Не можна віддавати території, сподіваючись, що це буде кінцем війни – дитячий лікар і в'язень Кремля Юрій Шаповалов

Що ви знаєте про справжню стійкість та непохитність віри?

61-річний Юрій Шаповалов, лікар із Донецька і голова місцевого клубу любителів кактусів, зустрів повномасштабне вторгнення РФ на окупованій території, у макіївській колонії суворого режиму.

Телевізор розповідав арештантам про те, що армія РФ добиває залишки України. Це означало, що Шаповалову, який уже 4 роки перебував за ґратами, доведеться провести там ще майже 10 років. Але він до останнього не втрачав надію, що Україна встоїть. Відчував, що кремлівські пропагандисти значно перебільшують успіхи російського війська.

Юрія Шаповалова, дитячого нейрофізіолога з 25-річним стажем, заарештували в 2018 році за звинуваченнями у шпигунстві. Від 2014 року він вів блог у Twitter під ніком "Залишенець донецький", де просто описував те, як живе місто під окупацією.

У серпні 2025 року віра Юрія в те, що дива можливі, справдилась. Після 7 років і 7 місяців неволі його повернули на підконтрольну Україні територію в рамках обміну полоненими.

У листопаді цього року Юрій Шаповалов став лауреатом премії "УП 100" як один із лідерів України в категорії "Суспільство".

В інтерв'ю УП він розповів про те, як Донбас обрав незалежність України, а потім не встояв перед "русской вєсной". Про те, чи варто віддавати ворогу території заради миру. Та як виглядає свобода після російського полону.

Далі – пряма мова.

"Я завжди цікавився політикою"

Я корінний донеччанин у п'ятому поколінні.

Прапрадід за юзівських часів був підрядником, досить заможною людиною. Заробив багато грошей, побудував величезний будинок, який зберігся аж до хрущовських часів. Його садиба була в селі Семенівка, поки воно не стало частиною Юзівки, а потім і районом Донецька, який забудували "хрущовками".

У прапрадіда був син, який ще за царських часів дослужився до унтерофіцера. Так сталося, що в 1917 році він перейшов на бік червоних, займав у кінній армії чималі посади. Загинув у 1918 році на Перекопі (під час наступу на Крим підрозділів полководця УНР Болбочана – УП). У нього було троє синів, у тому числі й мій дід.

Будинок не конфіскували, бо у родини був статус сім'ї героя "громадянської війни". Дідусь під час Другої світової пішов у авіацію, був штурманом. Отримав ордени за те, що пораненим посадив збитий палаючий літак. А вже мій батько став лікарем, і я пішов за його стопами.

Я народився на Луганщині, куди тата відправили за розподілом працювати після медичного. Прожив там 2 рочки, а далі родина повернулась у Донецьк. Хоча у свідоцтві й написано, що моїм місцем народження є Станично-Луганський район, я все ж корінний донеччанин.

Мене питають, як я сформувався як патріотичний українець. Це й мені навіть цікаво. Мабуть, справа у тому, що завжди цікавився політикою. Я ніколи не був активістом, представником якоїсь партії, але вже зі шкільних років (усміхається) слухав "ворожі радіоголоси" ("Голос Америки", "Радіо Свобода" – УП).

Під час Перебудови я ходив на шахтарські страйки й мітинги в Донецьку. Мені було цікаво. До нас приїжджали всі відомі тоді активісти, лідери колишнього дисидентського руху: Чорновіл. Лук'яненко, брати Горині, Юхновський. Яворівський. Думаю, що це вплинуло на те, що в 1991 році Донбас проголосував за незалежність України.

Читайте також: Прірва між окупованими територіями та рештою країни зростає – Марина Воротинцева

"Вони просто жили своїм життям"

Було прикро спостерігати 2014 року, як одним махом в Україні якось списали Донбас, начепили на нього ярлик проросійського регіону.

Я не бачив серйозної зацікавленості у тих проукраїнських мітингах, на які виходили люди в Донецьку, з боку значущих медійних персон, політиків. Мало хто відважився приїхати. А донецькі патріоти продовжували приходити до пам'ятника Шевченка, на площу Леніна, ризикуючи своїм життям. Влаштовували ходу вулицею Артема.

Я притримуюсь тієї думки, що міжрегіональні розбіжності є в будь-якій великій країні. Вони полягають у деяких відмінностях менталітетів. Але те, що сталося в Україні, на Донбасі, було штучно роздуто політтехнологами. Особисто я аж до самих подій 2014 року не помічав, щоб люди прагнули злитися з РФ.

Так, якесь суперництво, політичне протистояння з Києвом або із західними областями було. Проте я все одно вважаю (навіть якщо це моя фантазія, перебільшення): ситуацію спеціально розігріли росіяни. І це була частина інформаційно-психологічної операції, яка призвела до цієї "русской вєсни" та війни в цілому.

Ще після Помаранчевої революції, десь із 2007 року, почали створювати різні організації типу "Донецька республіка". За допомогою ЗМІ, пліток, брехні, Російської православної церкви, концертів різних виконавців нагнітали ось цей місцевий патріотизм та бажання протистояти центральній, київській владі.

Але переважна більшість людей не була настільки політизована, вони просто жили своїм життям. Під час політичних загострень чіткої, власної позиції не мали і підтримували врешті погляди тих, хто здавався їм сильнішим.

Якщо використовувати такий термін, як "людська маса", яка не має власної точки зору, то вона завжди орієнтується на того, хто сильніший. Це як дресировка у тварин. Такою масою легше керувати, ніж окремими, свідомими людьми.

Мені, звичайно, дуже прикро, що багато моїх земляків пішли на цю зраду – якщо називати речі своїми словами. Але я вважаю, що більшість з таких треба сприймати як жертву дуже сильної, цілеспрямованої інформаційно-психологічної операції, яку росіяни проводили після помаранчевого Майдану. Людині, яка не цікавилась політикою, було важко зорієнтуватися в такій ситуації.

Безсумнівними ворогами я вважаю тих росіян, які прийшли на нашу землю. Своїх земляків однією фарбою я не можу замалювати. До кожного випадку треба ставитися індивідуально.

Читайте також: Ультрас "Шахтаря" Віталій Овчаренко: Коли повернусь у Донецьк, спершу піду по адресах колаборантів

Важче за тортури

Я рідко бачу сни, але якщо бачу, то буває, що сниться рідна домівка в приватному секторі, у Кіровському районі Донецька. Зі своєю земельною ділянкою та колекцією з тисяч кактусів.

Одного разу я йшов у районі Критого ринку та побачив на вулиці якийсь незвичайний військовий автомобіль. Сфотографував, виклав у Twitter. Люди зацікавились, почали обговорювати, що це за машина. Потім на якомусь новинному сайті з'явилась інформація з посиланням на мою сторінку, що у Донецьку помітили новітнє російське авто РЕБ, яке навіть не було ще прийнято на озброєння армії РФ.

Після цієї публікації я став повноцінно вести блог. Не скажу, що там була секретна, дуже цінна інформація. Я не проникав на якісь засекречені, військові об'єкти. Просто ділився тим, що бачив та чув на вулицях міста.

За три роки активного користування в моєму Twitter накопичились сотні фото, тисячі повідомлень про звуки різних прильотів, вибухів. Ну а вже слідчий МГБ (так зване "міністерство держбезпеки ДНР" – УП) вибрав приблизно сімдесят твіттів та написав, що кожний із них я зробив за завданням спецслужб України (посміхається).

Роки, які я провів за ґратами – це такий досвід, якого не мало бути. До цього я жив зовсім іншим життям. Неволя – досвід, який мене змінив. Зробив сильнішим. Але я б нікому не побажав набувати змін в собі саме в такий спосіб.

На першому етапі я був в "Ізоляції". Це таке цікаве місце, яке до окупації було культурним простором. Але я там ніколи не був. У 2013 році там проходив якийсь книжковий фестиваль. Я зібрався на нього, вивчив маршрут, але потім поїздка не склалася через роботу. Ніколи не міг подумати, що нарешті туди потраплю, тільки коли там вже буде тюрма.

Найбільшою втратою для мене за роки ув'язнення була втрата рідної матері, яка мене не дочекалася. Це було найважче пережити, навіть важче за катування, фізичні страждання.

На початку мого строку зв'язку з мамою не було п'ять місяців. А потім вона попри похилий вік героїчно підтримувала мене. То був період, коли без цієї підтримки, передач зі свободи вижити було неможливо.

Мама підтримувала мене, коли я був у донецькому СІЗО, коли я був потім у Макіївській колонії. Вона пішла з життя у 2023 році, коли все почало мінятися. Коли росіяни туди вже офіційно зайшли.

Читайте також: "Більшає кількість могил тих, хто воював із ЗСУ". Інтерв'ю з розслідувачем Олегом Батуриним про зрадників Херсонщини

"Досі бачу їхні обличчя"

Коли людину не позбавляють свободи, вона не відчуває, наскільки свобода важлива. Але для усвідомлення цього факту краще не потрапляти в такі обставини, як я.

Ще до окупації я сам сприймав своє життя як щось рутинне. Просинаєшся зранку як якийсь біоробот, йдеш на роботу, повертаєшся. Але дійсне позбавлення свободи це те, що справді дуже важко пережити. Навіть якщо немає тортур, навіть якщо до вас буде люб'язне ставлення.

Коли мене звільнили, я був просто спантеличений від звичайного, простого життя. Цю реакцію враховують всі, хто займається обмінами. Перші дні, коли ми опинилися в Чернігові, нас ізольовано тримали в лікарні. Не дозволяли виходити за її межі.

А потім нас ще з одним лікарем, який був у полоні, привезли в Київ. І коли ми з ним вперше вийшли за межі госпіталя, це було щось, що важко передати словами. Це було відчуття, що ми потрапили в якусь іншу реальність: люди ходять по-різному одягненими, на кожному кроці кава продається, їздять машини, транспорт.

На весь цей світ, на всіх цих людей в мене не було роздратування. Я тільки радів, що хтось може жити саме так. Але дотепер не покидають думки про тих, хто досі залишається за ґратами. Є люди, які опинилися там раніше за мене. З 2017-го й навіть 2015-го року.

Я досі бачу їхні обличчя, очі, які дивилися на мене, коли ми прощалися. Серед них багато справжніх патріотів, яких треба звідти витягати. Під час повномасштабного вторгнення кількість цивільних полонених пішла не на сотні, а на тисячі. Всіх їх РФ утримує абсолютно незаконно. За фейковими звинуваченнями.

Зараз обговорюють всі ці мирні плани. Але передумовою для всіх переговорів має бути звільнення всіх наших людей.

Читайте також: Історикиня Лариса Якубова: "Рускій мір" схожий на тоталітарну секту, члени якої хворі на соціальну шизофренію

Триматися

Чому росіяни такі? Чесно кажучи, я поки не знайшов для себе відповідь, звідки у них таке нелюдське ставлення до інших. Перед тим, як я особисто з цим не зіткнувся, в цілому до росіян я нормально ставився.

Ця війна й сама по собі ненормальна. Але те, як вони поводяться під час неї – за межами розуміння.

Мені також абсолютно незрозуміла позиція, коли хтось допускає, що можна віддати Донецьку, Луганську області ворогу. Я дуже негативно ставлюсь до думки, що там живуть ментально чужі нам люди, що треба забути про цей регіон.

Не можна віддавати території, сподіваючись, що це буде кінцем війни. Росіяни – агресори, які проковтнуть  і руку, і голову, якщо їм дати тільки палець. Ми вже бачили, що всі вчинки вони сприймають тільки як ознаку слабкості. Це їм ще більше розв'язує руки.

Я до самого останнього моменту не очікував, що може бути масове вторгнення з ракетними ударами по всій території, з введенням регулярних військ. Це щось ненормальне. Якась аномалія, з якою ми зіткнулися.

Після початку повномасштабного вторгнення, коли фронт ще не відсунувся далі від Донецька, нам іноді вдавалося в колонії на радіохвилях піймати українські новини. З перешкодами, але інколи ми могли почути якусь іншу інформацію, крім російської пропаганди, яка давно вже "знищила" Україну.

Ми зрозуміли, що Україна тримається, що українці чинять опір. Віра, що країна вистоїть, стала міцнішою.

В перші дні після 24 лютого (2022 року – УП) ми дивились російські телеканали, і у когось виникали панічні настрої: "Все, це кінець". Але я цим настроям не піддавався. Було зрозумілим навіть з їхніх новин, що не все так у них добре. Вони приводили якісь фантастичні цифри збитих українських літаків, у такій кількості, якої у нас не було (посміхається).

Поки Путін у Кремлі, марно сподіватися на мир. Ключ до справжнього миру саме там. Після того, як тієї влади не стане, можливо щось зміниться.

Хай там як, а нам всім треба вірити в те, що зрештою все закінчиться саме так, як ми цього бажаємо.

Від нашої віри, бажань і дій у цьому світі багато що залежить.

Звісно, ще багато чого доведеться пережити, винести. Я на власному досвіді впевнився, що диво може статися в будь-який момент.

Головне – триматися.

Євген Руденко – УП