Козел, Растреллі і Розумиха. Життя в українській провінції на прикладі смт Козелець
Восени 2018 року в Козельці, колишньому райцентрі Чернігівської області за 70 кілометрів від столиці, встановили комічного дерев'яного козла, сколихнувши провінційний спокій призабутим історико-культурним диспутом.
Скульптор увічнив у невічному матеріалі тварину, яка було на гербі містечка ще з часів Речі Посполитої, а потім і Російської імперії. Вважається, що топонім Козелець виник від населеного козами лісу, що знаходився тут в давнину.
Інша версія – про те, що селище міського типу взяло свою назву від рослини козелець (латинською Scorzonera), привела в 1984 році до затвердження нового герба: козла замінила невигадлива квітка з жовтими пелюстками.
В незалежній Україні в геральдику населеного пункту повернули парнокопитне, і палких дебатів це не викликало. Але в 2018-му та сама незграбна скульптура змусила декого засумніватися в правильності вибору символіки.
У місцевій адміністрації за козла відповіли академічно: відіслали незадоволених до 1663 року, коли містечко отримало печатку від польського короля Яна Казимира із зображенням дрібної рогатої худоби.
У репортажі з незвичайного колишнього райцентру УП показує: чим живе і як виглядає чернігівська провінція; що подивитися в СМТ на берегах річки Остер; і як зліт родини Розумовських вплинув на долю Козельця.
Ані місто, ані село
На півдорозі зі столиці в Чернігів подорожнього, який звернув з траси Е95, зустрічає корова, що пасеться, та похилений в'їзний знак "Козелець". На ньому – непристойна фраза, написана невідомим від руки, яка говорить про претензії на локальну перевагу містечка Остер в 16 кілометрах звідси.
"Остер більш давній. Вони – місто, а ми – селище міського типу. У них є краєзнавчий музей і люди нібито культурніші. Але у нас набагато більше пам’яток, на вулицях красивіше та чистіше", – пояснюють суть суперництва обізнані козельчани.
Провінційний Козелець, що залишився в статусі СМТ, але має небанальне минуле і близькість до Києва, формує ментальність і побут, що органічно поєднують міські та сільські риси.
Якщо вирвати 62-річну пенсіонерку Людмилу Бондар з оточуючих її життєвих декорацій, вона затьмарить своїм виглядом багатьох одноліток в столиці, до якої трохи більше години їзди.
Манікюр, педикюр, солом'яний капелюх, світло-коралова блузка у велику клітину і балетки в тон, леопардова авоська і бірюзові брюки. Повертаючись в такому урівноваженому стані з магазину після ранкової грози, Бондар випадково знайомиться з репортером УП. І знайомить його з рідним Козельцем.
– Заходьте, кавою пригощу, – запрошує вона в рідну домівку. – Тільки почекайте біля воріт, я Бубліка сховаю, він в мене дуже злий пес.
Крім невеликого, але зухвалого Бубліка у Людмили Миколаївни ще є багато вільного часу, тиша, самотність (з чоловіком давно розлучилася, а дочка в Києві) і камін, у якого вона гріється взимку, читає та займається рукоділлям.
– Тут піч була, але я хотіла камін, – показує вона. – Знайомі сміялися: "Ти хотіла його майже сорок років". І ось він в мене є, в ньому навіть їжу можна готувати.
Газ також є, але вони там щось хитро роблять, що люди переплачують. Взимку, як морози були, в мене виходило більше трьох тисяч гривень на місяць.
Стіни її будинку, зсередини схожого на квартиру, прикрашають старі фото діда, батьків і копії картин, вишиті хрестиком і бісером.
– Якщо чесно, багато вишивати я почала у 2013 році, якось наша революція надихнула, – каже Людмила Бондар, трохи ніяковіючи. – Трошки була на Майдані, але…
Знаєте, люди у нас тут обіжені. Коли влада обіжає старих та діточок – це не дуже добре. Їх як при Порошенку обіжали, так і продовжують при Зеленському. А все це, я думаю, Кучма почав.
Ну що, підемо? Проведу вас кругом, наш Козелець покажу?
Щастя від Розума
Життя в Козельці позбавлене робочих місць і хороших зарплат, але сповнене обнадійливих легенд.
"Дружина мера Олександра Омельченка Людмила родом з наших місць, з села Бобруйки. Коли він мером був, хотів приєднати нас до Києва та метро сюди зробити", – можуть розповісти вам, не кліпнувши оком.
Віра козельчан у фантастичні речі не позбавлена підстав. Вона тримається на реальній історії родини Розумовських.
У 18 столітті Олексій Розум, син реєстрового козака Григорія з села Лемеші і його дружини Наталки, пройшов шлях від пастушка і церковного співочого до коханця та, як кажуть історики, таємного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни.
У соціальному ліфті, який підніс Олексія Розума до небес і титулу "нічний імператор", місця вистачило і його рідним. Мати, відома до того в окрузі як Розумиха, стала графинею і статс-дамою, а молодший брат Кирило – останнім Гетьманом Війська Запорозького і головою Імператорської академії наук і мистецтв.
Отримавши нове прізвище, найвищі титули, вплив, привілеї, села, маєтки, палаци в Батурині і навіть у Відні, Розумовські не забули і про Козелець, в якому осіла їхня мати Наталія.
Сьогодні прах Розумихи покоїться в склепі фамільного Собору Різдва Богородиці з окремою чотириярусною дзвіницею.
Історію про будівництво собору, який в довідниках називають "перлиною української архітектури", поєднавшою класицизм, бароко і рококо, в Козельці зазвичай розповідають не повну.
Звичайно ж, тут згадують про Франческо Растреллі, що виступив в ролі консультанта, про архітекторів Андрія Квасова і Івана Григоровича-Барського. Про гігантський 27-метровий іконостас з липи, який собору подарувала сама імператриця Єлизавета Петрівна.
Але мало говорять про сотні кріпаків, яких Розумовські понад десять років, з 1752 по 1763, звозили в Козелець для зведення пам'ятника своїм везінню та успішності.
"Хіба не гарно у нас тут?!"
У повісті "Княгиня" Тарас Шевченко писав: "Місто Козелець своїм виглядом нітрохи не відрізняється від інших своїх братів, повітових українських міст. Одне слово, містечко нічим неприкметне…".
Те, що не дуже вразило поета в 19 столітті, стає цінним через 150 років.
– К нам вже люди приїжджають жити з Києва, – розповідає Людмила Бондар. – Вигідно получається. У нас оренда квартири – дві-дві з половиною тисячі. Столиця поруч, люди на работу кожного дня їздять.
– А є такі, що здають своє житло в Києві та живуть в Козельці, – продовжує пенсіонерка під час екскурсії по вуличках. – Тут тихо, люди спокійні, природа чудова, є магазини, супермаркети, ресторан.
Звиваючись змійкою в Козельці, річка Остер переживає не найкращі свої часи. Вона покрита болотно-зеленим килимом з водоростей – відмінна інстаграмна картинка, та й годі.
– Обережно! – кожен раз попереджає Людмила Миколаївна. – Під ноги обов’язково дивіться! Тут кропива, все заросло. Можуть бути вужики, ще щось повзає.
Береги, вкриті густою, соковитою зеленню, схожі на джунглі, але в самій річці життя з кожним роком все менше. Остер, ліву притоку Десни, перетворили на низку каналів зі шлюзами.
– Коли я мала була, річку чистили, але потім перестали, – розповідає Бондар. – Декілька років тому вся риба померла, такий запах страшний був. Повилазили черепашки, раки – все померло.
Але зараз люди купаються. Скажіть, хіба не гарно у нас тут?!
Колись, згадують козельчани, до них приїжджали туристи з Києва і Москви. Ставили намети на березі річки, плавали у воді, багатій на йод і залізо. Купували у місцевих домашні яйця, молоко, овочі та фрукти.
Ідилія закінчилася в 1986-му після вибуху на Чорнобильській АЕС – страх радіації поставив крапку на привабливості тутешнього ландшафту для радянських мандрівників.
Віра в бога і КПРС
У музеї історії ткацтва Чернігівщини, який орендує кілька кімнат в непримітному адмінбудинку біля козелецької дзвіниці, є один екземпляр, що вибивається із загальної тематики.
На величезному полотні, написаному олією в 1967-му році художником Солодовніковим, зображені люди, які зібралися на фермі колишнього колгоспу "Авангард".
Свинарка, доярка, завгосп, бригадир трактористів та інші відповідальні особи застигли в момент обговорення чергового рішення пленуму ЦК КПРС.
– Картина висіла у клубі, – згадує директор музею ткацтва Лариса Бригинець. – Коли клуб почав валитися, люди, чиїх родичів зобразив автор, хотіли розтащити її собі додому.
Тоді райком партії вирішив передати полотно в музей, щоб зберегти. Воно – велике, ми його ніде більше не можемо повісити, в наші фонди воно ніде не влізає.
Всупереч паспортним даним Ларису Бригинець все життя називають Лесею. Друге ім'я, яке стало головним, їй дала бабуся на честь Лесі Українки.
Пропрацювавши агрономом, в 1989 році Бригинець прийшла в музей, і пізніше стала його директором. Тепер вона знайомить туристів зі спадщиною місцевих майстринь.
– У нас їх і зараз багато. Козелець завжди славився своїми рушниками, серпанками. Для Козелецького району властива така техніка, як хрестик-обманка: вишивається поле, а узор начебто складається з дірочок, – показує вона.
З кінця 80-х експозиція музею знаходилася в сусідній Вознесенській церкві, побудованій у 1866-1874 роках.
У минулому в маленькому Козельці крім головного собору було ще п'ять церков і синагога. Сьогодні на вісім тисяч населення тут чотири православних храми і молитовний будинок адвентистів.
Народжених у Козельці завжди оточувала віра. У бога або ж у КПРС.
– Ми виросли коло собору (Різдва Богородиці – УП), – розповідає Лариса Бригинець. – Завжди чекали, коли його відновлять. Заглядали у вікна, у той склеп, де Наталка (Разумовська – УП) похована. На колокольню піднімалися, але її верхня частина також була зруйнована.
Ми тоді більше атеїстами були, але собор для козельчан завжди був чимось неймовірним.
– Люди боялися показувати свою релігійність, – додає Людмила Бондар. – Батько був комуністом, мама тайком повезла мене у Данівку. Там невеличка хатинка була, де нас з братом тихенько похрестили.
Коли у 1987 народилася моя донька, вже у нашу Миколаївську церкву в Козелець прислали священника. Її тоді ще не відкрили, тому він вдома у нас хрестив.
Покорщина
Обійти пішки весь Козелець не так-то просто.
– Колись давно по вулицях їздив автобус, ми його "п’ятикопка" називали, бо квиток п’ять копійок коштував, – розповідає Людмила Бондар. – Тут було багато підприємств, люди їздили з одного кінця в інший на работу.
Зараз транспорту нема, є тільки хлопці-таксисти, які на туристах підробляють. А у людей багато велосипедів.
Місцеві ділять Козелець на чотири основні частини: Київську слободку, центр, Чернігівську слободку і Покорщину, в якій, поки ще не пізно, обов'язково потрібно побувати приїжджим.
– Ось, раніше тут імператриця зупинялася, а зараз така страшилка! Бомжі тепер живуть, – показує пенсіонерка на занедбаний будинок з претензією на палацову архітектуру.
У 18 столітті садиба Покорщина належала київському полковнику Юхиму Дарагану та його дружині Вірі, сестрі Олексія та Кирила Розумовських. Віра отримала маєток як посаг від матері, Наталки. А до того тут відбувалися дивні речі (хоча це не точно).
Згідно з легендою, в церкві, яка стояла раніше в Покорщині, але до наших днів не збереглася, таємно повінчалися імператриця Єлизавета Петрівна і Олексій Розумовський.
У церемонії брали участь місцевий священик і Розумиха, мати Олексія, яка, щоб не вдарити в бруд обличчям, купила будинок у Покорщині спеціально для зустрічі Єлизавети під час її турне Україною.
Попри охоронний статус пам'ятника архітектури національного значення, комплекс маєтку Покорщина продовжує руйнуватися.
Поки ж бувалі козельчане з гордістю розповідають, як в 1975 році кіношники з "Ленфільму" знімали тут "Зірку привабливого щастя" про декабристів і їхніх дружин.
– Ми тоді були школярками, бігали на перервах дивитися зйомки, – згадує директор музею ткацтва Лариса Бригинець. – Вертольот розкидав зверху бумажки замість сніга. Потім вже подивилися кіно – дійсно як справжня завірюха. Дуже схоже.
"Де там Гагарін летить?"
Зацвіла і бездиханна в серпневу спеку річка Остер – перше, що впадає в очі, коли в'їжджаєш в центр Козельця по невеликому мосту. Вона ж – останнє, що бачиш, коли залишаєш одну з колишніх вотчин Розумовських.
Колись, кажуть місцеві, прямо в річці били потужні джерела, а на її берегах були млини. Сьогодні згасла притока Десни уособлює весь сучасний Козелець: тут тихо, спокійно, є про що згадати, є що показати і є, що потрібно врятувати і зберегти.
У минулому дорога з Києва на Чернігів і далі, на Москву, пролягала через сам Козелець, але будівництво шосе в об'їзд посунули СМТ на узбіччя суспільної уваги. З іншого боку, цей асфальтобетонний гак, який зробила траса E95 біля райцентру, допоміг законсервувати залишки справжньої української глибинки.
"Фури не ганяють туди-сюди – і колокольня перестала валитися, – знаходять позитив у своєму трохи відокремленому розташуванні козельчани. – А ще повітря чисте".
Коли пенсіонерка Людмила Бондар вдивляється в ясне нічне небо, вона згадує те, що по ідеї пам'ятати не може. У квітні 61 року її, дворічну малечу, батько перед сном виніс на руках на вулицю.
– Огорнув мене в одеялко, і ми дивилися, де там Гагарін летить? – посміхається пенсіонерка.
Тепер там, де літав перший космонавт, в темну, матову ніч вона може розгледіти супутники Starlink Ілона Маска, що рухаються стрункою перловою ниткою. Але нову інформаційну еру Людмила Миколаївна зустрічає по-старому: з кнопковим телефоном і відсутністю інтернету в її провінційному, але не порожньому житті.
Внучка "куркуля", що став начальником міліції, і дочка голови колгоспу, Людмила Бондар продовжує жити біля річки і вишивати, виявивши в собі гени козелецьких майстринь.
Попри ностальгію за своєю молодістю, до сюжетів з радянського минулого жінка не звертається. Ратуші та площі європейських міст, любовні сцени на тлі садиб і озер з лебедями, музиканти зі скрипками в середньовічному вбранні – у виборі тем для вишивки проглядається тяга Бондар до аристократизму, який торкнувся її малої батьківщини в 18 столітті.
Минулим Козельця і своїх предків Людмила Миколаївна цілком задоволена. Але для повного щастя їй не вистачає кількох речей, яких вона очікує від майбутнього.
– Напишіть, що в нас тут на вулиці Набережній асфальт останній раз клали, мабуть, ще в "сімдесятих", – просить вона. – Дуже хочеться, щоб ям не було та калюж після дощу, через які діти у музичну школу ходять. Та щоб освітлення на вулиці зробили.
А ще я ніколи не була закордоном. Завжди мріяла у Франції побувати, але… Хто знає? Може ще получиться.
Євген Руденко, УП
