунду перевершити світовий рекорд – це було несподівано. Плече боліло".

В Україні за Дмитра найбільше вболівали мама і кохана дівчина Маргарита. З нею Залевський познайомився під час тренувальних зборів у Миколаєві. Вони одразу сподобалися один одному. Зрештою дівчина покинула роботу – щоб поїхати за своїм нареченим. Вона активно допомагала йому готуватися до олімпіади.

Зараз Дмитро з Маргаритою планують створювати сім’ю. Сподіваються, що держава допоможе вирішити квартирне питання. Тим більше, спортсмен має офіційний статус переселенця. Поки що вони знімають квартиру у Слов’янську. І практично весь заробіток, каже плавець, йде на орендну плату.

Завдяки спорту, розповідає Дмитро, він вперше відчув себе людиною без особливих потреб. Пригадує, його дуже вразив Лондон: "Там все продумано до дрібниць, якщо говорити про людей з обмеженими можливостями – не важливо, незрячий ти чи на візку.

Там я міг сам-один пересуватися містом. А вдома боюся вийти, щоб, скажімо, не впасти в яму, яку забули обгородити. Був у мене такий досвід, на жаль".

Чемпіон Ріо вірить, що власним прикладом може надихнути жити повноцінним життям інших сліпих людей.

"Я чудово усвідомлюю, що є незрячою людиною, і що таким реалізуватися дуже непросто, – каже він. – Зараз в країні криза, війна, навіть абсолютно здорові люди не можуть знайти себе. Спорт дає мені мотивацію – я хочу бути потрібним, довести собі та іншим таким, як я, що можна щось зробити. Не соромтеся пробувати!".



powered by lun.ua