"Треба кричати в степ". Що залишилось від батьківщини Нестора Махна та чи врятують пам'ять про Гуляйполе
Восени 2020 року журналісти "Української правди", серед яких відеограф Ельдар Сарахман (з 2022-го – військовослужбовець ЗСУ), відвідали Гуляйполе на Запоріжжі. Вони привезли репортаж, який показав, чим напередодні місцевих виборів жила батьківщина анархіста Нестора Махна.
П'ять років тому Гуляйполе виглядало справжнім недооціненим скарбом. Такої концентрації людських історій і слідів минулого репортери УП не зустрічали навіть у багатьох популярних в Україні локаціях.
Гуляйполе зразка 2020 року – це місто, де відроджували історичну пам'ять, рятували архітектурні пам'ятки, розвивали музейну справу. Ховали патріотів, загиблих у боях часів АТО й ООС. Робили "махновську" піцу та чекали на туристів. У той час від Гуляйполя до лінії фронту на Донбасі було більше як 100 кілометрів.
Сьогодні Гуляйполе – передній край оборони, критична точка зі статусом "реальна загроза окупації". Багато навколишніх сіл вже окуповані. За останні майже чотири роки війни ворог зруйнував Гуляйполе до невпізнаваності.
До 2022 року в Гуляйполі було приблизно 13 тисяч мешканців. Разом із селами, які входили в громаду – орієнтовно 19.
"Кацапи в наступі зараз, – розповідає історик з Гуляйполя Сергій Звілінський. – Вони все рівняють із землею. Кілька місяців тому в районі перебували десь до 2 тисяч цивільних. Тепер взагалі складно сказати. Можливо, 500 набереться".
В інтерв'ю УП Сергій Звілінський розповідає про спроби врятувати те, що остаточно не втрачено – місцеві артефакти та ідентичність.
Далі – пряма мова.
Все набирало обертів
Деяким громадам в Україні доводиться шукати щось консолідуюче, якісь цементуючі історичні та культурні практики. У цьому сенсі гуляйпільцям, мешканцям району, пощастило: у нас є ця фішка з історією махновщини.
Можна по-різному ставитися до Махна, але махновський рух став чинником, який ідентифікує всіх, хто народився й живе в цьому краї. Коли я приїхав навчатися в Запоріжжя, можна було почути: "А, так це ж гуляйпільці! У них свої приколи".
Найкраще, що було в Гуляйполі до повномасштабного вторгнення – сформований громадський сектор. Можливо, не настільки сильний, як хотілося б, але він активно розвивався після децентралізації. Тепер він втрачений.
Найгірше втрачати – громаду. Будівлю можна відбудувати, а зібрати людей докупи, повернути – майже нереально. В Гуляйполі виросла молодь, яка почала включатися у місцеве життя. З'явились люди, готові залишатися тут, вкладатися в Гуляйполе.
Все набирало обертів, рухалось у правильному напрямку. За тиждень до повномасштабного вторгнення ми фарбували стіни в музеї-садибі Крігера, родини німців-колоністів. Це мав бути публічно-історичний простір. Ремонтні роботи виходили на фінальну стадію. Відкрити об'єкт планували влітку 2022-го.
Востаннє в Гуляйполі я був влітку цього року. Кацапи сьогодні контролюють всі дороги, і дуже мало шансів, що по вас не прилетить. Хіба що їхати у дощ, туман чи сильний вітер, коли дрони не літають.
У місті фактично все зруйновано. Я, мабуть, і не назву, що вціліло. Якщо прилітає КАБ, то там вже нема про що говорити. Весь історичний ареал фактично на сто відсотків постраждав. Десь є суцільні руйнування. Музей вигорів повністю, одні стіни залишились.
Десь є прильоти в історичну забудову кінця 19-го – початку 20-го століття, у прибуткові будинки. У млина "Надія" – це унікальна пам'ятка кінця 19 століття – руйнування на п'ятдесят відсотків. Головний фасад ще залишився.
У садибу Крігера, де ми робили ремонт, прямих влучань не було. Але поруч безліч КАБів падали, "гради" я взагалі не рахую. Там стіни залишились і частково дах.
Читайте також: Вугледар до та після. Невідома історія міста, про яке Україна та світ дізналися завдяки війні
Стрижень
Історії про махновський рух так чи інакше розповідали в кожній родині Гуляйпільщини. Цей фактор махновщини теж певною мірою формував мене, мою прив'язаність до краєвидів, географії, до міста.
Старше покоління, яке пережило "совок", виросло з розумінням, що розмови про махновський рух можуть закінчитися погано. Спочатку в моїй сім'ї була просто згадка, що прадід був піхотинцем-махновцем. Він був знайомий із Нестором, жив із ним на одній вулиці.
Пізніше я знайшов в архівах більше інформації. Прадід був відомим столяром, виготовляв меблі. Його тягали по допитах у 30-х, у 50-х роках. Слава Богу, не розстріляли.
В мене залишились його інструменти, які я евакуював у Запоріжжя, і навіть деякі меблі, як він робив ще до революції. Є його фото, є годинник, вже радянський, але тим не менш. Для мене ці речі дуже важливі.
Гуляйполе сильно постраждало від репресій 30-х років, бо фактично кожен другий був у махновському русі. Це, напевно, зіграло свою роль у більшому неприйнятті радянщини, ніж у сусідніх районах, регіонах. Від радянської влади людям тут дуже сильно дісталось.
Свого часу я на своє здивування дізнався, шо в селі Успенівка, де зараз йдуть бої і яке росіяни фактично захопили, в середині 20-го століття поставили пам'ятник Шевченку. Уявіть, тоді Шевченка ще не було в обласному центрі – в Запоріжжі. А в Успенівці він був – класний, величезний пам'ятник.
Я думав, його поставили у 80-ті, ну 70-ті. Але ні, виявилося, що набагато раніше. Це теж, знаєте, якийсь такий стрижень – не Леніна поставити в центрі села, а Шевченка.
А ще, наприклад, на виборах 2004 року в Гуляйполі була єдина дільниця на всю Запорізьку область, яка більшістю проголосувала за Ющенка (сміється). І ця помаранчева дільниця в центрі міста, мабуть, теж про щось говорить.
Історія, атмосфера Гуляйполя формували, напевне, якийсь свій осередок у політичному житті. Зазвичай громадянську активність концентрують великі міста, обласні центри. Але на периферії Запорізької області Гуляйполе було одним із таких активних осередків.
Дивіться також: Чим живе Гуляйполе – батьківщина анархіста Нестора Махна
Про щирість
Коли я навчався в університеті, на третьому курсі проходив експедиційну, етнографічну практику. Ми їздили по різних селах, громадах. Документували, записували спогади, збирали усно-історичні традиції, фольклор.
Потім почали робити те саме й поза університетом. Регулярно їздили по Гуляйпільщині й не лише. Із 2014 року у нас у рамках проєкту "Гуляйпільські старожитності" створилось ком'юніті, яке збирає все, що багатьом здається непотрібним мотлохом: посуд, якісь елементарні речі, одяг, все що завгодно. А зараз тим більше намагаємося вивозити все, що можливо.
У нас є ціла колекція скринь. Це об'ємні предмети, і люди просто їх кидають у хатах (під час евакуації – УП). Хтось звертається до нас, пропонує забрати.
Нам іноді дають на зберігання родинні фотоархіви, якщо це великі альбоми, які важко брати із собою, коли люди тікають від війни за кордон. Ми всі фото оцифровуємо. Вони є дуже крутим матеріалом для дослідження історії регіону.
Після 24 лютого (2022 року – УП) люди стали більше звертати увагу на подібні речі. Коли ми робили виставки у Львові, Києві, приходило багато переселенців із Запорізької області. Вони хочуть більше дізнатися про свій регіон.
Коли все життя живеш у себе вдома, часто не усвідомлюєш важливість всього, що тебе оточує. Усвідомлення приходить через втрату. Коли в тебе забирають, руйнують домівку.
Наша виставкова діяльність за межами Запоріжжя, направлена на збереження регіональних ідентичностей. Ми їх підсвітлюємо, щоб остаточно не втратити ідентичність запорізького регіону. Люди виїжджають, розчиняються в тих громадах, які їх приймають.
Наша команда – насамперед історики. На основі матеріалів, які вдається зберегти, науковці пишуть статті, роблять подкасти, каталоги. Колеги з гурту "Євшан-Зілля" збирали з нами пісні й записали музичні альбоми.
У проєктах зі збереження спадщини переважно використовуємо родинні архіви, речі конкретної людини, фото. Це "залітає", бо це – справжнє, не шароварне, не вигадане. Це про щирість.
Історію не можна писати без джерел. Всі ці експедиції, евакуації є фактично збором джерел, які допомагають вивчати різні аспекти життя. Можна на пальцях пояснювати, як треба вишивати рушник, а можна просто його показати. Можна скільки завгодно розповідати, якими гарними були раніше пісні, і не знати, як вони звучали в оригіналі.
Ми вже дуже багато втратили. Треба врятувати, що залишилось. Як показує історія, кацапи завжди нищили наші джерела, вивозили щось до музеїв Санкт-Петербурга чи Москви.
Факти будуються на джерелах. Речі, артефакти – підтвердження того, що ми мали й маємо культуру. Що на цій землі жили українці та щось по собі залишили. Росіяни забирають й зберігають наші цінності в своїх музеях. Їхня логіка така: якщо цього у вас зараз немає, значить – ніколи й не було.
Читайте також: Ми надто захопилися геополітикою – Історик Леонід Марущак про Донбас та його скарби, які ми втрачаємо
Речі, що говорять
У нас на зберіганні переважно речі 20 століття, інколи трапляються кінця 19-го. Є предмети часів незалежності: вишивка 90-х років, якісь саморобні вироби, тканини, одяг. Є самогонний апарат, очевидно з 90-х – красивий такий, з краником від самовару. Ми його на виставку брали.
Ці предмети – не щось вишукане, велике з точки зору, скажімо, мистецтва. Вони відображають прості, життєві аспекти, які набагато красномовніші. У нас є, наприклад, листівки, пов'язані з виборами, референдумом у 1991 році. Є передвиборна агітація 1998 року. Все це відображає місцеву, регіональну специфіку.
Ми – про людей, про соціальну антропологію, а не предмети як такі.
Все, що вдається зберегти – унікальне. Якщо якась пісня, що збереглася в одному селі – це взагалі суперщастя. Вона дивом дожила до наших днів, її виконує старенька бабуся. І нам вдалося її записати перед тим, як жінка померла. Ми цю пісню могли з кінцями втратити.
Ми отримали фото махновських командирів, зокрема Василя Шаровського, командуючого артилерією. Це насправді світлина загальнонаціонального значення, ми її якось презентуємо.
Шаровський – досить відома людина, але раніше ми не мали його зображень. Він був членом Української Центральної Ради, його вибрали депутатом від селянської спілки. А потім він влився в махновщину. Ще до того він був досить впливовим у Гуляйполі. Потім Шаровського розстріляли. Фото збереглося у нащадків його сестри серед інших родинних світлин.
З радянських часів у нас залишились, наприклад, доморобні ікони. Вони були дуже популярними в часи, коли релігію забороняли. Купити ікону не можна було, тому люди виготовляли їх потайки. Хтось фотографував образ, потім робив репродукції на фотопапері. Хтось робив рамку, скло нарізав. Інші – прикраси з фольги, воскові віночки вставляли. Це була колективна робота.
Мені подобаються такі нетипові речі, зроблені руками. Вони говорять у даному випадку про часи, коли були гоніння на церкву.
Така ікона для нас, як і інші артефакти, важлива не сама по собі. Ми фіксуємо, кому вона належала, хто її робив, які історії з нею пов'язані. Дуже важливо, щоб річ не була вирвана з контексту, атмосфери, побутування. Без додаткової інформації, паралельних історій вона стає менш цікавою або взагалі нецікавою.
Будь-яка стара скриня, якою б красивою вона не була, або вишукана прикраса – набагато менш цінні, якщо ми не знаємо, кому вони належали. Якщо у нас немає фото власниці, історії її життя.
Читайте також: Великий Луг повертається. Де прорахувались росіяни, знищивши Каховську ГЕС
Обпалені сонцем
Махновщина особисто для мене не є регіональним явищем. Історія руху дотична до загальнонаціональних процесів. Цей рух об'єднував сотні тисяч селян. Не можна скидати з рахунків цю величезну масу, яка в ті часи "двіжувала" в контексті анархізму.
Мені не подобається, коли через призму державницької концепції української історії починають розповідати, що махновці – зрадники. Тим самим ми відрікаємося від населення півдня, сходу України, яке підтримало рух, що став для них виразником тогочасних ідеалів. Селянство виборювало майбутнє своїми руками.
Якщо ми говоримо, що махновщина була деструктивною, антидержавною в розрізі УНР, то треба тоді говорити, що і запорозьке козацтво, яке є в основі нашого національного міфу, теж є деструктивним.
Запорізька Січ не була прихильником центральної державної влади, Гетьманщини. Вона завжди стояла в опозиції. Через це ми маємо її забути, викреслити з підручників як вороже для української держави явище? Слідуючи такій логіці, у нас залишиться вичесана історія з трьох фактів і двох героїв.
Дуже важливо зберігати родинні архіви, історії, щоб люди зрозуміли, звідки вони взялись. Їхніх предків не привезли сюди з Росії. Сучасні гуляйпільці – це нащадки місцевих козацьких родин чи переселенців з Полтавщини, Слобожанщини або Київщини.
Гуляйпільці – це натурально люди степу. Вони жили й живуть далеко від великої води, Дніпра. Річки тут, як правило, пересихаючі. Обпалені сонцем, класичні степовики. Хтось одного разу сказав, що в їхній душі багато тепла.
Я – теж людина степу, де простір і безмежність. Запоріжжя – це регіон, де зливаються дві безкінечності: степ і море. Тому тут горизонту немає, він не закінчується. Ти виходиш із хати, а далі – нескінченний простір.
Це наклало відбиток і на місцеві пісні. Як кажуть фольклористи з "Євшан-Зілля", щоб тебе почули в цьому безмежному просторі, тобі треба було в нього кричати. Співати дуже голосно, із широко відкритим ротом, із дуже насиченими звуками.
Люди на Запоріжжі знають ціну свободи. Впродовж століть вони її виборювали, захищали. Були різні епохи. Колись їхнє право жити, працювати на своїй землі пригнічували, колись цей котел вибухав. Але тут завжди були люди, які боролися за свободу.
Українці загалом можуть багато чого стерпіти, бути пасивними. А коли починається прям наступ на їхню свободу, індивідуальність, тоді вони встають, і кажуть: "Зачекайте, чуваки, так не може бути. Це вже перебор".
Євген Руденко – УП