2209 переглядів
Вівторок, 8 листопада 2016, 09:00

Підготувала Роксана Касумова

Богдан Гриненко

Народився: 29 травня 1995

Здобутки в Ріо: 1 золото, 1 срібло і 1 бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: спортивний азарт

 

Миколаївський плавець Богдан Гриненко має лише одну ногу. У нього – вроджена аномалія обох нижніх кінцівок та правої руки.

"Я таким народився, з певними порушеннями. Права нога відставала у розвитку, була коротшою за ліву, – розповідає Богдан. – 9 років її оперували, подовжували, але нога все одно не розвивалася. Лікар порадив зробити ампутацію, бо хвороба прогресувала і ситуація могла б бути значно гіршою. Думаю, я гідно сприйняв цей виклик долі".

Він ніколи не вважав себе інвалідом – не закрився в собі, не зламався.

"Я знаю, буває, коли люди ламають шию – і їх самих це ламає назавжди. Але я свою ситуацію не сприйняв якось болісно. Можливо, тому що це зі мною трапилося в ранньому віці. Я завжди був дуже активною, шумною дитиною. Маму постійно викликали в школу", – розповідає хлопець.

Мама, Наталія Василівна, зуміла виростити сина справжнім переможцем. Її мізерної зарплати продавця ледь вистачало на пристойне харчування і одяг. Але вона, економлячи, знаходила можливості і кожних два роки у сина був новий протез.

Зараз у них надзвичайно теплі стосунки.

"Коли тільки починав займатися плаванням, тренування були о 6 ранку. А ще 40 хвилин до басейну їхати! Я не дуже хотів. Але мама завжди підтримувала, наполягала, іноді й сварила. Казала, це значно краще, ніж з якимись незрозумілими компаніями сидіти у дворі. І за це я їй безмежно вдячний", – каже Богдан.

Своє ще візьмемо, а поки нехай полежить

В дитинстві Богдан дуже хотів займатися боксом. Але через хворобу цій мрії не судилося здійснитися.

Медики рекомендували плавання. Спершу, зізнається Богдан, не дуже подобалося. Але коли з’явилися перші результати, перші перемоги, з’явився й азарт.

Фактично його кар’єра розпочалася 2013-го року, коли він вперше відібрався на Чемпіонат світу. Брав медалі, але досить довго задовольнявся бронзовими і срібними. Золото залишалося недосяжним.

"Нічого, – говорив, – своє ми ще візьмемо. Поки нехай полежить".

На Паралімпіаді у Ріо-де-Жанейро нарешті вдалося піднятися і на самісіньку вершину. Хоч за три дні до старту багаторічна робота опинилася під загрозою.

"У мене несподівано підскочила температура – до 40 градусів. Ні тренери, ні лікарі не могли зрозуміти, що сталося – це застуда чи наслідки акліматизації? Мене тоді з України родина дуже сильно підтримала – писали, щоб я тримався. І спільними зусиллями температуру збили, я вийшов на старт", – пригадує Богдан.

В підсумку – золото і бронза в естафетних запливах та срібло на 50-метрівці вільним стилем.

У Токіо, каже, має взяти медаль найвищого ґатунку і в індивідуальній дисципліні.

Не треба боятися. Ми – не зомбі

Богдан Гриненко знає: все, що має у житті, здобув завдяки спорту. Тож популяризацію плавання визначив одним з головних завдань для себе.

"Саме заняття спортом допомогли мені і багатьом іншим вберегтися від життєвого негативу, досягти намічених цілей, – говорить паралімпійський чемпіон. – І навпаки – є випадки, коли люди кидають спорт, пропадають, починають пити. У мене є кілька таких знайомих. Чесно, з ними зараз уже немає про що говорити".

Водночас, багато людей з обмеженими можливостями в нашій країні просто не знають, що існує безліч спортивних дисциплін. І вони дають можливість реалізуватися.

"Є у нас в Миколаєві хлопець з протезом – просить милостиню, – розповідає плавець. – Хочеться підійти до нього і сказати: хлопче, ти не тим займаєшся!".

Звісно, умови для повноцінного життя інвалідів в Україні – далекі від оптимальних. У тому ж Миколаєві, за словами Богдана, є візочники, які просто змушені сидіти вдома – адже самі, без допомоги, не зможуть заїхати в ліфт, чи поїхати в банк заплатити за квартиру.

З толерантністю також існують проблеми. Потрібно пояснювати людям, що інвалідність – це нормально.

"Є хлопці, які сильно кульгають. Я не раз спостерігав, як люди чомусь обходять їх стороною. Бояться, тому що не звикли. Але боятися не потрібно. Ми – не зомбі".

Дмитро Соловей

Народився: 28 вересня 1993

Здобутки в Ріо: срібло у дзюдо

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: бажання завжди бути першим

 

У Дмитра – спадкова хвороба зору. Бачить він максимум на 10 відсотків – і це, каже, сильнішим оком. Він таким народився, краще ніколи не бачив. Тому не має, з чим порівнювати.

"Звик. Вистачає того, що є, – говорить він. – Я не робив і не планую робити операцій, адже в даному випадку немає жодних гарантій, що бачитиму краще.

У багатьох моїх родичів – така ж проблема. І, на жаль, такі операції їм не допомогли. Тому я навіть пробувати не хочу, адже потім не можна буде займатися спортом. Можу втрати те, що маю зараз".

"Підсадив" маму на дзюдо

Спортом Дмитро почав займатися у 8 років. Одразу визначився: дзюдо – оптимальний варіант. Спершу займався винятково заради фізичного і духовного розвитку. А у 15 років, коли виграв чемпіонат України, зрозумів: спорт може стати роботою.

Його любов до традиційного японського єдиноборства з часом передалася і мамі.

"Десь півтора роки тому я їй розповів про групу людей, які у нас в залі займаються дзюдо, так би мовити, для себе. Вона пішла – і записалася. Раніше ходила на фітнес, а нині – на тренування з дзюдо. Тренер говорить, що у неї гарно все виходить. Тобто в мене – хороші гени", – сміється хлопець.

Дзюдо для сліпих і слабкозорих людей входить до програми Паралімпійських ігор з 1988 року.

Від олімпійського воно відрізняється лише кількома нюансами.

По-перше, на матах є спеціальна текстура, яка дозволяє на дотик визначити межі татамі.

По-друге, сутичку суперники починають, утримуючи один одного за кімоно.

Зараз Дмитру лише 23, а за плечима вже дві Паралімпіади. У Лондоні він став чемпіоном. Їхав до Ріо захищати титул, але цього разу залишився зі сріблом.

"У фіналі проти азербайджанця Гашимова трохи не допрацював кінцівку, – аналізує поєдинок Дмитро Соловей. – Я з ним не вперше зустрічався. І вкотре по ходу сутички вигравав, але на останній хвилині дав супернику шанс дотиснути мене. Тактично десь помилився, та головне – психологічний момент. Адже фізично я був готовий чудово".

Ти був в Керчі?

До Ігор в Токіо у 2020-му обіцяє виправити усі недоліки. Каже, звик працювати, а не мріяти. Замість мрій у нього є цілі, які він для себе визначає і обов’язково досягає, рано чи пізно.

"Бажання завжди бути першим дозволяє мені постійно рухатися вперед, – говорить дзюдоїст. – Якщо хтось в мені сумнівається, то це для мене лише додаткова мотивація – тренуватися і перемагати".

У повсякденному житті він теж ніколи не жаліється. Як і більшість паралімпійців, зізнається, звик до умов життя інвалідів в Україні:

"Ми, звісно, періодично думаємо, що могло б бути краще, адже бачимо, як за кордоном. Але вже змирилися: маємо те що маємо".

Зараз він по-справжньому журиться лише з одного приводу. Дмитро Соловей народився і виріс у Керчі. Хоч довгий час уже живе і тренується в Києві, пишається тим, що родом з Криму. Після російської окупації, уже три роки, не був на малій батьківщині.

Сергій Паламарчук

Народився: 4 березня 1989

Здобутки в Ріо: 3 бронзи у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: можливість рухатися

 

Диктор оголошує учасників фіналу. Їх по одному вивозять з підтрибунних приміщень до олімпійського басейну – ходити вони не можуть.

Тренери-асистенти піднімають спортсменів з візків і опускають у воду. І підтримують, аж доки не прозвучить сигнал на старт.

Сергій Паламарчук виступає у класі спортсменів з надзвичайно серйозними обмеженнями рухової активності. Поруч із ним на доріжках – плавці-ампутанти, спортсмени з повною атрофією м’язів ніг. У повсякденному житті вони прикуті до візка в буквальному сенсі.

У воді вони працюють самим лише руками. Техніка у всіх різна – хтось загрібає кожною рукою по черзі, хтось двома одразу, як наш Сергій.

В Ріо-де-Жанейро, на своїй дебютній Паралімпіаді, 27-річний спортсмен тричі опинився у трійці призерів. В його активі бронзові медалі на 50 і 100 метрах на спині, а також на 200-метрівці вільним стилем.

"В принципі, для першого разу – нормально, – каже Сергій. – Як сказав тренер, на що готувалися – те і показав".

Спорт дає можливість рухатися

Хлопцеві було 17, коли він отримав важку травму: відпочивав на морі, невдало пірнув з катамарана, зламав шийний хребець.

"Як змінилося життя? Явно – не у кращий бік. Багато чого пережив, але той період свого життя я стараюся не згадувати", – говорить він.

Плавання з’явилося в розкладі Сергія як елемент реабілітації. Значно пізніше, через шість років після травми, до нього додому приїхали тренери плавців-паралімпійців і запропонували спробувати свої сили на серйозному рівні. І Сергій Паламарчук вдало пройшов "перегляд" в обласному центрі.

Живе він у селищі Полігон, що в Миколаївській області. Варіантів реалізації для людей з обмеженими можливостями в українському селі – обмаль. Тому плавання стало для Сергія справжнім порятунком.

"Подобається спорт. Він дає мені можливість рухатися", – каже триразовий медаліст Ріо.

Більшість свого часу він присвячує тренуванням. Лише в неділю має день відпочинку. Вдома теж не сидить, склавши руки – займається вправами загально-фізичної підготовки, грає в настільний теніс.

Завжди поруч – батьки. Вони підтримують його в усіх скрутних життєвих ситуаціях, допомагають, чим можуть.

"Вони мною пишаються, – каже Сергій. – Їм навіть не потрібно про це говорити. Я і так це знаю".

Коротенький відпочинок після повернення з Бразилії – і він уже розпочинає підготовку до Паралімпіади-2020 в Токіо.

Мріє взяти там золото: "Буде важко, але нічого – подужаємо!".

Роман Полянський

Народився: 1 вересня 1986

Здобутки в Ріо: золото в академічному веслуванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (хвороба Штрюмпеля)

Мотивує до перемог: можливість реалізуватися

 

Роман Полянський – перший український паралімпійський чемпіон з академічного веслування. В Ріо-де-Жанейро він був найшвидшим на дистанції 1 кілометр. При цьому, у веслування потрапив лише 4 роки тому.

Він народився у шахтарській родині в селищі неподалік Макіївки на Донеччині. Ріс звичайним хлопчиком. Але в 10 років несподівано почали слабнути ноги. За результатами обстежень поставили діагноз: хвороба Штрюмпеля.

Це хронічна прогресуюча патологія нервової системи. Через певні ураження спинного мозку нижні кінцівки починають поступово відмовляти.

Захворювання це спадкове, причин його появи вчені не можуть встановити до цих пір. Діагностувати хворобу Штрюмпеля можуть в будь-якому віці – від раннього дитинства до глибокої старості.

Років у 13, після перелому, ситуація ще сильніше ускладнилася. Тепер, розповідає Роман, стан його ніг погіршується після кожного нервового стресу. Ходити він не може, пересувається лише на візку.

Та найбільше нещастя хлопець пережив, коли не стало його батьків, і вони з сестричкою залишилися сиротами.

"Батько отруївся газом на шахті Ахметова. Його звільнили, а через два місяці він помер. Родина не отримала жодної компенсації! Даші, моїй сестричці, не було тоді і трьох років, – розповідає Роман. – Ще через два роки не стало і мами. Зараз моя сім’я – це Даша, бабуся і тітка Олена, моя друга мама. І я дуже радий, що вони в мене є".

Хотів довести людям, що всі ми однакові

Стати спортсменом Роман хотів з самого дитинства.

Прагнув бути схожим на тодішніх героїв підлітків усієї країни – Джекі Чана, Жана-Клода ван Дама, Арнольда Шварценеггера.

Бачив себе у боротьбі або боксі – адже мав сильні руки. Але після перелому і прогресу хвороби про таку кар’єру довелося забути.

"Думав тоді: кому я потрібен? Не бачив виходу, – говорить Роман. – Але завжди у мене була гирька, штанга маленька. Займався для себе, знав, що колись це стане у нагоді. Мене так батько вчив. Завжди говорив: все у тебе вийде".

У 19 він переїхав на навчання до Києва. Пробував себе в армреслінгу і параканое.

"Зрештою познайомився з членом паралімпійської збірної України з академічного веслування Ярославом Каюдою, а той представив мене тренеру Юрію Романовичу Бондаренку. Запропонували спробувати. Було дуже важко, але з часом я адаптувався. Вдячний їм обом, що прийняли і допомогли", – пригадує хлопець.

Ніхто не очікував результату так швидко: тріумф у Ріо-де-Жанейро став несподіванкою і для фахівців, і для самого спортсмена.

"Коли перетнув фінішну межу і побачив, що я перший, то ледь не встав з човна! Настільки сильними були емоції. Відчуття перемоги – надзвичайно приємне. Ти розумієш, що не даремно працював і викладався, що довів справу до кінця.

Тим паче, це все дуже непросто починалося, за власний рахунок. Але я це робив – і для себе, і щоб довести людям, що всі ми однакові", – пояснює Полянський.

Думати лише про хороше

Роман вже найближчим часом розпочне підготовку до Токіо. Там веслувальники змагатимуться на удвічі довшій дистанції. Тож доведеться добряче попріти, щоб знову здобути медаль.

Наш чемпіон сподівається, що в процесі підготовки його підтримає і держава, зокрема, влада Одеської області. Саме цей регіон він представляє у збірній, сюди його розподілили як спортсмена-переселенця з Донбасу.

"Трохи було прикро, що Одеса мене не зустріла як чемпіона Паралімпіади, – зізнається Роман. – Обіцяють, що все буде добре, але поки що – це лише слова. Нас, людей з інвалідністю, чомусь не хочуть забезпечувати, хоча законом передбачені лікування, реабілітація. Скажімо, з санаторію "Куяльник" нас зараз розселяють-виганяють. Хотілося б, аби на це звернули увагу".

Оксана Хруль

Народилася: 29 березня 1995

Здобутки в Ріо: срібло і бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: можливість жити активно

 

29 березня 1995 року в одній з полтавських лікарень народилася двійня сестричок.

Мама ледь відійшла від важких пологів і кесаревого розтину, медики одразу ошелешили: запропонували відмовитися від однієї дитини, майбутньої паралімпійської чемпіонки.

"Говорили, у вас уже є старша донька, одна дівчинка з двійні – цілком здорова, а з інвалідом будуть самі лише клопоти, – крізь сльози розказує мама Оксани Хруль. – Та хіба ми з чоловіком могли відмовитися від своє дитинки? Я покинула роботу, щоб всю себе присвятити їй".

Оксана народилася з артрозгрипозом. Це хвороба скелетно-м’язової системи, для якої характерні недорозвинені суглоби і м’язи. Через неї в дівчинки від народження деформовані, неначе викручені, руки. Вилікувати її наразі – неможливо.

"Ми дуже багато свого часу їздили по лікарням, – пригадує Оксана. – І лікарі, в підсумку, рекомендували плавання. Завдяки ньому ситуація не погіршується, залишається стабільною. Спершу плавала, щоб підтримувати здоров’я. А потім з’ясувалося, що в мене до цього талант".

В руках почала з’являтися сила

Спочатку ідею з плаванням вона сприйняла без особливого ентузіазму – трохи боялася води. Але з часом цей страх минув, а організм почав звикати до навантажень.

Через пів року вона відчула результат від тренувань – в руках почала з’являтися сила. Каже, і не помітила, як навчилася самостійно зав’язувати волосся у хвіст і тримати посуд лівою рукою.

Потихеньку починалася професійна кар’єра. Обласні змагання, національні – і так до Паралімпіади.

У Лондоні-2012, на своїх перших Іграх, Оксана виборола бронзу і золото, встановивши при цьому і світовий рекорд на 50-метрівці батерфляєм.

Готувалася повторити успіх і в Ріо-де-Жанейро, але в Бразилії не зуміла показати своє найкраще плавання.

"Якщо порівнювати з чемпіонатом Європи за пів року до Паралімпіади, то результат дещо впав, – каже вона. – І тренери на це звернули увагу. Вони хочуть кращого. Але в цілому я задоволена, адже взяла срібло і бронзу. І знаю, що весь цей цикл працювала на повну".

Від спорту неможливо відмовитися

Після великих змагань Оксана вже традиційно відпочиває разом з сім’єю – мамою, татом, двома сестрами і маленьким племінничком.

Люблять подорожувати Україною всі гуртом. Але надовго з Полтави не їдуть – адже чемпіонку дуже швидко починає тягнути в басейн, на тренування.

"Так, іноді буває важко, хочеться відпочити. Але спорт – це спосіб життя, від якого неможливо відмовитися, – розповідає плавчиня. – Можливість вести такий здоровий і активний спосіб життя мене мотивує. Я часто думаю: яка цікава у мене робота, які чудові хлопці й дівчата в команді, як багато ми подорожуємо світом".

Зараз Оксана заочно навчається на 4-му курсі Харківської академії фізкультури. Планує стати тренером, щоб займатися плаванням з дітками. Але – не раніше Токіо. Там планує поповнити власну колекцію медалей.

Все, що треба для комфортної підготовки, їй дає родина. В держави та суспільства вона просить тільки одного:

"В Україні дуже хороші люди. Але, будь ласка, виховуйте своїх дітей правильно, – каже Оксана. – Бо коли йде інвалід – маленькі діти одразу починають роздивлятися таку людину. Та й дорослі часто ведуть себе, як діти. Так, іноді ми говоримо, що звикли до таких поглядів. Але насправді – це дуже неприємно".



powered by lun.ua