Іноді можна побачити, як ракета вибухає поруч. Герой України Ігор Пархоменко, що літає за сина – теж Героя України

За останні три роки льотчик Ігор Пархоменко не пригадає жодного вильоту, який би минув без російської ракети, запущеної по його літаку. Так буває завжди – пуск із землі або з ворожого винищувача.

Це звична реальність не лише для нього, а й для кожного українського льотчика, який підіймається в небо з бойовим завданням.

У середньому атака іде двома ракетами за виліт. Але Пархоменку доводилося ухилятися і від п'яти: три з них запустили із зенітно-ракетних комплексів, дві – з літаків.

– І ти постійно маневруєш, відходиш. Іноді навіть можна побачити, як ракета вибухає просто поруч. Якщо ти недалеко відійшов від бойового курсу і тобі повідомляють, що все чисто – повертаєшся і погнали далі, – розповідає він.

Його особистий рекорд, який не хотілося б повторити, а тим більш побити – вісім заходів на курс. Не завжди через запущені ракети – іноді ворог занадто близько, доводиться відтягуватися. Противник розвертається назад – і ти знову ідеш на ціль. Він бачить твої маневри, готується атакувати, ти знову ухиляєшся...

Небесна гра в кішки-мишки з найвищими ставками. Пархоменко веде її доти, поки не дійде до точки пуску або поки вистачає пального.

Ці ігри даються йому непросто. Після того вильоту з вісьмома заходами на курс він приземлився й лише тоді відчув, як усе тіло тремтить від виснаження.

– Вік, – усміхається льотчик. І справді – полковнику вже 52.

Розмовляєш із ним, і не полишає відчуття, що кожна хвилина цих п'ятдесяти двох років належала лише двом пристрастям – родині й небу. Родині, звісно, у найширшому розумінні, з урахуванням бойових побратимів. А небу – у найконкретнішому: сильнодійному наркотику, який пробуєш у своєму першому самостійному польоті і злізти з якого більше не можеш.

Пристрасть до неба Ігор Пархоменко успадкував від батька й передав обом синам. Чотири військові льотчики на три покоління. Два звання Героя України на чотирьох.

І про цих Героїв – наша розповідь.

Шоколад, сік, шкіряна куртка

Часом, все, що потрібно, щоб започаткувати династію – це думки про шоколадку, сік і шкіряну куртку.

Саме ці три речі визначили вибір батька Ігоря, Валерія Пархоменка, коли він вирішив вступати до Харківського льотного училища. Це потім будуть 2 з половиною тисячі годин нальоту, 9 курсів льотної підготовки (за 10 давали звання заслуженого льотчика СРСР) і місце в четвірці тих, хто першим сів за штурвал радянського Су-24. А тоді, у 1965-му, були лише думки про шкірянку, шоколад і сік – квитки в іншу реальність, без післявоєнної бідності та невизначеності.

Ігор-школяр разом із батьками змінив 7 гарнізонів – від Далекого Сходу до Німеччини. Ігор-абітурієнт не бачив іншої дороги, крім як продовжити батьків шлях: нічого окрім авіації він просто не знав. І якщо Валерій Пархоменко відлітав 27 календарних років, то за плечима Ігоря вже 34.

Та їхні кар'єри розвивалися в різних світах. Бути військовим льотчиком у радянські часи – престижно. А в 90-х український льотчик міг заробити на шоколад, сік і шкіряну куртку хіба що підробляючи таксистом після служби.

Пархоменко згадує: десятидоларову зарплату видавали частинами, із піврічними паузами. Перші десять років він служив у Криму: приходив на службу о дев'ятій ранку, а вже опівдні його відпускали додому.

– Я вовком вив – мріяв про службу. Знаєте чому? Бо грошового забезпечення не було, і я просто хотів побути на роботі, поговорити хоч із кимось. І, звісно, час тоді був такий, що майже не літали. Бувало, за рік – усього 30 хвилин у повітрі.

Яким він бачив своє майбутнє тоді? Батько жив у Росії, і Ігор теж думав після служби переїхати ближче до нього. 20 років він носив цю думку в собі. А потім настав 2014-ий, у Криму з'явилися "зелені чоловічки".

Спочатку льотчик був шокований вторгненням, потім мучився від сумнівів, а після постановного шоу, яке Росія назвала кримським референдумом, відчув ненависть – до держави-окупанта та її громадян. Ця ненависть залишається із ним і донині.

Під час служби в Криму Пархоменко не раз перетинався з російськими військовими, з деякими навіть приятелював. У липні 2014 року військові РФ вдарили по його літаку ракетою.

"Якщо поранять – застрелюся"

У клішованому пригодницькому романі цю історію почали б словами: нічого не віщувало біди.

Вони вилетіли на бойове завдання трійкою – літак Ігоря Пархоменка йшов посередині. Пролітали над окупованою територією, неподалік кордону з Росією. Погода – ідеальна, льотчики називають таку "мільйон на мільйон".

Нічого не віщувало біди.

І раптом – глухий удар по літаку, прилади спалахують червоним. Пархоменко дивиться у перископ, а хвостового оперення вже немає. За кілька секунд літак робить кивок угору, а потім йде вниз кленовим листом. Ручка управління не реагує.

Льотчик розуміє, що його присутність у машині необов'язкова, тягне на себе ручки катапультування – і ось він уже висить на парашуті на висоті 5 кілометрів, а розірваний літак поспішає до землі.

Смуга диму, що залишила після себе ракета, чітко вказує: її пустили з того боку кордону.

– Ще трохи – і повітря навколо почало розриватися, ніби щось вгвинчувалося в нього. Я не одразу зрозумів, що це стріляють із зенітки. Скинув НАЗ (носимий аварійний запас, який допомагає пілоту вижити – УП), а потім зробив ще більш абсурдну річ: витягнув пістолет. Думав: якщо поранять – застрелюся. Ми тоді страшенно боялися потрапити до чеченців – ще не знали слова "кадировці".

Політ здавався вічністю. Він побачив автомобіль, що мчав у напрямку ймовірного місця його приземлення, а ближче до землі почув автоматні черги.

На нього полювали семеро чи восьмеро. Коли Пархоменко приземлився на пшеничне поле й звільнився від парашута, між ними залишалося 200 метрів. Відстрілюючись, він кинувся до найближчої посадки.

Добігши, удався до хитрої тактики: впав на землю та поповз назустріч противнику. Спрацювало: ті пробігли повз. Тоді боєць рушив в інший бік.

У горлі пересохло так, що не було як ковтнути. Допомогла знайдена ним яблуня. Її плоди Пархоменко тепер називає райськими. Там він уперше дістав телефон, вставив батарею, повідомив командиру про ситуацію. А потім зателефонував дружині – попрощатися.

Далі шлях лежав до найближчого населеного пункту. Військовий розумів: потрапити на очі місцевим – ризиковано, можуть видати. З іншого боку, розмірковував він, ворог радше шукатиме його по посадках, ніж у селі, до якого він дістався.

Кілька разів льотчик виходив на зв'язок зі штабом АТО. Йому наказали чекати та знайти місце для посадки гвинтокрила. Він знайшов, повідомив координати, а вночі дізнався: вертоліт не прилетить.

Весь наступний день він лежав на землі, сховавшись у затишному місці, майже не рухаючись. Чекав на обіцяний вертоліт – і знову дарма.

– Багато було образи. Здавалося, що кинули. У такому стані в голову лізе безліч дурниць. А ввечері дали зрозуміти, що "вертушки" не буде щонайменше два дні, – згадує він.

Коли стемніло, Пархоменко вирушив шукати якийсь покинутий дім. Знайти його виявилося легше, ніж пролізти всередину без шуму. У вузьке віконце він прослизнув лише під ранок. Хата виявилася охайною, просто в ній давно не жили.

Там він і залишився. Крізь щілини у віконницях спостерігав за сусідом, що поливав город та крав електрику, слухав гуркіт важкої техніки з дороги. Вночі виходив надвір – лише там ловив зв'язок. Дорога в 100 метрів і назад займала дві години. Сусідські собаки здіймали гавкіт від найменшого тріску, тому льотчик спершу розчищав перед собою місце від гілля, і тільки тоді робив крок.

На третій день на окупованій території Пархоменко знову був за крок від того, щоб приставити дуло до скроні.

– Я намагався заснути, але не міг – здригався від кожного шурхоту, шелесту листя. Здавалося, я чув, як комарі й мухи ходили по склу, тупцяючи лапками, – каже він. – Коли знову здалося, що хтось підходить до дому, я дістав пістолет і подумав: якщо зараз полізуть – застрелюся.

Не зійти з розуму допоміг пакет із листами, знайдений у хаті. Серед паперів – текст "Отче наш". Обіцянок, даних тоді в молитвах, він дотримується і дотепер.

По нього прийшли на четвертий день – двоє українських бійців Тарас і Сергій, а разом – підрозділ "Пума". Дорогою до будинку, де ховався Пархоменко, вони встигли знищити одну ворожу групу. "Скільки триватиме вихід?" – запитав льотчик. Виявилось, що приблизно півтори доби. Так воно зрештою і вийшло.

У "Планеті людей" письменник і військовий льотчик Антуан де Сент-Екзюпері описує, як його літак зазнав аварії в пустелі. Координати – невідомі. Води – менше ніж літр. Якщо впали недалеко від траси, його з механіком знайдуть у найкращому разі за тиждень, а якщо осторонь – за пів року. І що ж він робить першим ділом? Згортається клубком і засинає.

Пархоменко заснув на шостий день після катастрофи. У салоні гвинтокрила, що віз його до штабу АТО в Краматорську. У ньому вже не залишилося ні страху, ні злості, ні радості повернення – тільки безмежна, нелюдська втома.

"Воюю за сина і за себе"

У той час, коли Ігор Пархоменко ховався на окупованій території, його син саме складав іспити до Харківського університету Повітряних сил. І вже у штабі льотчик дізнався: Сергій вступив!

За той тиждень, поки він проривався до своїх, Ігор пережив страх, спрагу, відчай і стан, який сам називає коефіціентом оп*здініння. Чому ж він радів тому, що син обрав шлях військового льотчика в час війни? Невже готовий був наразити його на таку ж саму небезпеку?

Звісно, ні. Батько бажав синові неба. Тієї миті, коли прориваєшся крізь хмари й у тебе відбирає мову. Відчуття, яке не передати словами і якого не зрозуміє той, хто не літав. А війна? Тоді, в 2014-му, льотчик щиро вірив, що коли син закінчить навчання, війни вже не застане.

І от син випустився, і командир 299-ої бригади тактичної авіації викликав Ігоря Пархоменка. Як близькі родичі ви не можете служити в одній частині, нагадав комбриг, тому треба обрати: залишаєшся ти чи даємо дорогу синові.

І батько пішов – викладати курсантам Харківського університету Повітряних сил. Тепер він особливо гордиться трьома льотчиками, яких посадив за штурвал. Один із них, Данило Мурашко, отримав Героя України, посмертно.

– І ці воїни мене в бій водили, – з блиском в очах розповідає Пархоменко. – Ми готували хлопців бути ведучими в польоті. Для кожного це був великий стимул: коли інструктор із досвідом, полковник йде позаду, а ти ведеш його в бій. Після кожного такого вильоту в них виростало як мінімум по одній пір'їні. І льотчик не був общипаною куркою, а ставав справжнім орлом.

Мабуть, Ігорю Пархоменку ніколи б уже не довелося служити поруч із сином, якби не повномасштабна війна.

24 лютого 2022 року він дивився з вікон своєї миколаївської квартири в бік військового аеродрому й бачив один вибух за іншим. Ігор знав: там – його син. Він намагався додзвонитися Сергію, але той не відповідав. Залишалося тільки вірити.

А сам Сергій у цей час робив те, з чим ніколи раніше не стикався. Під спалахи вибухів довкола він переганяв літак з одного аеродрому на інший. Він ще жодного разу не літав в таких умовах, не мав допуску до нічних польотів, а у парі з ним сидів юний, недосвідчений льотчик. Та він упорався.

Поки син воював, батько готував до польотів інших. Він згадує розмову із Сергієм через півтора місяця після початку вторгнення: син кричав у слухавку, щоб батько й не думав лізти на фронт. Але всередині Ігоря жила впевненість: попри слова, син дуже хотів би бачити його поруч.

І всіма правдами й неправдами Пархоменко домігся повернення до рідної 299-ої бригади. Коли вони зустрілися з сином й обійнялися, Ігор усвідомив: перед ним льотчик із більшим бойовим досвідом, ніж у нього самого.

– Якось я сфотографував його нишком. Він їв торт, який привезли волонтери – любив "Наполеон". Їв і дивився кудись у далечінь. І я бачу: це вже не просто моя дитина – це чоловік, зрілий льотчик.

14 травня 2022 року, під час бойового завдання в Запорізькій області, капітан Сергій Пархоменко загинув.

Вони ніколи не літали в парі – батько й син. Бо якщо одного зіб'ють, як повертатися іншому? Але одинадцять днів вони встигли прослужити пліч-о-пліч.

У день похорону Сергія у Вінниці над містом годину літали два Су-27, віддаючи останню шану загиблому штурмовику. У травні 2022-го йому надали звання Героя України посмертно.

На момент загибелі за плечима Сергія Пархоменка було вже 38 бойових вильотів. Але цей рахунок ще не закрито.

– Я воюю за сина і за себе, але передусім – за сина, – каже батько. – Мій перший виліт у день – це його виліт. І лише якщо буде другий – це вже мій. Та ми не так часто літаємо двічі.

У планшеті, який Ігор бере із собою в політ, завжди лежить фото усміхненого хлопця в льотній формі й шоломі, який загинув за Батьківщину у 25 років. Який через війну так і не побачив свого двомісячного сина. Не встиг розповісти йому, що відчуваєш, коли літак здіймається під дощем, пробиває хмари – і раптом перед очима льотчика спалахує живе, сліпуче сонце.

Небесний наркотик

Колись, багато років тому, під час свого першого шикування юний Ігор кинув колишнім одногрупникам ніби жартома, але з серцем: "Як же я хочу на пенсію!". А коли вперше побачив Су-25, подумав: це ж треба, який потворний літак.

Та ці почуття трималися рівно до того моменту, коли він самостійно піднявся в небо. Відтоді впевнений: кращої "пташки", ніж Су-25, не знайдеш. І менше за все в житті він готовий відмовитися від своєї роботи.

– Я не знаю, як це пояснити. Коли ти здіймаєшся в повітря, здається, ніби володієш усім світом. Ти вище за всіх. Коли хмари ростуть шапками, летиш над ними, наче крізь покинуте місто, – описує льотчик. – Тут пролітаєш крізь уявний дім, там перевертаєшся – так і сяк. Це наркотик, тільки небесний.

Дивлячись на танець вогню в його очах, розумієш, чому навіть за столом, після третьої чарки, льотчики говорять лише про небо. А, приміром, політика? Можна й про неї – але тільки в тому ракурсі, що стосується авіації. Про що б не почали розмову – врешті-решт усе крутиться навколо одного. "О, вже напилися", – кажуть у цей момент їхні дружини.

За день до нашої розмови Ігор Пархоменко тричі піднімався в небо. І щоразу йому не хотілося повертатися на землю.

Для нього літак – не шматок металу, а друг. Перед кожним вильотом він говорить із ним, гладить обшивку, у складні миті просить підтримки, а після – неодмінно дякує.

Він провів за штурвалом усе доросле життя. Цього року отримав звання Героя України. І щоразу напередодні польоту відчуває первісний страх. До тремтіння в ногах, до нудоти, до повної втрати апетиту. І тільки коли шасі відривається від землі, цей страх дивовижним чином зникає. Щоб потім, перед наступним вильотом, повернутися знову.

Пархоменко залишив Повітряні Сили і про нинішню роботу розповідає тільки те, що він досі "на крилі". Проте одного разу – і він знає, що цей день вже не за горами – здоров'я не дозволить йому сісти за штурвал. Тоді він зарулить на стоянку задом наперед – так льотчики роблять лише у свій крайній (ні в якому разі не останній!) виліт. І піде з авіації.

Бо якщо робота не дозволяє піднятися в небо, навіщо вона тоді потрібна?

– Нехай це станеться у будь-якому віці, – каже він. – Як тільки прийде час залишити літак, я присвячу життя своїм рідним. Поки літаю – буду літати, я не здаюся. Але чесно зізнаюся собі: я втомився. За ці 11 років війни я страшенно втомився.

Рустем Халілов, УП