Бійся, ховайся, біжи. Як Росія ламає українських вчителів в окупації

Перш ніж почати онлайн-урок, Тетяна зашторює вікно. Говорить українською, але тихо, обережно. Чоловік і син стоять на сторожі. В будь-який момент до них можуть увірватися російські військові. Одного дня це таки стається.

До Марії вдерлись, коли вона не чекала. Майже місяць по тому, як відмовилась працювати за російськими програмами. Із тиждень її, вчительку початкових класів, утримували в ув'язненні.

На окупованих територіях освітяни, які відмовляються робити з українських дітей росіян, викликають підозри. Ті, хто зберігають проукраїнські погляди, повинні ховатися і мовчати. Ті, хто має сміливість підпільно навчати дітей українською, мають бути готові до ув'язнення або до того, що їх змусять покинути дім.

Дві вчительки розповідають, як Росія змусила їх боятися всього українського, позбавила роботи і вигнала з дому.

Підпільна робота

Тетяна із Запорізької області. 2 роки прожила в окупації. Виїхала на території, підконтрольні Україні.

З літа 2025-го вона знову працює хореографом там, де українська мова для неї та її учнів не є загрозою і вироком.

"Така рада, аж дихати легше!" – каже Тетяна після місяців роботи на пошті в маленькому містечку на півдні України, до якого разом із чоловіком і сином втекла з окупації.

"Коли вперше прийшла до нового хореографічного класу, дивлюсь: а він не мій, станок не мій. Наздоганяють спогади про учнів, костюми – про все, що залишила вдома. Нічого, кажу собі, тут теж буде своє. Хоча маю надію, що я тут ненадовго, що скоро повернуся додому", – зізнається вона.

Наприкінці травня 2022-го, вже в окупації, коли працювати в центрі дитячої та юнацької творчості стало неможливо, Тетяна почала таємно навчати дітей танцювати – онлайн.

"Як я дізналась, що відкрито не можна? Побачила нашу директорку – вона була біла від страху, – пригадує жінка. – Росіяни сказали, що так, як ми хочемо – українською мовою, за українською програмою, – працювати не будемо. Після цього нам дали час, щоб хто хоче – залишився, хто ні – забрав речі".

Народні костюми Тетяна замотала в інші, згори накидала побільше звичайних речей. Заховала нагороди та прапорці України. Додому побігла стежками, боялася, що хтось побачить.

Місто кишіло російськими військовими. Вони зупиняли людей, заглядали до найменших сумочок, перевіряли речі.

Вдома Тетяна частину прапорців обгорнула у фольгу і запхала в картонку з-під цукерок. Інші – в коробку з-під молока: відрізала дно, вклала досередини. Так воно все і стояло, в холодильнику.

Щоб не виникало підозр, що вона досі заробляє викладанням, влаштувалась в магазин. Туди час від часу приходили знайомі й дивувались: "Що ти тут робиш? Такий хореограф! Такий педагог!". Пропонували йти на роботу в садок або повертатися в центр, обіцяли хороші зарплати, наголошували, що діти ж все одно наші.

"А я питала, за якою програмою тепер вони працюють. Казала, що не хочу вкладати в голови пропаганду, – пригадує Тетяна. – В них ігри "міни обійшли – до мами прийшли", вони кидають іграшкові гранати. Я знаю багатьох у місті, знаю, чого дітей вчать: який "хороший рускій мір", яка "погана Україна".

Я спочатку висказувала все, що думаю, а потім замовкла. Мене не раз попереджали, щоб я була уважна, що до мене багато питань. Передавали слова колеги, яка вже побувала на підвалі. Я навіть не знаю, що з нею сталося і де вона зараз".

Ті, хто, як Тетяна, зберігають проукраїнські погляди в окупації, за російським законодавством можуть бути звинувачені в екстремізмі. Як зазначається в аналітичному звіті центру громадської просвіти "Альменда", під екстремізм у Російській Федерації можуть підпадати як реальні насильницькі дії, так і вираження незгоди з урядом чи негативна оцінка дій влади або збройних сил РФ. Така підміна понять дозволяє використовувати боротьбу з екстремізмом як інструмент репресій.

Тим, хто намагається зберегти свою українську ідентичність на тимчасово окупованій території, загрожують штрафи, необхідність публічних вибачень і внесення до реєстрів екстремістів. Наприклад, в одному з кримських сіл вчителя математики оштрафували на 45 тисяч рублів (більше ніж 500 доларів) за критику війни та підтримку України. Іншу вчительку з Криму звільнили з роботи за виконання українського гімну та пісні "Червона калина". У Сімферополі п'ятьох людей віком від 17 до 21 року затримали за співання українських пісень у парку. На них склали адмінпротоколи.

Тетяна, звісно, нікому не казала, що продовжує вчити своїх учнів онлайн – українською і за українською програмою.

"Мої учні опинились хто де. Всі пишуть, переживають, сумують. Я розуміла, що мені загрожує, але, думаю, якщо діти залишилися в окупації і хочуть займатися, як я можу їм відмовити? Я просто повинна працювати. Тільки так, щоб ніхто не дізнався. Бо бачила людей після підвалу. Їх було важко впізнати" – пояснює педагог.

Під час онлайн-уроків викладати потрібно було тихо, не так, як можеш, не так, як хочеш, бо говорити українською – страшно. Треба було також обрати правильний час – щоб були люди на вулиці, транспорт, якісь звуки. Але в місті стало безлюдно.

За інформацією Міносвіти, станом на початок 2025 року на тимчасово окупованих Росією територіях перебувало 600 тисяч українських дітей шкільного віку. 7% з них навчалися в українській системі онлайн-освіти. Таких учнів щороку суттєво меншає. За словами освітнього омбудсмена Надії Лещик, це відбувається через тиск і погрози, небезпеку для життя та здоров'я дітей і їхніх батьків, а також контроль інтернету з боку окупаційної влади.

Заняття Тетяни тривали до сорока хвилин, не більше. Спершу показувала рухи Тетяна, потім по черзі – діти. Танцювати онлайн непросто – не можна підійти, виправити нахил голови, підсунути ніжку, треба вчитись керувати винятково словами, але зрештою вони почали знаходитись.

"Я старалась обирати музику без слів, або щоб була зарубіжна. Казала і батькам, і дітям, що наші заняття – це небезпечно, – пояснює Тетяна. – Але діти і так це знали. Там це в повітрі – що українське не можна".

Син Тетяни в окупації також продовжив навчання в українській школі. Тепер він робив це так само таємно й онлайн. Мав з Тетяною один ноутбук, який після українських занять вони ховали за обшивкою ванни. Траплялося, що, злякавшись звуків у під'їзді, Тетяна поспіхом засовувала його абикуди – одного разу він опинився в морозилці.

У будинок Тетяни часто заходили російські військові. Тому коли вона працювала, чоловік і син були на сторожі. "Знаєте, – каже Тетяна, – страх змушує весь час дивитися у вікно".

Тому коли на своїх онлайн-уроках в українській школі був син Тетяни, у вікно дивилась вона.

"Страх був на кожному кроці. І зранку, і вдень, і вночі. Страх, коли військовий каже: "Чому не йдете голосувати (на "референдумі" – УП)?". Коли питає документи, а ти показуєш український паспорт.

"Чому?" – це можна по-різному запитати. Вони роблять це так, щоб налякати. Вони можуть тебе забрати. Чи порвати паспорт. Людям рвали. І ти ніколи не знаєш, чого очікувати, коли до тебе прийдуть, що зроблять. Наприкінці грудня 2024 року прийшли до нас", – каже жінка.

Тетяна була на роботі в магазині. Десяток військових увірвалися до її квартири. Чоловіка поклали на підлогу, не дозволяли підняти голову. Коли забував відповідати – били.

З сином говорили в сусідній кімнаті. Були ввічливими. Питали, чому не вчиться в російській школі. Наказали, щоб вже завтра усі члени сім'ї отримали російські паспорти, пригрозили, що прийдуть перевіряти. З того часу в квартирі Тетяни стало особливо тихо.

"Ми не хотіли там більше бути. Син тижнями не виходив з дому. Ночами не спав. Чув найменший шум – і вже був у вікні. Страх. І ці паспорти…" – розповідає далі Тетяна.

Але вона боялася виїжджати. Боялася, що їх затримають, що про її відмову працювати на Росію відомо всім. Втім, за кілька місяців після обшуку з допомогою волонтерської організації Тетяна з чоловіком і сином таки наважилися покинути дім. Сім'я оселилася в невеликому українському містечку, над яким дуже часто літають російські дрони.

"Але навіть, коли їх збивають – не так страшно, як вдома, коли під'їжджала машина. Тут, завдяки поверненню до роботи з дітьми, я спокійна, – каже Тетяна. – Коли в мене на телефоні грає "Червона калина", а учні співають – це найкращі ліки".

Полон

Марія з Херсонської області. 8 місяців провела в окупації. Виїхала за кордон. (Ім'я змінено на прохання героїні).

Марія теж знову навчає українських дітей – своїх учнів молодшої школи. Дехто з них живе в Україні, дехто за кордоном, дехто – в окупації. Тому вона працює лише онлайн. Дітям з окупації місяцями повторює: нікому, за жодних обставин не кажіть, що навчаєтесь в українській школі. Діти, якщо мають можливість вийти на зв'язок, кивають.

Марія сумує за своєю школою. За спокійним життям, коли йдеш на роботу, займаєшся улюбленою справою і повертаєшся додому. Цього життя більше немає. Дому більше немає.

Місто Марії окуповане з лютого 2022 року. За перші два роки окупації населення громади, до якої воно входило, зменшилося втричі. В 2025-му окупаційна влада визнала, що підприємствам не вистачає до половини працівників. У місті фізично не працює жодна школа чи дитячий садок.

На онлайн уроках Марія нагадує декому зі своїх учнів ховатись у випадках підвищеної небезпеки: часом вони не помічають тривог, часом – не реагують на обстріли.

А сама вона досі затуляє вуха, коли чує гул звичайнісіньких літаків. Інстинктивно притискається до землі. Хоча вже понад два роки живе в безпечній європейській країні і навіть не повторює собі без упину: "Заспокойся, за тобою не прийдуть, не заберуть".

Як це сталося у вересні 2022-го. Коли, ніби злочинницю, під прицілами автоматів її повели сходами вниз. Чи могла ця 50-річна жінка уявити себе в ув'язненні?

"Я не вважала себе в зоні ризику, – зізнається Марія, пригадуючи день, коли її затримали у власній квартирі. – Я ж не директор, не завуч – звичайна вчителька".

Того ранку, коли хтось з грюкотом вривався до її квартири, Марія поспішно закинула свої телефони під диван. Через це з-під дивану долинали українські новини. Їх треба було негайно вимкнути.

За місяць до обшуку Марію остаточно витурили зі школи, куди вона прийшла 19-річною дівчиною і в якій мріяла навчати дітей все життя. Однак після того, як вона відмовилась співпрацювати з окупантами, їй, як і іншим вчителям, які вчинили так само, наказали забиратися геть зі школи.

Марія зайшла до класу, в якому ще недавно займалася з першокласниками, і почала пакувати навчальні матеріали – все, що мало на собі українську символіку. Нова завуч попередила: те, що залишите – буде знищене.

"Тридцять років моєї праці", – подумала Марія і потягнула через дорогу до помешкання батька важкі сумки.

"Якби ці речі знайшли росіяни, це пряма дорога "на підвал", – каже Марія. Усвідомлення небезпеки приходить до неї лише зараз, хоча відчути її можна було ще навесні 2022-го, коли росіяни забирали "на підвал" директора її школи. Але тоді страху в Марії не було.

Навіть того вересневого ранку, коли до неї вдерлися семеро озброєних чоловіків – не було.

"Сама собі дивуюся, – каже Марія. – Було лише обурення: ви хто такі?! Що тут робите?".

В домашньому одязі, ще теплу зі сну, військові виштовхали її на коридор. А тоді взялися перекидати всі її речі. По тому дозволили переодягтися і повели до машини. Повезли до будівлі, в якій вона колись отримала свій український паспорт.

Тепер тут катували людей.

"Привели мене як звичайну злодійку: фото – профіль, анфас, відбитки пальців. Відвели в кімнату, де був брудний дитячий матрац. Я лежала на ньому і рахувала: перша, друга, третя доба. Не спала. Заснула на кілька годин, тільки коли сусідка дала таблетку.

Годували нас раз чи два на день, не пам'ятаю. Каша якась, шматок хліба. Здається, все.

Інколи я чула розмови чоловіків, яких тримали в підвалі. Там знову був наш директор. Я розплакалась, коли побачила крізь заґратоване вікно, як його вели на прогулянку.

Були сильні обстріли, я чула прильоти. Одного разу охоронці так злякалися, що побігли і забули нас закрити. Це було кумедно. Але втекти неможливо – у місті всюди були російські військові".

Майже тиждень Марія провела в роздумах. Чому її затримали? Аналізувала кожне сказане слово. Бо не мовчала, коли директора затримали вперше? Бо виходила на мітинги на підтримку України? Чи тому, що вже в окупації навчальний рік закінчила за українською програмою?

Тут її вперше наздогнав страх. Боялась, що кудись відправлять. Що зникне для своїх близьких. Що невідомо, чи взагалі вийде з ув'язнення.

На допит Марію викликали приблизно за тиждень після затримання. Перед нею сидів той самий чоловік, який забрав її з дому. Ставив багато запитань. Показував фейсбук-сторінку директора, скриншоти з якогось шкільного чату і фото вчительки, яка, очевидно, його вела.

"Ймовірно, ця жінка працювала в той час онлайн за українською програмою, – припускає Марія. – Але я її не знала".

Марія мала зізнатися, чи працює в окупації з дітьми. Її переконували робити це за російськими шкільними програмами, "радили" читати російські книги. Зрештою попередили: якщо вона й далі буде дотримуватись своїх переконань – їй краще виїхати.

Вчителі мають право на трудову безпеку, захист від несправедливого втручання, право на безпечне та добре обладнане освітнє середовище, академічну та особисту свободу у викладанні та вибір матеріалів без ідеологічного примусу, – пояснює Карім Асфарі, правовий аналітик The Reckoning Project, посилаючись на Міжнародне право прав людини і Рекомендації Міжнародної організації праці щодо статусу вчителів.

Однак Марія під час окупації отримала лише ув'язнення і наказ виїхати.

З ув'язнення вона вийшла хвора, але вважає, що їй пощастило.

"Мої телефони, які розповідали українські новини з-під дивану, не знайшли. Інакше не впевнена, що лишилася б живою. А так лише місяць приходила до тями.

Знала, що на Росію, в російській школі працювати не зможу. Така кількість людей вбита, закатована, скільки в місті людей зникло, скільки утримували на підвалах. Я виїхала.

Читаю новини, повідомлення, звіти: "Помер", "Загинув", "Приліт", "Поранило". Учень на війні. Його бабуся в окупації. Мій батько – я навіть не змогла його поховати. Мій племінник зник. Ми шукали його цілий рік. Його ув'язнили в Росії. Слава Богу, живий.

Я досі не можу спать".

***

З 2022 року українських вчителів в окупації змушують викладати за російськими методичками, називати вторгення "возз'єднанням" і повторювати українським дітям, що Росія рятує їх від нацистів та НАТО. Попри це, деякі педагоги продовжують таємно працювати за українською програмою, ризикуючи, щоб їхні учні мали шанс зберегти українську ідентичність.

Поки триває війна, ми не дізнаємось, скільки таких сміливців залишається в окупації, скільки були змушені підкоритись вимогам РФ, а скільки зазнали переслідувань через свої переконання.

Надія Швадчак, для УП

Текст був підготовлений у співпраці з The Reckoning Project, глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів.

Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Надії Швадчак / The Reckoning Project і не обов'язково відображає позицію ЄС.