200 доларів для королеви Єлизавети. Як українка почала малювати канадські гроші

Понеділок, 29 березня 2021, 05:30
Колаж: Андрій Калістратенко

Двоє дорослих, двоє дітей і дві валізи. За спинами — скляні стіни аеропорту і Київ. Попереду Торонто і повна невизначеність. Навколо сніг по коліна. 

Саме так виглядало краще буття, якого вони прагнули знайти. 

З цього і почалося нове життя 16-річної Анни, яка разом з батьками і молодшою сестрою на початку 1998 року емігрувала до Канади.

Тої миті вона напевно не відповіла б на питання, яке продовження матиме її історія. Могло статися, як завгодно. Приміром, так. 

На аверсі монети проступає тонкий профіль королеви Єлизавети ІІ. На реверсі — її улюблена троянда "Queen Elizabeth" з рожевого золота, оплетена візерунком закрутистого листя. Металевий малюнок дихає вікторіанською епохою та вигадливими орнаментами видатного англійського письменника і художника Вільяма Морріса. Робота настільки тонка, що можна порахувати кожну пелюстку троянди. 

 
Монета номіналом 200 канадських доларів коштувала для колекціонерів більше 3200 доларів

Її авторка — українка Анна Шинлова-Буччіареллі. Щороку вона створює дизайн кількох колекційних монет для Канадського монетного двору.

В її портфоліо також ілюстрації для рекламної кампанії Jaguar і візерунок з елементами петриківського розпису на чашці Starbucks.

Можливо, це був один шанс на мільйон, що в 30 років Анна після тривалої перерви знову почне малювати, а в сорок займатиметься цим професійно. Або ж навпаки — невідворотність.

 
В 2016 році Анна Шинлова-Буччіареллі перемогла в конкурсі Starbucks на найкращий новорічний дизайн чашок, в якому взяли участь більше 1200 людей з усього світу

Монета для Її Величності

Що це таке? Квітка? — Роберт, чоловік Анни, роздивляється монету. — Але ж ти вже малювала квітку.

Він зітхає, видаючи театральне розчарування.

— А можна наступного разу забабахать бургер або піцу?

Анна, сміючись, мотає головою.

— Чоловік — інженер за фахом. Йому складно мене зрозуміти, — каже вона. — З синами теж в цьому сенсі повний дисонанс.

Семирічний син Роббі просить намалювати йому пилосос. В душі він інженер, як і його батько в реальності. Артистичніший Тоні, якому три роки, може погодитися на котика.

Анна розмовляє зі мною із Торонто, за сім тисяч кілометрів від Києва. У неї ранок, у нас — вечір. Але пандемія, соціальна дистанція, черговий локдаун і Zoom настільки розмили відчуття відстані, що Канада і будинок навпроти видаються рівновіддаленими. На диво, це зближує.

Цинії, лілії, незабудки, космеї, маргаритки, шипшина Альберта, нарциси, тюльпани, троянди. По її монетах можна вивчати рослинний світ Канади. Це без перебільшення. По-перше, на канадські гроші потрапляють переважно місцеві види. А по-друге, Анну консультує група вчених-ботаніків, яка відповідає за достовірність зображення. Тож усе дуже серйозно.

 
Колекційні монети, ескізи яких зробила Анна Шинлова-Буччіареллі на замовлення Канадського монетного двору

Розробка лише дизайну колекційної монети триває два-три місяці. Канадський монетний двір зазвичай звертається одразу до кількох художників. Кожен з них робить ескіз, з-поміж яких команда менеджерів обирає один. Зрештою ескіз має затвердити міністр фінансів Канади, але останнє слово за традицією належить королеві Великої Британії.

Анна має секрет, який дозволяє їй вигравати конкурси попри конкуренцію. Вона отримала його в п’ятому чи шостому класі, коли до них у київську школу прийшла викладачка петриківського розпису. Тоді Анна вчилася виводити пензлем цибульки, зернятка, пірчасте листя, пуп’янки, гребінчики, характерні для "петриківки", і складати дрібні елементи у вишукані орнаменти.

 
Робота Анни Шинлова-Буччіареллі з елементами петриківського розпису

Крім детальності і специфічних мазків петриківський розпис має ще одну особливість. "Петриківка" завжди починається з композиції.

Ідею треба вкласти в конкретну форму, чи це ложка, шкатулка абощо, зберігши в роботі відчуття руху, — пояснює Анна.

Для художників монет — це найбільший виклик. Анна багато цьому вчилася, тож їй задача вдається легко. "Моя спеціалізація — додавати красу в звичайні речі", — каже вона.

З двадцяти створених нею ескізів, чотирнадцять перетворилися на канадські гроші. А по монету з трояндою "Queen Elizabeth", присвячену королеві Єлизаветі, прийшли саме до Анни. Те, за що дівчину колись сварили в київській художній школі, стало її перевагою.

Я не була великою зіркою і найгірше у мене складалося з аквареллю, — сміється вона. — І досі пам’ятаю відчуття, що з цього ніколи нічого не вийде.

Викладачі постійно критикували, бо робила не по канонах: використовувала багато кольорів, яскраві відтінки, обводила силуети тушшю. Усе це залишилось їй у спадок від занять петриківським розписом. І саме це багато років потому допомогло знайти свою нішу.

 
Анна Шинлова-Буччіареллі створила серію малюнків "12 тварин китайського зодіаку". Звичайно в стилі "петриківки"

Тут у ілюстраторів зрідка побачиш стиль, який має під собою коріння народного мистецтва, — розповідає Анна. — Я ж на нього спираюсь, переосмислюю і це мене виокремлює.

Своїм учням, яким вона викладає наразі акварельний живопис на навчальній онлайн-платформі skillshare, Анна каже:

Якщо у вас є власний почерк, розвивайте його. Системне навчання звісно важливо. Але мають залишатися ваш голос і ваше бачення світу. Не намагайтеся бути кимось іншим.

Чи фантазувала Анна, що зрештою буде професійним художником? Ні. Чи намагалась вона бути кимось іншим? Так. 

Вибрики долі передбачити складно. Так акварельні фарби, розчиняючись у воді, набирають найнесподіваніших форм і відтінків. 

Квиток в один бік

Вони відсвяткували новий 1998 рік у рідному Києві, а вже за два тижні приземлилися в Торонто.

Восени 1997-го Анна вступила до Києво-Могилянської академії, де планувала вивчати історію. Встигла провчитися перший семестр, аж раптом почула від мами: "Пакуймо валізи". Звісно батьки готувалися до переїзду значно довше. Але для дівчини все трапилося саме так — надто швидко і несподівано.

З собою вона взяла щоденники, улюблену наукову фантастику, дивом впольовані в Києві касети з Radiohead. А ще китайські закладинки з мініатюрними квітковими акварельними малюнками, подаровані дідом, які невідомо як опинилися у нього. 

З цими скарбами Анна вирушила в невідомість.

Ніколи не переїжджайте взимку, бо здаватиметься, що проти вас навіть погода. Ніколи не переїжджайте в найгіршу зиму за останні роки, бо все видаватиметься великою несправедливістю. Не врятують навіть шуби, які лежать у валізах.

Хоч мені і вистачило розуму збагнути, що батьки теж в шоці, але все одно я злилася на них. Моє дитинство і шкільні роки були казкові. Дитина у 11 чи 12 років навряд чи може усвідомити, якою ціною все діставалося дорослим, і що в 90-ті означало бути інженером і науковицею. У 16 років голова так само забита геть іншим. Тим паче я переживала перше велике кохання, — каже Анна.

І нехай навіть на якусь мить переїзд видався захоплюючою подорожжю, та ось ти в іншій країні, де жодної знайомої душі, і ніхто тебе не чекає. 

Грошей родині вистачило б лише на найближчі півроку. До всього ще й мовний бар’єр. Батьки не знали англійської, а Анна попри те, що вивчала її, не могла розібрати ні слова. Та й це ще не все.

Анна малювала чи не щодня з 11 років. Так само колись малювала її прапрабабуся, з якою вони схожі наче дві краплини води — обидві кароокі та темноволосі. 

Але щойно вона спуститься з літака, малювання зникне з її життя.

Піднятися на 38-й поверх

Іноді, щоб почати рухатися вперед, треба зробити крок назад.

У Канаді Анна знову пішла до школи і провчилася останній випускний клас вдруге. Ходила до школи пішки 45-50 хвилин, щоб не витрачати гроші на автобус. Зі школи на роботу: вона працювала на касі в супермаркеті. Хоч з мовою було не дуже, але ж з математикою в родині склалося в усіх. Поверталась додому, ще кілька годин зубрила англійську. Спала на підлозі в кімнаті підвальної квартири, яку вони знімали, швидко дорослішала, і мріяла про життя у високих будинках.

 
Анна Шинлова-Буччіареллі: "Іноді треба притишитися. Сфокусуватися на чомусь одному. Це ментально і фізично занурює в стан спокою, коли ти в потоці, як у медитації"

Її мама тим часом працювала в мотелі. Кандидатка біологічних наук Оксана Шинлова, колись молодший науковий співробітник Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна, що в Києві, дослідниця мембранних механізмів, які регулюють скорочення матки. Але то було в іншому житті.

Щойно родина приїхала до Канади, вони звернулися по допомогу в Суспільну службу українців Канади в Торонто, та у відповідь почули: "Спочатку буде важко. Перші 20 років". Їх не обманули.

Подумки Анна часто поверталась до Києва, щодня писала листи хлопцеві. За рік зібрала гроші на квиток і полетіла додому. Мама хвилювалась, що донька так і лишиться там.

Але чимало змінилося за перший рік у Торонто. Треба було знову потрапити в Київ, аби помітити це.

Я побачила різницю і чітко усвідомила, що в Канаді маю більше можливостей. Так, фактично ми ще були бідними емігрантами, але щонайменше у нас з’явилися перспективи. Це те, що мені подобається тут. Якщо ти просто добре працюватимеш, то матимеш нормальне життя.

Анна повернулася в Торонто. Навчання в школі дало змогу підтягнути мову, отримати ідеальні оцінки, а завдяки ним стипендію. На цю стипендію Анна провчилася перший рік в Йоркському університеті, де вивчала графічний дизайн та історію Греції і Риму. Але швидко зрозуміла, що не бути їй ані вчителем історії, ані дизайнером.

Матеріально це мене б не забезпечило. А я мусила мислити прагматично, оскільки батьки на той момент не могли мені чимось допомогти, — пояснює вона.

Тому ще в магістратурі змінила спеціалізацію, а згодом поступила до Школи менеджменту Ротмана при університеті Торонто, де вивчала управління і маркетинг у сфері охорони здоров’я.

Чи зрештою виправдало себе рішення про переїзд? Коротка відповідь Анни "так". Але нюанси в долі кожного. На початку зламатися дуже легко. І деякі знайомі її батьків поверталися в Україну.

Напевно, у мого батька теж були такі думки. Йому з професійної точки зору найважче далося нове життя. Хоча він зміг підтвердити диплом інженера, працював і утримував нас перший час, поки ми вчилися. Кінець-кінцем вся родина тут і фінансово батьки забезпечені. Мама — то взагалі окрема історія. Вона з тих людей, для яких труднощі, це спосіб чогось досягнути.

Власне, саме вона й була ініціатором переїзду. Наразі Оксана Шинлова — професорка департаменту акушерства та гінекології університету Торонто і менеджерка лабораторії в Науково-дослідному інституті Люненфельда-Таненбаума. Вона вивчає механізми, які провокують передчасні пологи.

Мені було звісно легше адаптуватися, ніж батькам, — каже Анна. — А молодшій сестрі, якій на момент переїзду виповнилося вісім, ще простіше. Вона наразі допомагає медичним і коло медичним стартапам звестися на ноги. Вона взагалі справжня канадійка.

— А що це означає?

У людей, які тут народилися, немає внутрішнього страху, що ти не зможеш, у тебе не вийде, твої можливості обмежені. Типове для нас відчуття "щось є і більше не треба" змінюється на "можливо все". Це свобода.

 

У 26 років через десять років після переїзду Анна закінчила бізнес-школу і стала однією з наймолодших її випускників. Отримала роботу у великій міжнародній компанії та здійснила свою канадську мрію — переїхала у власну квартиру.

— І як високо вона була?

На 38-му поверсі, — усміхається Анна.

Тоді вона вперше подумала, що може нарешті видихнути.

Додати фарби

На відео Анна вмочає пензлик у воду і переносить її на папір. Додає фіолетову фарбу, яка швидко розтікається химерними візерунками по вологій поверхні. Вона притримує її пензлем, аби надати необхідної форми. Потім крапля мадженти. Цього разу Анна не заважає фарбам. Вони звивисто перетікають одна в одну, утворюючи вигадливий малюнок і новий відтінок. 

Акварель, як життя. Колись треба контролювати, а колись найкраще, що можна зробити, — відпустити. 

Іноді, сидячи на зустрічах, Анна ловила себе на тому, що черкає щось у блокноті. Зі сторінок вистрибували то квітка, то кіт. Щойно напруга, яка тримала десять років, спала, як її місце поволі почало відвойовувати малювання. Ідеї з’являлися, більшали, поки одного дня Анна не наважилась купити акварель.

І все, я пропала. Мене ніби прорвало, — каже вона.

Знову малювала чи не щодня, як колись у дитинстві. Навіть до пологової зали, коли Анна народжувала першого сина Роббі, вона їхала з блокнотом у руках. На білому аркуші синіли маки, обвиті хвостами риб, які виринали з глибин. Та навряд чи Анна могла здогадатися, у що переросте той блокнот.

Спочатку вона малювала для себе. Кількість альбомів збільшувалася. Колеги почали цікавитися, де можна подивитися роботи. Тож Анна нарешті створила своє перше портфоліо, яке виклала на платформі Adobe. І тут трапилась магія інтернету. 

Смартфон блимнув повідомленням, коли Анна збиралась на ланч. Вона швидко пробігла очима мейл. Відправник: Канадський монетний двір. Далі — пропозиція намалювати монету.

 
Монета з різдвяною ялинкою та поїздом із подарунками за ескізом Анни Шинлової-Буччіареллі

"Здається хтось невдало пожартував", — подумала вона. Але після деяких вагань все ж відповіла. Так з’явилася її перша канадська монета з двома голубами, в оздобленні якої вгадувалися легкі мазки "петриківки". 

Канадський монетний двір був чи не першим серйозним замовником. У 2014 році Анна створила ілюстрації для рекламної кампанії Jaguar. А у 2016-му її різдвяний візерунок з елементами петриківського розпису прикрасив чашку Starbucks.

Але і думки не було, про те, щоб залишити роботу в корпоративному секторі і зосередитися на дизайні. З фінансової точки зору, та з огляду на те, що вона вже вклала в кар’єру, це не мало сенсу.

Звісно, погано, що улюблене хобі на багато років зникло з мого життя. З іншого боку, я повернулась до нього, коли мала роботу. Тому могла виточувати власний стиль, не відчуваючи фінансового тиску.

Зранку Анна йшла в офіс, а малювала вечорами і на вихідних, працювала лише над проєктами, які були їй цікавими, і звісно співпрацювала з Канадським монетним двором.

Здавалося, ця ідеальна історія триватиме завжди.

Стихія змін

До нашої наступної розмови приєднався молодший син Анни — Тоні. Кароокий з довгими віями, він заглядає у віконечко Zoom. У нього відмінили заняття в школі через карантин.

Тоні махає мені рукою. Потім повідомляє, що мама має припинити розмову, інакше він злитиметься. Далі сповіщає, що в нього болять вуха від незнайомої мови. Зникає з обрію. Проривається до кабінету, де працює його батько. Дистанційна робота вдома з дітьми на всіх континентах виглядає приблизно однаково.

— З чим можна порівняти акварель? — запитую в Анни.

Це стихія. Її треба вміти приборкати. Але найбільше отримуєш від взаємодії: щось дає фарба, щось додаєш ти. Найцікавіше в цьому починати роботу, коли ще не можеш уявити, якою вона буде наприкінці.

Два роки тому Анна навряд чи могла уявити, як все складатиметься. Вона працюватиме в аналітичному департаменті в міністерстві охорони здоров’я Канади. Матиме омріяну посаду, чудову команду і відмінну зарплатню.

Та у старшого сина виникнуть проблеми зі здоров’ям. Важкі півроку вона розриватиметься між сином і роботою. Аж поки не зробила вибір. Цілий рік після звільнення Анна збиратиметься з думками.

Проблеми зі здоров’ям сина не минуть ні завтра, ні післязавтра, — пояснює Анна. — Я йому потрібна, а неосяжного не осягнеш. Це я так зараз кажу, коли вже майже перетравила те, що трапилося. Але на початку було дуже важко. У мене й досі залишається не те, щоб жаль чи страх, але розуміння того, що я працювала 15 років і потім раптом зупинилась.

Тоді малювання врятувало її.

Слава Богу, що в моєму житті воно було. Зрештою я не втратила шанс на самореалізацію і можу розвиватися тепер вже в цьому напрямку. Можна навіть подумати, що сталося так, як мало статися.

 

Всерйоз за нову кар’єру Анна взялася минулого року. Він починався оптимістично. Канадський монетний двір напередодні випустив різдвяну монету за її дизайном: об’ємна святкова ялинка посередині монети, навколо якої рухається потяг з подарунками. Мініатюрний монетно-скульптурний шедевр розпродали ще до офіційного релізу. 

А потім були пандемія, стрес від того, як на очах тане звичне життя, і проєкти, які скасовували один за одним. Не найкращий момент для старту. Та з іншого боку, хіба це перші труднощі в її житті?

"Ми бачили ваші кольори. Нам дуже сподобалось. Схоже на ілюстрації з Індії. — Ні, це з України. — Дивно. А прізвище у вас італійське". Приблизно такий діалог відбувся між Анною і новим замовником. Минулого року вона почала співпрацювати з одним з найбільших американських видавництв Simon&Schuster. Книга з її першою обкладинкою вийшла в березні 2021-го. І це, як каже Анна, "суцільна "петриківка".

 
Анна Шинлова-Буччіареллі: "Додати в традиційний орнамент щось, що було б складно уявити раніше. Приміром, намалювати пантеру в петриківському стилі"

Вони бачать малюнок, їм дуже подобається, на них він справляє ефект "вау", але вони не розуміють, звідки це, — каже Анна. — Певний період в індустрії популярністю користувався скандинавський фольклор. Усі говорили тільки про нього. А про петриківський розпис, який фактично походить з тієї ж частини світу, нічого не знають. 

Мені приємно вносити елементи "петриківки" в дизайн і таким чином популяризувати її. Якщо взяти за основу те, що напрацьовувалося століттями не одним художником і поєднати з сучасними матеріалами, то розпис отримує нове звучання. Або, скажімо, додати в традиційний орнамент щось, що було б складно уявити раніше. Приміром, намалювати пантеру в петриківському стилі. 

Це величезне поле для експериментів і воно захоплює. Зараз я розумію, що для мене відкрилась нова кар’єра. З малюванням певною мірою розпочалося нове життя.

— Я нарахувала третє, — кажу їй.

Анна усміхається. 

А на узбережжі Середземного моря буде четверте. Я вже своїх хлопців попередила. Тільки-но вони досягнуть повноліття, я поїду до Барселони, житиму там одна з котом, — жартує вона. 

— Чому вас навчила акварель за ці роки?

Іноді треба притишитися. Сфокусуватися на чомусь одному. Це ментально і фізично занурює в стан спокою, коли ти в потоці, як у медитації. Це вчить бути відкритим до несподіванок. Спокійно і повільно спостерігати за ними без осуду. Замість того, щоб реагувати гостро і швидко. Дивишся, спостерігаєш, приймаєш.

І отримуєш шанс відкрити нове — в собі і для себе. Бо колись треба контролювати, а колись найкраще, що можна зробити, — відпустити.

Олена Струк, для УП 



powered by lun.ua
Головне на Українській правді