3687 переглядів
Четвер, 3 листопада 2016, 09:00

Підготувала Роксана Касумова

Лейля Аджаметова

Народилася: 9 березня 1994

Здобутки в Ріо: золото і бронза в легкій атлетиці

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: прагнення підвищувати результат

 

Вона – справжня гордість кримськотатарського народу. За її виступами в Бразилії стежила не тільки Алушта, де дівчина прожила більшість свого життя, але й весь український Крим.

Лейля (з наголосом на останній склад) народилася в Узбекистані. Батьки переїхали до Криму, коли донечці було 5 років. Щоб заробити на власне житло, працювали практично цілодобово. Тому діти – Лейля та її брат – жили з бабусями.

Зараз у Криму спортсменка буває вкрай рідко. Останній раз відвідувала рідних більше року тому – адже інтенсивно, без канікул, готувалася до Паралімпіади. В попередні роки вдавалося влітку провести час на півострові з друзями дитинства.

Вона не бачила, як захоплювали Крим. Після закінчення школи у 2012-му вступила до Харківської державної академії фізичної культури, вчиться на спортивного реабілітолога. У Харкові живе і нині. А з батьками, здебільшого, говорить лише по телефону.

Зізнається, дуже сумує за домом, за стравами кримськотатарської кухні – особливо, за сармою з виноградного листя, яку готує мама.

"Скучаю неймовірно, – зітхає Лейля. – Це все дуже сумно. Але я стараюся це "перетравлювати", не думати, а йти до своєї мети".

Біжи, Лейло, біжи

Одразу після анексії Криму Лейлі Аджаметовій пропонували отримати російське громадянство і представляти Росію на біговій доріжці. Вона категорично відмовилася.

Паралімпіада в Бразилії – дебютна для 22-річної дівчини. Серйозно займатися спортом вона почала досить пізно – в легку атлетику прийшла у 12 років. Але побігла так, що тренери одразу звернули увагу на перспективну юніорку.

"Над моїм батьком колеги частенько жартують: якщо донька побіжить, то ти її і на машині не наздоженеш", – сміється.

Змагається кримчанка у класі спортсменів з вадами зору. У неї – вроджена аномалія. Бачити краще вона вже не буде. Лікування допомагає тільки зупинити прогрес хвороби.

За два дні до старту на 100-метрівці в Ріо-де-Жанейро дівчині наснився віщий сон: вона перемогла, вона на п’єдесталі. Коли прокинулася і усвідомила, що то був тільки сон, дуже засмутилася.

Пізніше, у фіналі, ледь не проспала своє щастя. Розповідає, на старті 100-метівки суттєво забарилася – суперниці вже побігли, а вона ще стояла на колодках. Не вірила навіть, що наздожене. Довелося включати максимальні оберти. Як результат – не просто перше місце і золото Паралімпіади, але й світовий рекорд. Час Лейлі – 11,79 секунди (рекорд планети для здорових спортсменок – 10,49 с).

Якщо 100-метрівка – улюблена дистанція Аджаметової, то на 400 метрів вона на змаганнях бігала лише 3 рази. Тим більш несподіваною стала бронзова медаль.

Спортсменка каже, тепер активніше працюватиме на тренуваннях саме над цією дисципліною – щоб у Токіо-2020 стати чемпіонкою.

Говорить, їй би дуже допомогло в цьому, якби ситуація в Україні стабілізувалася: "Хочеться, щоб був мир, щоб усі були живі і здорові. І щоб близькі мені люди, батьки були поруч зі мною".

Денис Дубров

Народився: 10 січня 1989

Здобутки в Ріо: 3 золота, 3 срібла і 2 бронзи у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: бажання бути першим в усьому

 

Денис Дубров – один з чотирьох українців, які потрапили до топ-10 індивідуального медального заліку в Ріо-де-Жанейро. На своїй дебютній Паралімпіаді плавець з Дніпра виборов 3 золоті, 3 срібні і 2 бронзові нагороди.

Його успіх тим унікальніший, що Денис став медалістом у всіх представлених на іграх стилях плавання – брас, батерфляй, вільний стиль, плавання на спині та комплексом.

"Там виграв, там програв. Це спорт, – каже хлопець. – Припустився кількох помилок – не потрапив у доторк, не так розворот зробив… Буду виправляти ці моменти. Але загалом – я задоволений. Все пройшло дуже, дуже і дуже".

За його феноменальним результатом стоїть важка щоденна праця. З понеділка до суботи включно він у басейні вже з восьмої ранку. Має мінімум 10 тренувань на тиждень по 2-3 години.

Єдиний вихідний – неділя. Тоді може вибратися з друзями в місто, прогулятися набережною або в парку Шевченка.

"Плавання – моя робота. Хоча багато хто не може усвідомити, як це. Запитують: "А все-таки – ким ти працюєш?". Але насправді – це колосальна праця. Але якщо ця робота подобається, як у моєму випадку, то все буде добре. Маєш бажання – займайся, прагни, досягай", – говорить чемпіон.

Плавання як стиль життя

У цьому виді спорту Денис Дубров з семи років. Плаванням займався його старший брат, і в один "чудовий момент" Денис зрозумів, що теж прагне змагатися і перемагати.

З 10 років "шефство" над перспективним хлопчиком узяла тренер Світлана Толокняник. Таким дуетом вони працюють донині.

"Денис – спортсмен за характером. Спокійний, але боєць", – розповідає наставниця.

Довгий час він змагався разом зі здоровими спортсменами, і – доволі успішно.

Денис і досі володіє рекордом України на 200-метрівці комплексом у стандартному олімпійському басейні (50 м) і на короткій воді (25 м).

З 2014-го він – член паралімпійської збірної України. Денис отримав черепно-мозкову травму, його кар’єра опинилася під загрозою. Але система спорту людей з особливими потребами "Інваспорт" дозволила йому залишитися в плаванні. Зараз він виступає у класі спортсменів з ураженнями ніг. Візком не користується, але досить помітно кульгає.

"Я не люблю говорити про свою травму. Це неприємна тема для мене, – зізнається Денис. – Скажу тільки, що постійно потрібна реабілітація – щоб не виникало додаткових ризиків для здоров’я".

В якійсь іншій сфері, крім плавання, Денис Дубров себе не уявляє. Каже, коли закінчить змагальну кар’єру, працюватиме тренером. Вже зараз часто дає поради партнерам по команді, вказує на різні технічні нюанси.

Ще одне завдання – влаштувати життя. Зараз мульти-медаліст Паралімпіади живе у квартирі на 56 квадратів разом з мамою, сестрою, її чоловіком і дитиною.

В нього є кохана дівчина Катя, з якою вони разом вже 2 роки. Саме вона першою з України вітала Дениса з перемогами в Ріо – заряджала емоціями на майбутні старти.

Дубров не забігає наперед. Про наступну Паралімпіаду ще не думає – до Токіо, каже, ще довгих чотири роки. Поки ж потрібно набратися сил, щоб вдало виступити на Чемпіонаті світу-2017.

Катерина Істоміна

Народилася: 7 березня 1994

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: прагнення "тримати планку"

 

Лише на третій день після змагань вона остаточно повірила, що стала паралімпійською чемпіонкою з плавання на 100 метрів батерфляєм.

Одразу після фінішу подумала, що на табло якась помилка, що над нею просто знущаються.

"Я не бачила, як пливуть суперниці, але чомусь була впевнена: припливла другою, – розповідає киянка Катерина Істоміна. – Одразу сльози на очі навернулися: як так? Я мріяла про золото, а організатори просто знущаються наді мною…".

Втім, жодної помилки. Катя більш як на секунду випередила найближчих переслідувачів і перемогла з рекордом Паралімпійських ігор.

Крізь сльози дівчина побачила тренера і свого коханого, українського плавця Ярослава Денисенка. Вони вже чекали біля басейну з обіймами.

"Все було, наче в тумані. Ми щось говорили одне одному, але я нічого з того не пам’ятаю, – розказує чемпіонка. – Вже потім, після нагородження, прочитала купу повідомлень з привітаннями. Брат з Києва написав "Молодчага!", мама привітала. Для мене саме їхня підтримка була надзвичайно важливою".

Маминими молитвами

Катіна мама так сильно переживала, що заплющила очі, і чемпіонський заплив доньки пропустила майже повністю.

"Я не дуже бачила, як Катя допливла, – зізнається вона. – Вже побачила, що дитина плаче. Я не дивилась заплив – лише молилася".

Плавати Катерина почала ще дошкільнятком – за рекомендацією лікарів.

У дівчини з раннього дитинства проблеми з лівою рукою. І нині на дистанції вона працює свій батерфляй лише правою – наче метелик з одним цілим крильцем.

Попри травму, плавала Катя швидше за всіх не тільки у своєму класі, але й у всій школі. Їй порадили задуматися про спортивну кар’єру. І хоч проскакували сумніви, чи вдасться дорости до паралімпійського рівня, – вона свій вибір зробила.

Це вартувало зусиль, адже у її "колекції" вже понад 8 десятків медалей. На особливому місці серед них – срібло Лондона і золото Ріо-де-Жанейро. Хоча, каже, не раз і не два з’являлося бажання все кинути.

"Навіть перед Ріо – так накипіло, що хотілося піти, все у своєму житті поміняти раз і назавжди, – розказує Катерина. – Але рідні "направили". Коханий допоміг, казав: потерпи ще трішки, ти стільки заради цього тренувалася, вже потім вирішиш, залишатися у спорті чи ні. І я рада, що залишилась – адже маю золото".

Що краще: одне золото чи чотири срібла

Ярослав Денисенко для Каті – не лише найближча до серця людина, але й приклад справжнього спортсмена.

"Я дивлюся на Яріка, як на професіонала, – говорить вона, – котрий підказує, дає доречні поради. Для мене дуже важлива його думка. Мені він віддається цілком і повністю. І я йому надзвичайно вдячна за підтримку, яку завжди відчувала".

Сперечаються вони з одного тільки приводу: що краще – одне золото Катерини чи чотири срібла, здобуті в Ріо Ярославом.

Думають і про сім’ю, але вже після завершення спортивної кар’єри. Катя планує виступити, як мінімум, ще на одній Паралімпіаді. В Токіо-2020, каже, треба встановити ще й світовий рекорд.

Ця мета цілком досяжна – якщо будуть забезпечені належні умови для тренувань. Готуючись до Бразилії, збірна України змушена була проводити збори в різних містах.

"Було важкувато, адже не стало нашої тренувальної бази в Євпаторії, – розповідає Катерина. – Там було все – тренажерні зали, 50-метрові басейни, стадіони. Готуватися до змагань було комфортніше".

Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації людей з інвалідністю "Україна" вважається одним із найкращих у світі. Однак після анексії Криму Росією доступ до неї для українців – закритий.

Уряд обіцяє незабаром побудувати для українських спортсменів з особливими потребами нову подібну базу.

"Поки що ж, – каже Катерина Істоміна, – користуємося тим, що маємо. І, наче, виходить непогано".

Олександр Косінов

Народився: 1 липня 1983

Здобутки в Ріо: бронза у дзюдо

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: бажання ставати кращим

 

Лише за офіційною статистикою в Україні живе близько 200 тисяч людей з серйозними вадами зору. Спорт для них – одна з небагатьох можливостей на реалізацію та гідне життя. Хоча не слід забувати: іноді спорт може бути дуже жорстоким.

Рівненський спортсмен Олександр Косінов погано бачить від самого народження – слабкий зір дістався йому у спадок. Проте ситуація була не настільки скрутною, щоб говорити про інвалідність. Аж доки на тренуванні з ним не стався нещасний випадок.

"Я боровся. І в процесі сутички мені, так вийшло, стали на голову. Був дуже сильний струс мозку. Одразу забрали до лікарні, – пригадує він. – Після цього зір погіршився дуже сильно. Пізніше, знову ж таки, на тренуванні – ще один струс мозку. І знову з наслідками для очей".

Не шикуємо. Гроші витрачаємо на лікування

Зараз він бачить лише розмиті силуети.

Лікарі, говорить, категорично забороняли продовжувати заняття спортом – навантаження і нові травми могли призвести до відшарування сітківки і повної втрати зору.

Та любов до дзюдо була настільки сильною, що він продовжував боротися на власний страх і ризик, під розписки для лікарів "З можливими наслідками ознайомлений, відповідальність беру на себе".

Батьки, звісно, теж були проти продовження кар’єри. Але, зрештою, вдалося знайти компроміс: Сашко пообіцяв мамі, що буде регулярно проходити реабілітацію, а на татамі боротиметься значно обережніше, якщо дозволятиме ситуація.

Нині він двічі на рік лягає до лікарні. Отримує терапію, яка запобігає подальшому погіршенню зору.

"Сьогодні робити операцію немає сенсу, – говорить спортсмен, – бо я далі хочу боротися. Можливо, потім щось і вдасться зробити. До речі, хотілося б, аби люди зрозуміли: на зароблені призові ми не шикуємо. Гроші витрачаємо на лікування та реабілітацію".

Збудувати власну перемогу

На своє перше тренування з дзюдо Олександр Косінов потрапив у 10 років.

До того вже встиг спробувати себе у секціях спортивної гімнастики, плавання, карате. Любов до спорту, каже він, передалася від мами – вона в молодості займалася волейболом, а нині ходить до басейну.

Мама – головний мотиватор для Олександра. Вона не лише надихає на перемоги, але й не дає розслабитися по життю: спонукає діяти, а не сидіти, склавши руки. Сама, як і батько, працює на заводі.

На момент травми Олександр уже був майстром спорту з дзюдо та самбо.

У 2010-му році познайомився з Михайлом Романкевичем, старшим тренером Паралімпійської збірної України з дзюдо. Він дав Сашкові шанс проявити себе. Косінов віддячив тренеру сповна: вже за два роки став чемпіоном Паралімпіади у Лондоні.

Крім того, рівненський дзюдоїст має три титули чемпіона Європи, звання Чемпіона світу.

Повторити золотий результат Лондона в Ріо не вдалося, але рівнем своєї боротьби наш спортсмен залишився задоволений.

"Хочу подякувати всім, хто мені допомагав, – каже він, – масажистам, лікарям, Паралімпійському комітету на чолі з Валерієм Сушкевичем. Усі разом за 4 роки ми виконали величезну роботу".

Зараз бронзовий призер Ріо-де-Жанейро уже розпочав підготовку до Ігор в Токіо. Каже, і досі не розкрив свій потенціал повністю.

"Я знаю, що мені вже 33, – говорить Олександр. – Але в паралімпійському спорті можна виступати трохи довше, хоч і до 40 років.

Я працюватиму, буду відточувати техніку, збагачувати свій арсенал. Це як зводити будинок: кладеш по цеглині, піднімаєш голову – а перед тобою вже великий і красивий дім. Тільки в спорті терпіння і наполегливість перетворюються на медалі".

Ілля Яременко

Народився: 14 липня 1997

Здобутки в Ріо: бронза у плаванні

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: виклик самому собі

 

Стати плавцем і вже у 19 років виграти медаль Паралімпійських ігор. Киянин Ілля Яременко вважає, доля сама обрала для нього такий шлях.

Він народився не таким, як усі – зовсім сліпим. До чотирьох місяців взагалі не бачив. Зрештою зір, бодай частково, вдалося врятувати. Хоч наслідки пологової травми і залишилися на все життя.

Коли хлопчику виповнилося сім, його вперше відвели до спортивної секції. Альтернативи плаванню практично не було.

"Через свою проблему я не можу займатися багатьма іншими видами спорту, – каже Ілля. – Скажімо, єдиноборства: один удар – і я сліпий".

Натомість плавання для людей зі слабким зором рекомендують лікарі.

Заняття в басейні не лише розвивають координацію рухів. За оцінками психологів, плавання допомагає швидше навчитися сприймати навколишнє середовище, компенсуючи брак одного з основних відчуттів.

Страшенно боявся води

При цьому всьому, зізнається Ілля, він довгий час страшенно боявся води.

Одразу після народження, намагаючись врятувати зір, з немовлям займалися бейбі-йогою, робили дитині безліч процедур у спеціальних ванночках.

"Закупували так, що аж синій був, – розповідає Ілля. – І я дуже не любив воду. Навіть калюж боявся".

Але завдяки зусиллям рідних, а також звичайній дитячій цікавості, він зумів свій страх перебороти. І з часом плавання з лікувально-профілактичного засобу перетворилося для нього на професію.

"Спорт дає мені можливість довести собі: я можу чогось досягнути", – каже Ілля.

Заради свого першого великого успіху – паралімпійської бронзи на 50-метрівці вільним стилем – він інтенсивно тренувався по шість годин шість днів на тиждень. А перед самісінькими Іграми – взагалі без вихідних.

На майбутнє, каже, буде намагатися змінити систему, скласти власний графік підготовки, так само ефективний, але менш напружений. Тут має допомогти освіта – зараз спортсмен опановує тренерський фах у столичному інфізі.

Медаль Ріо-де-Жанейро Ілля Яременко присвятив своїй родині – брату, мамі і тату. Батько, хоч і живе окремо, дуже пишається сином.

Раділа успішному виступу і кохана дівчина – Єлизавета Ходос. Вона теж займається спортом – є членом олімпійської збірної з водного поло. Тож їм, каже, завжди є про що поговорити.

Молода пара любить гуляти вулицями Києва. Їх часто можна зустріти поблизу арки Дружби Народів – там їх улюблене місце для відпочинку і психологічного розвантаження.



powered by lun.ua