30 років тому, 14 грудня 1995-го, в присутності президента Клінтона та європейських лідерів перші особи трьох балканських країн скріпили підписами угоду, що мала покласти край майже чотирирічній війні в Боснії.
Того дня журналісти не дочекалися від присутніх у бальній залі Єлисейського палацу ані сцен примирення, ані сліз полегшення.
"Мій уряд бере участь у цій угоді не з ентузіазмом, а як людина, яка випиває гіркі ліки", – заявив президент Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович.
Політики формально тиснули руки, не дивлячись один на одного. Всі розуміли, що цей компромісний варіант – не більше, ніж шанс повернути якщо не сталий мир, то принаймні перемир'я.
Як Вашингтон проґавив війну в Європі, а дипломат на прізвисько "Бульдозер" приборкував психопатів і воєнних злочинців?
Що буде, якщо на військовій базі замкнути трьох президентів і тримати їх там три тижні?
Чому підписана в Парижі мирна угода увійшла в підручники як Дейтонська?
Чому цю сторінку історії не перегорнуто дотепер і як може виглядати наше майбутнє через 30 років, якщо зараз не "розмінувати" мирний план?
Раніше УП розповідала, як США намагалися "протиснути" мир у В'єтнамі, на Близькому Сході, в Афганістані.
Сьогодні згадуємо фінальний епізод Боснійської війни, в якій брали участь босняки, серби і хорвати, і яка забрала життя майже 100 000 осіб.
"Починаються мирні переговори, спускаймося в підвал"
Ти можеш прожити 85 років, крок за кроком будувати кар'єру дипломата, чотири роки провести в кріслі держсекретаря США, а в історію увійти випадковою фразою.
"We don't have a dog in that fight", – сказав Воррен Крістофер про війни на території колишньої Югославії в 1990-х, коли вони тільки розгоралися. Іншими словами: "в цій сварці немає нашого інтересу".
Протягом кількох попередніх років сталося занадто багато епохальних змін, щоб тримати у фокусі уваги ще й "периферійні" Балкани з невимовними для американця топонімами та прізвищами. Об'єднання Німеччини, розпад Радянського Союзу і соцтабору, "перезавантаження" всієї післявоєнної архітектури світоустрою – ось події, гідні уваги гравців у геополітику.
Цікаво, чи знав держсекретар, що, починаючи з пострілу в Сараєво Гаврила Принципа в червні 1914-го, Балкани називали "пороховим погребом" Європи.
Хай там як, але на початку 1990-х більшість республіканців і демократів вважали, що пожежа на Балканах не загрожує інтересам США. Створений 1992-го Маастрихтським договором ЄС теж не був у захваті від перспективи американського втручання в справи Старого Світу – нарешті трапилася нагода показати свою потужну суб'єктність.
"Мирний процес", звичайно, не зупинявся. Чиновники Держдепу писали звіти та проводили брейншторми. Європейські дипломати імітували бурхливу переговорну активність у Женеві, намагаючись знайти формулу миру і посадити за стіл босняків, сербів і хорватів. Але "на землі" ці спроби закінчувалися зазвичай однаково.
"Ми починали боятися мирних переговорів, бо знали: поки вони говоритимуть у Женеві, для нас це буде ще один день насильства. Вони будуть обстрілювати нас, щоб натиснути на наших представників за столом переговорів. Я пам'ятаю, як люди йшли коридором мого будинку й казали: "Починаються мирні переговори, спускаймося в підвал", – розповідала УП Аїда Черкез – журналістка, яка 30 років тому висвітлювала для Associated Press події війни з обложеного сербами Сараєва.
Шлях до Дейтона: гримаси мирного процесу
Розповідає Наталя Іщенко, керівниця проєкту "Балканський оглядач":
– Парадокс в тому, що мирне врегулювання в Боснії і Герцеговині почалося ще до того, як там почалася війна навесні 1992-го. Тому що поруч Хорватія, де з березня 1991-го вже відбувався збройний конфлікт. Так би мовити, міжнародні миротворці дипломатичними методами намагалися превентивно не допустити війни в Боснії.
Тоді ж з'явилися перші карти поділу території країни за етнічною ознакою – між найбільшими народами, що там живуть. Багато хто вважає, що саме ці карти спричинили ескалацію конфлікту. Як ти доведеш, що маєш право на територію, за якими критеріями? Маєш домінувати тут як етнос, а представників інших народів має бути якомога менше. Це спровокувало захоплення територій і зменшення чисельності на них інших народів – в тому числі через різню, депортації, геноцид.
Читайте також: Як припинити стріляти: завдяки чому НАТО зупинив війну у Боснії і ГерцеговиніЗгодом Захід натиснув на босняків і хорватів, змусив їх домовитися між собою і в березні 1994-го підписати перший відносно успішний мирний план – Вашингтонську угоду.
Після чого боснійсько-хорватський конфлікт – принаймні, його гостра фаза – завершився.
Домовленості у Вашингтоні мали стати першою фазою угоди. На другому етапі до переговорів про створення єдиної держави Боснії і Герцеговини мали долучитися серби. Американці почали тиснути на президента Мілошевича і боснійських сербів. Але все пішло не за планом. Є цікавий нюанс, про який не дуже люблять згадувати. Навіть коли сербські політичні і військові керівники погоджувалися на перемир'я чи проміжні мирні угоди, приходили священники Сербської православної церкви в Боснії і говорили, що це священна війна, ми не можемо зупинятися і відступати, ми маємо продовжувати. І все продовжувалося.
Спроби американців натиснути на сербів сприймалися ними передбачувано: якщо нас примушують до миру, ми маємо встигнути захопити ще більше, щоб довести свою силу. Це те, що зараз робить Росія в Україні.
Зрештою сербів таки примусили до переговорів. До цього призвели декілька ключових факторів.
Перший: після трагедії в Сребрениці в липні 1995-го на Заході побачили, що боснійські серби вже геть неадекватні. А через два дні після того, як 28 серпня стався черговий обстріл з сербських позицій ринку Маркале в Сараєво (43 загиблих, 81 поранений – УП), сили НАТО, за домовленістю з ООН, розпочали "обмежені удари" по позиціях війська Республіки Сербської.
Другий. Успішне проведення боснійсько-хорватських військових операцій на землі. В жовтні 1995-го вони вже стояли в 23 км від головного міста боснійських сербів – Баня-Луки на відстані прямого артилерійського обстрілу.
Кіссінджер здорової людини
"Великий чоловік із квадратним тулубом на довгих тонких ногах", – так описували його журналісти.
Від колег він отримав прізвисько "Бульдозер". Саме в такій ролі його і використовували під час війн 1990-х на Балканах – він зносив все, що стояло на шляху, одночасно розчищаючи завали.
Поганий той американський дипломат, який не мріє приміряти на себе окуляри Кіссінджера. На той момент для 54-річного Ричарда Голбрука, спеціального представника президента Клінтона з питань врегулювання в колишній Югославії, балканський кейс став шансом зробити це.
Так само, як Кіссінджер готовий був мати справу водночас із китайськими маоїстами, радянськими комуністами, ізраїльськими сіоністами й ісламськими фундаменталістами, Голбрук сідав за один стіл і потискав руки людям, "які роблять аморальні речі".
"Якщо можете запобігти смерті людей, які ще живі, ви не робите ведмежої послуги тим, хто вже загинув, намагаючись це зробити", – відповідав він "білим пальтам" на Капітолійському пагорбі, які звинувачували його в занадто близькому спілкуванні з покидьками.
Заради мети він веде багатогодинні переговори з воєнними злочинцями та, за його словами, щонайменше з одним психопатом – генералом боснійських сербів Ратком Младичем, якого називає божевільним.
Він обіцяє президенту Мілошевичу скасувати санкції та водночас просуває ідею продовжувати бомбардування позицій боснійських сербів літаками НАТО.
Він може дозволити собі у відповідь на монологи президента невизнаної Республіки Сербської Караджича та генерала Младича про історичні права сербського народу сказати, звернувшись до Мілошевича: "Пане президенте, я приїхав сюди вирішувати важливі питання, а не слухати лекції на історичні теми. Жодних історичних промов, або я їду звідси".
На відміну від інших його стратегія ґрунтувалася на готовності застосувати військову силу.
"Найкращим шансом запобігти війні було б дати югославам недвозначне попередження про те, що авіація НАТО буде застосована проти будь-якої сторони, яка спробує вирішувати етнічні суперечності в Югославії силовим шляхом. Але у Вашингтоні це бачили інакше", – писав Голбрук.
Кілька десятиліть він намагався отримати посаду держсекретаря. Марно. Занадто багато недоброзичливців протягом життя він здобув у Вашингтоні. Дратувало все: його самозвеличення, амбіції, жага до публічного тріумфу, перебільшена театральність.
Дратувала його переговорна стратегія. Ця страва складалася з суміші вмовлянь, залякувань, лестощів, шантажу, прихованих і погано прихованих погроз, гумору, брехні – будь-яких засобів, щоб нав'язати свою волю. Зазвичай він перемагав, від чого роздратування ним лише дужчало.
"Він постійно живе в трьох часових поясах – минулому, теперішньому та майбутньому", – говорили про Голбрука друзі.
Його дід по материнській лінії, німецький єврей, воював за німців під час Першої світової війни. Його родичі втекли з Гамбурга до Буенос-Айреса в 1933 році після приходу до влади нацистів.
Коли в 1993 році Голбрук став послом у Німеччині він помістив у своєму кабінеті в Бонні фотографію діда в прусському шоломі та із Залізним хрестом.
"Мій дід воював за кайзера проти західних союзників, а потім утік з Німеччини. Це подія настільки складна, що навколо неї можна було б сплести роман. Я казав німцям: "Якби не ваша історія, можливо, я б сьогодні був послом Німеччини в Сполучених Штатах".
Голбрук мав особистий нічний жах, який озвучив своєму приятелю після того, як повернувся з шостої за два місяці поїздки на Балкани восени 1995-го.
"Мій найгірший кошмар – це "пристойний інтервал", а потім аншлюс, – сказав тоді Голбрук. – Пам'ятаєте фразу "пристойний інтервал"? Кіссінджер нібито сказав: "Все, що нам потрібно, це пристойний інтервал", коли хтось запитав його, чи хвилюється він, що Північний В'єтнам захопить Південний В'єтнам після виведення військ Сполучених Штатів.
Саме це мене зараз хвилює. Що завадить боснійським сербам зупинити війну зараз і сказати пізніше: "Гей, ми щойно вирішили, що більше не хочемо бути частиною Боснії", — а потім об'єднатися з Сербією? Хто це зупинить?".
Розв'язка в Дейтоні
Що спільного між американською дипломатією і "герметичним" детективом? Сюжет, коли група людей в очікуванні розв'язки виявляється відрізаною від зовнішнього світу. В Агати Крісті це може бути покинутий острів, вагон "Східного експресу" або теплохід на Нілі, і справа зазвичай закінчується розкриттям вбивства. Американські миротворці віддають перевагу територіям президентських резиденцій або військових баз.
У вересні 1978-го вони 12 днів "тримали в заручниках" лідерів Ізраїлю та Єгипту в резиденції американського президента в Кемп-Девіді, перш ніж народилася мирна угода.
В листопаді 1995-го місцем для "детоксу" стала військово-повітряна база Райт-Паттерсон, розташована в штаті Огайо неподалік від міста Дейтон. 31 жовтня 1995-го туди злетілися президенти Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович, Сербії – Слободан Мілошевич та Хорватії – Франьо Туджман, щоб під пильним наглядом Голбрука поставити крапку у війні.
Умова американців: під час перемовин учасники мали суворо дотримуватися заборони на комунікацію із зовнішнім світом і особливо на "зливи" про хід переговорів у ЗМІ.
"Приміщення та об'єкти, в яких нас поселили, прослуховувалися. Нашим вдалося в межах павільйону прослуховувати мобільні телефони і своєї власної делегації. Одного ранку мені з посмішкою переказали мою розмову з дружиною, яка вимагала, щоб я повернув у магазин куплену кольорову куртку американської футбольної команди San Francisco 69ers і поміняв її на одноколірну", – згадує член сербської делегації на переговорах дипломат Небойша Вуйович, автор мемуарів "Останній рейс з Дейтона".
На базі Райт-Паттерсон Голбрук займався звичною для себе справою – човниковою дипломатією. Але цього разу курсувати доводилося не між країнами і континентами, а між павільйонами, де жили делегації, а іноді й між столиками в тутешньому ресторані Packy's. Обмінявшись пропозиціями з Мілошевичем, він вирушав до Туджмана й Ізетбеговича, долаючи опір кожної зі сторін.
За словами учасників перемовин, Голбрук часто повторював: "Треба схопити їх за яйця, тоді вони підуть за тобою всім серцем і розумом". "Хапати за яйця" доводилося послідовно або одночасно і босняків, і хорватів, і сербів.
Гостро стояло питання карт поділу території, що їх пропонували американці. Мілошевич регулярно звинувачував Голбрука в тому, що Республіці Сербській дістаються гори й ущелини, а родюча земля – боснякам. "Це як, якщо ви ріжете бика і віддаєте мусульманам лопатку і окіст, а мені – печінку і кишки", – обурювався Мілошевич.
Крім американців, сербів, хорватів і босняків, у Дейтоні були присутні спостерігачі: німці, французи, британці, росіяни. Їх зазвичай тримали на голодному інформаційному пайку.
Але зрештою, щоб підсолодити їм пігулку, вирішили, що на базі Райт-Паттерсон договір попередньо парафують, а урочисто підпишуть його в Парижі.
"Пан Ширак наполягав на проведенні церемонії підписання в Єлисейському палаці частково для того, щоб приписати Франції заслуги за угоду. Франція втратила 56 солдатів у Боснії, а французькі дипломати скаржилися, що пан Голбрук грубо поводився зі своїми європейськими колегами в Дейтоні", – писала The New York Times.
Американці, власне, не заперечували. Запрошувати під об'єктиви телекамер на галявину Білого дому Мілошевича, якого медіа називали "балканським м'ясником", їм хотілося найменше.
В ніч перед підписанням документа на базі Райт-Паттерсон не було зрозуміло, чи відбудеться воно. Лідери Боснії, Сербії та Хорватії навіть дали вказівку тримати свої літаки в стані готовності на випадок, якщо переговори зазнають провалу й необхідно буде екстрено відлітати.
Однак опівдні 21 листопада 1995 року президент Клінтон офіційно поінформував американців, що мирної угоди досягнуто.
Орієнтовно о 15:00 всі зібралися в загальному конференц-залі. Глави делегацій поставили підписи на Дейтонській угоді та 11 додатках до неї, що поклало кінець війні.
Боснійські серби отримали 49% території Боснії та Герцеговини, боснійсько-хорватська федерація – 51%.
У країні з'явилася й існує дотепер посада Високого (верховного) представника щодо Боснії і Герцеговини (High Representative for Bosnia and Herzegovina), створена для виконання мирної угоди 1995-го. Одночасно він є спецпредставником ЄС.
На поступки довелося піти всім. Жодна зі сторін не залишилася задоволеною.
"Мимоволі запитуєш себе: чому Європа не здатна діяти на своїй власній території?" – сказав про підсумки війни Ричард Голбрук.
Питання, яке не втратило актуальності й через три десятиліття.
Дейтон 30 років по тому
Розповідає Наталя Іщенко, керівниця проєкту "Балканський оглядач":
– Дейтонська угода не була рятівною паличкою. Вона мала стати екзоскелетом, який зробили для Боснії і Герцеговини, для того щоб три народи на цій землі – босняки-мусульмани, серби, хорвати – навчилися разом жити, створили одну спільну державу і, можливо, прийшли б колись до більш-менш унітарного устрою. Повоєнні західні гранти йшли саме на проєкти примирення, спільних активностей. Логіка була така: все має зростися, а тоді ми прибиремо цей екзоскелет.
Але з цього нічого не вийшло. За 30 років не зрослося. Навіть навпаки. Зараз центробіжна тенденція тільки посилюється. Це стосується насамперед боснійських сербів, які хочуть більше прав і не хочуть підкорятися Сараєву як столиці Боснії і Герцеговини. З іншого боку – хорвати, яких боснійці намагаються, як вони вважають, асимілювати.
Консенсусу щодо того, що відбувалося в Югославії в 1990-х, навіть сьогодні немає в країнах колишньої Югославії. Кілька років тому я писала книжку "Конфлікти, що змінили світ" і зіткнулася з тим, що перше ж речення, яке я маю написати про війну в Боснії, відразу стає контраверсійним і позиціонує мене як людину, яка підтримує одну з трьох воюючих сторін. Тому що всі воюючі тоді сторони – хорвати, серби і босняки, – мають навіть різні дати початку війни. Я вже не кажу про всі інші трактування. Можете собі уявити, наскільки далекими є картини світу і рамки сприйняття того, що відбувалося в Югославії загалом і конкретно в Боснії.
Хороша новина в тому, що війни немає. Сьогодні Сараєво – мирне прекрасне місто. Там, де була "Алея снайперів", тепер кав'ярні, ресторани. Але конфлікт не вичерпаний. Всі все пам'ятають, ніхто нічого не забув, ніхто нікого не пробачив. І скрізь атмосфера травми. При цьому ніхто не збирається стріляти, таких закликів немає з жодного боку. Навіть найбільш радикальні політики завжди кажуть: ні, ми тільки мирним шляхом вирішуємо всі протиріччя. Небажання стріляти одне в одного дуже сильне. Але довіри і прощення теж немає.
Сторінка не перевернута. Всі суперечки з воєнної площини перейшли на рівень політики. Але з того часу збройний конфлікт припинився і не поновлювався. Це є головним досягненням і результатом.
За 30 років, що минули від підписання Дейтонської угоди, залишилася незмінною неадекватність європейської дипломатії, її неспроможність вирішувати проблеми на континенті. Мені здається, що йдеться про системну кризу дипломатії старої Європи, центром якої є Брюссель, Париж, Берлін.
Незмінним залишився також прагматизм американців. Їх не цікавить контекст, вони не хочуть думати про майбутнє. Вони хочуть досягти результату тут і зараз. Жоден європейський уряд не пішов би на те, щоб фактично на три тижні замкнути політичних лідерів воюючих країн на військовій базі і тиснути на них, щоб вони підписали угоду. Це просто в голові не вкладається. А американцям треба було отримати результат. І вони це зробили.
Але перша і головна відмінність американської човникової дипломатії 30 років тому і зараз – тоді американці тиснули на всі сторони конфлікту, були незадоволені всіма. Уявити собі розстелену червону доріжку перед кимось одним із учасників переговорів у Дейтоні неможливо. Зараз ми бачимо іншу картину.
Друга відмінність. Американці розглядали боснійський конфлікт саме як війну. Ніхто не говорив про мир як про бізнес-угоду. Яка сдєлка? Про що йдеться? Нікому це не спадало на думку і близько.
***
Під час Дейтонського переговорного марафону стався конфуз. Серби привезли з собою кілька пляшок ракії – міцного алкоголю, виготовленого з груш сорту Вільямс. За технологією приготування, грушу на ранній стадії росту поміщають у пляшку і вирощують прямо там, прикріпивши до гілки дерева. Коли плід дозріває, гілку зрізають, і груша залишається всередині ємності. Одну з таких сувенірних пляшок Слободан Мілошевич вручив Голбруку в Дейтоні.
"Коли той взяв її в руки, дно пляшки відвалилося, і вміст разом із грушею опинився на підлозі. Стало ясно, що пляшку не "одягали" на квітку, щоб груша дозріла всередині, як належить. Її просто склеїли, тому вона і розвалилася", – згадує член сербської делегації на переговорах дипломат Небойша Вуйович.
Кращої метафори того, що відбувалося в Дейтоні 30 років тому, годі й шукати.
"Склеєний" мир виявився, м'яко кажучи, не ідеальним, але й не таким крихким, як пляшка ракії. Принаймні головного "архітектора" Дейтонської угоди, який помер у 2010-му після розриву аорти, він пережив.
За апокрифами, коли Ричарда Голбрука в критичному стані привезли до шпиталю, лікар сказав йому розслабитися. "Я не можу розслабитися, – відповів Голбрук, на той момент спецпредставник США в черговій гарячій точці. – Я керую Афганістаном і Пакистаном". Через три дні він помер.
"Я знаю, що одного дня він почне зникати разом із пам'яттю про нього, разом із думкою про життя, прожите так, ніби світ потребував допомоги Америки, щоб все виправити. Тепер, коли Голбрука немає, і ми знайомимося з альтернативами, хіба ви також не відчуваєте певного жалю?" – підсумовує Джордж Пекер у своїй книзі "Our Man" розповідь про Голбрука.
А тепер нумо гортати новини про "альтернативи" – спецпосланця президента США Стіва Віткоффа та зятя Дональда Трампа Джареда Кушнера. "Кіссінджерів таткових", яких ми точно не заслужили.
Михайло Кригель, УП
Джерела:
To End a War, Richard Holbrooke
Our Man: Richard Holbrooke and the End of the American Century, George Packer
Taming the bullies of Bosnia, Roger Cohen (The New York Times)
The Negotiator, Michael Kelly (The New Yorker)
Конфлікти, що змінили світ. Наталя Іщенко та інші