Як це, жити між Трампом і Путіним? Історик Сергій Плохій про новий світовий порядок і прогнози на 2026 рік

Якщо вам пощастило прокинутися (ви живі), прочитати новини (не всі гаджети розрядилися), оцінити температуру повітря за бортом – мінус 18° (ви не в Гренландії), і вам здалося, що навколо антиутопія (ви пам'ятаєте, що таке антиутопія) – вам не здалося.

Американський конгресмен-республіканець представив законопроєкт під назвою "Анексія Гренландії та надання їй статусу штату".

Гренландія заявляє, що від США її має захищати НАТО.

Трамп продовжує рахувати козирі і натякає, що готовий прийняти в дар Нобелівську премію.

У Верховній Раді готують законопроєкт про вибори під час війни, а дипломати обговорюють гарантії безпеки для України від європейських партнерів, яким сьогодні ніхто не може гарантувати навіть власну безпеку.

В "новій нормальності" погляд на актуальні події з історичної перспективи – рятівне коло, яким намагаєшся підтримати себе. А Сергій Плохій, професор української історії в Гарварді, саме з тих фахівців, чиї слова щось важать в епоху псевдоекспертності.

В інтерв'ю "Українській правді" він розповідає, чи справді історію війн пишуть переможці, що породило Трампа і який "новий порядок" він пропонує, чи існують абсолютні гарантії безпеки, і чого можна чекати Україні та світу 2026-го року.

Хто пише історію війн

– Звідки взялося уявлення про те, що історію пишуть переможці? І чи це справді так?

– Готуючись до інтерв'ю, я спитав чат GPT про те, звідки іде ця думка. Чат якось завагався. Інколи цей вислів приписують Черчиллю, але насправді він казав інше – "історія буде доброю до мене, бо я маю намір писати її сам".

Найбільш очевидний приклад того, що історію пишуть переможці – світ, сформований історією Другої світової війни. Переможці справді контролюють наратив, у тому числі на законодавчому рівні (у багатьох країнах існують закони, що передбачають кримінальну відповідальність за публічне заперечення злочинів нацистів – УП). Причому я вважаю, що така оцінка нацизму є абсолютно правильною.

Але це не означає, що єдині, хто пишуть історію, це переможці. Інакше не з'явилися б мемуари німецьких воєначальників часів Гітлера, не з'явилися б мемуари німецької журналістки Марти Гіллерс "Жінка в Берліні", що документують події під час падіння Берліна. Так що навіть у цьому випадку визначення, що тільки переможці пишуть історію, є помилковим.

Наведу приклад Фукідіда.

Власне, Пелопоннеська війна описана людиною, яка воювала на боці тих, хто програв. І ми маємо на сьогодні найбільш відому у світі історію війни, написану фактично переможеним.

Переможці контролюють наратив тільки протягом якогось періоду часу. Але якщо є альтернативна версія, вона може зрештою опинитися більш впливовою.

– Щодо гранд-наративу з Другою світовою все більш-менш зрозуміло. Але що відбувається з історією війн, які не закінчуються капітуляцією однієї зі сторін?

– Думаю, що в історичній перспективі йде війна за те, хто буде контролювати наратив. В першу чергу на території України. Ми бачимо сьогодні на окупованих українських територіях запровадження російських підручників, вилучення, спалення чи знищення українських книжок. Тобто перетворення українців на росіян не тільки в політичному, а також і в культурному розумінні.

Інше поле битви – це сприйняття цієї війни поза межами Росії й України.

Сьогодні в західному світі домінує наратив про те, що агресія Росії – це порушення міжнародного права і неспровокована атака на іншу державу. Але паралельно існує інший: про те, що це НАТО, Захід провокує Росію і несе за це відповідальність. Він знаходить підтримку і серед лівих, які традиційно дивляться на США як на імперіалістичну державу, і серед правих, які вважають, що ізоляціонізм має бути визначальним. Не кажучи вже про країни Глобального півдня, де антиімперіалізм розуміється як антизахідна ідеологія і ніяка інша.

Від того, чим закінчиться війна, залежитиме дуже багато в історично короткій перспективі. Світ змушений буде мати далі справу з тим, хто зможе переконати себе та інших в тому, що переміг.

– Ви упевнено вживаєте слова "перемога", "поразка". Насправді сьогодні, коли бойові дії в активній фазі, мало хто здатний визначити параметри перемоги для України. Цікавий ваш погляд на це.

– Ми не знаємо, як закінчиться війна. Але дивлячись на те, що відбувається сьогодні, я думаю, що після припинення активних бойових дій Україна і Росія проголосять свою перемогу у війні.

Я також переконаний, що рано чи пізно з обох сторін посиляться пошуки ворогів серед своїх: хто здав Крим, хто допустив знищення крейсера "Москва", хто допустив удари по Москві, хто допустив повну західну ізоляцію і заморозку російських активів. Цей пошук винних буде продовжуватися і посилюватися.

Думаю, що навіть при втраті територій збереження державності є для України історичною перемогою.

Для Росії це набагато складніша тема. Вважаю, що в середньостроковій перспективі там будуть оцінювати цю війну як програш. Але оцінки будуть мінятися залежно від політичних циклів самої Росії. Історично це не демократична країна. Єдина можливість корекції курсу і, відповідно, наративів – смерть лідера і якесь міжцарство після цього, як це сталося з "відлигою" часів Хрущова.

Якщо Росія вийде переможцем у цій війні в своїх очах і очах світу, звичайно, імперські тенденції, з точки зору писання, переписування історії, будуть підсилені.

Про це говорить вся історія цієї країни. Був лише дуже короткий період часу в 1920-х роках, коли більшовики фактично трощили класичний російський імперський наратив, а імперське загарбання чужих територій вважалося чимось негативним. Це скінчилося наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Сталін вже дякував царям за те, що вони зібрали так багато земель.

Трамп і новий старий світовий порядок

– Сьогодні все частіше можна почути про смерть "колективного Заходу" і формування нового світового порядку імені Трампа. Два питання: чи справді він новий і чи справді це світовий порядок, а не світовий хаос?

– Тут є деякі забуті, але традиційні ходи, і є новий фактор.

З того що було, це, умовно кажучи, повернення до реалій Холодної війни. Світ знову починає ділитися на явно окреслені сфери впливу. В рамках цих сфер великі держави фактично мають карт-бланш наводити порядок так, як вони вважають за потрібне.

Згадайте, Радянський Союз вводить війська в Угорщину, Чехословаччину, Захід протестує, але це не міняє реальність.

З іншого боку США з Британією 1953-го роблять переворот в Ірані, підтримують диктаторські режими в Латинській Америці та в Азії, аби не допустити туди комунізм.

Зіткнення двох світових центрів впливу відбуваються, так би мовити, в "сірих зонах" або там, де стаються революції знизу. Наприклад, на Кубі, і це викликає Карибську кризу, коли Хрущов увійшов в американську зону впливу.

Україна в даному контексті – це якраз стик між західною сферою впливу і тими структурами, які Росія створює навколо себе.

З початком російсько-української війни Захід мобілізувався, відновив союз, який існував у Холодній війні, і світ реально почав рухатися до біполярності. Сполучені Штати Америки і Китай, дві найбільші економіки, створюють цю біполярність. 2025-ий рік поставив знак питання, чи цей рух є в напрямі біполярного світу, чи в напрямі багатополярності, де США грають окрему роль від Європи.

Це і є новим фактором – розкол у західному таборі. Розкол новий не тільки в тому розумінні, що Америка повертається чи намагається повернутися до ізоляціонізму в рамках західної півкулі. В цьому якраз нового небагато – була доктрина Монро, була ключова позиція ізоляціонізму від Європи до Першої світової, потім між Першою і Другою світовими війнами.

Нове те, що Америка в особі Трампа і його адміністрації кидає виклик політичний, ідеологічний Європі і висуває територіальні претензії до однієї з європейських країн. Ось це нове, і це надзвичайно загрозливе для єдності Заходу.

Велике питання для Європи, чи зможе вона існувати самостійно не тільки як економічна, а також як політико-військова одиниця.

– Таке враження, що стратегія багатьох політиків в Європі – президентство Трампа треба пережити, як стихійне лихо. Чи справді Трамп запустив незворотні зміни? В історії США і до нього було чимало, скажімо так, ексцентричних постатей.

– Трамп, мабуть, очолює список ексцентричних лідерів не тільки в США, а, можливо, у світі. Але, незважаючи на це, він політик у країні, де існують вибори, судова система, опозиція. І те, що він транслює, це не тільки його ексцентричність.

Він не був би вибраний президентом, якби його риторика, спосіб поведінки не відповідали запитам в американському суспільстві. Ці запити більш-менш співпадають з тенденціями, які ми бачимо, зокрема, в Європі. Той самий Brexit, хвиля популізму, ріст популярності ультраправих партій.

Це реакція світу на дійсно великий ліберальний зсув – той самий "кінець історії" після 1991 року. На глобалізацію, на небачені до того хвилі еміграції, на економічні зміни, які відбуваються в рамках одного покоління, на те, що велика кількість населення залишається поза традиційною сферою діяльності, поза традиційною сферою ідентичності. Ці зміни породжують електоральну політику і мають запити на лідерів певного типу.

– Тобто не Трамп змінює світ, а Трамп з'явився, тому що світ змінився?

– Так. І світ змінюється, але і Трамп змінює світ як лідер найбільш впливової країни, говорячи речі, які були абсолютно табуйовані в західній політичній культурі. Це не лише про зони впливу, але й те, як він трактує ті самі расові або гендерні питання – така мова не могла бути присутньою в публічному просторі протягом кількох десятиліть.

Так що так, тут історія про курку і яйце – що було первинне. Світ породжує Трампа, а Трамп як найбільш, так би мовити, видний і підсвічений політик цього напряму, змінює світ.

Якщо повернутися до теми російсько-української війни, Путін – це перш за все виклик для України, Трамп – виклик для Європи. Сьогодні Європа і Україна опинилися в одному човні. Нас в один човен саджає не тільки географія, але також те, як ми готові відповідати на виклики часу.

– Що Україна має зробити, щоб залишитися в цьому човні, незважаючи на те, які і де будуть зміни?

– Перше завдання – це вижити, бо якщо немає України, човен стає набагато меншим.

Також дуже важливо для України продемонструвати, що вона може дати Європі. І це якраз, на жаль, досвід війни. Європа має сьогодні єдину боєздатну армію – українську. Це стає все більш очевидним після російських атак дронами по європейських країнах. Стає зрозумілим, що НАТО не готове відповідати на тому рівні, на якому відповідає Україна, що європейці не готові мобілізуватися і стати на власний захист.

Європа зараз не може себе захищати, вона змушена допомагати Україні це робити, знаходячи гроші.

А українському суспільству важливо, щоб ці гроші не розкрадалися. В цьому спільний інтерес європейських політиків, платників податків і українського суспільства. Як історик я бачу, що тут є не тільки спільна безпекова платформа, а також спільна платформа відносно правової держави і верховенства права.

– Наратив, який вже майже чотири роки ми наполегливо просуваємо, про те, що опір російській агресії – це спільна справа України і Європи, не дуже сприймається пересічними європейцями. З їхнього боку це радше ставлення сюзерена, який дає гроші на армію найманців, яка його захищатиме. Вам так не здається?

– Насправді Україна перш за все захищає себе і зацікавлена в боєздатності своєї армії більше "сюзерена", на гроші якого воює.

Абсолютно класичне повернення до Середньовіччя чи раннього модерного часу – це Росія і Чечня. Фактично Росія виплачує Чечні данину за те, щоб вона на неї не нападала, не дестабілізувала і залишалася в російському протектораті.

Відносини України з Європою є іншими. Якщо проводити історичні паралелі, я б сказав, що це частково повернення до ранньомодерних часів 16–17 століття, коли була загроза від Османської імперії. І коли в козаках шукали союзників і порятунок. Папа Климент VIII надсилає емісара до Запорозької Січі, намагаючись будувати спільний фронт проти османів.

Вся ця історія християнського передмур'я, фактично це відношення союзників, враховуючи, наскільки автономні і самостійні ті самі козаки були – сьогодні вони в одному таборі, завтра – в іншому.

Я думаю, такі історичні паралелі корисні, хоча історія ніколи повністю не повторює себе.

Гарантії безпеки, вибори та референдум про мирну угоду під час війни

– Гарантії безпеки для України з боку Європи та США – та частина мирних угод, без якої їхнє підписання неможливе. Історія знає чимало прикладів таких гарантій – починаючи від Вестфальського миру 1648 року, і закінчуючи британсько-французькими гарантіями для Польщі в 1939 році та Будапештським меморандумом. Закінчувалося все сумно – гаранти або зливалися, або самі ставали агресорами. Чи є в історії приклади ефективно працюючих гарантій безпеки?

– Треба розуміти, що абсолютних гарантій безпеки у світі не існує. Гарантії настільки сильні, наскільки виконувати їх – у національних інтересах країн, які дають ці гарантії, і наскільки потенційний агресор вірить у те, що цих гарантій дотримуватимуться. Інакше вони залишаються на папері.

Гарантії, які були дані Польщі 1939-го, виявилися неефективними. Вони навіть на кілька місяців не змогли стримати Гітлера. Формально Франція і Британія тоді оголосили війну Німеччині, тобто гарантії нібито спрацювали. Але реальної війни вони тоді не вели. Інший приклад – Друга світова війна починалася з Радянським Союзом на боці Гітлера після пакту Молотова-Ріббентропа, а закінчилася з СРСР на боці Об'єднаних націй.

– Сформулюю питання по-іншому. Одним із прикладів гарантій, що працюють, вважають американо-корейський договір, коли напад на одну з країн-підписантів вважається нападом на іншу. Чи реально Україні сьогодні вигризти щось подібне?

– Якщо Європа вирішить, що краще воювати з Росією на території України, ніж на території Польщі чи Німеччини, думаю, такі гарантії можуть стати реальністю з боку європейських країн.

З боку Сполучених Штатів Америки це малоймовірно. Будь-який американський уряд буде уникати прямої конфронтації з ядерною Росією. Непрямі конфронтації, звичайно, відбувалися під час Холодної війни. Радянський Союз активно допомагав В'єтнаму, Сполучені Штати допомагали моджахедам в Афганістані. Але прямі гарантії того, що напад ядерної країни на країну-союзника дорівнює нападу на США – думаю, це нереально.

– Час від часу в інформаційному полі вистрибують теми виборів в Україні під час війни і референдуму щодо мирних угод. Чи були в історії прецеденти, коли вибори або референдуми проводилися на території країн, де тривала активна фаза бойових дій? Звісно, якщо вивести за дужки президентські вибори в США 1864-го під час Громадянської війни.

– Не пригадую. Якщо десь таке відбувалося, то як виключення, що підтверджує правило.

Мир або перемир'я – це є абсолютна передумова будь-яких подібних дій. Хіба що референдуми використовуються окупантом для легітимізації захоплень і загарбань. На нашій пам'яті відбувалися такі псевдореферендуми – в Криму, Донецьку, Луганську. Але то зовсім інша історія.

Під час Другої світової, Корейської та В'єтнамської війн у США президентські вибори відбулися. Але вони не були в умовах військових дій на території країни.

Що принесе Україні та світу 2026-ий

– Прогнози – справа магів і футурологів. Тим не менше, саме історики мають привілей бачити контекст і історичну траєкторію подій. Тому, мабуть, цього питання не уникнути: що 2026-ий принесе світу і Україні?

– Ясно, що російсько-українська війна закінчила період, який існував після Холодної війни, цього, так би мовити, "кінця історії" і перемоги ліберальної демократії.

Чи 2026 рік принесе зміни? З одного боку, Трамп залишається при владі, з іншого боку, може помінятися влада в Конгресі після виборів. Сподіваюся на те, що вибори підкоригують ізоляціоністську позицію Сполучених Штатів Америки. Шанси на це, на мою думку, 60 на 40%.

Багато залежатиме від позиції Європи. Сподіваюся, що процес суверенізації Європи посилиться цього року.

Але найбільше залежатиме від того, куди піде війна в Україні. Найгірше, що може статися, це прорив росіян, який підірвав би не тільки стабільність фронту, але стабільність українського суспільства. Це те, на що розраховує Путін.

За історичними ознаками, коли йдеться про конвенційну, а не партизанську війну, російсько-українська війна явно затягнулася. Виснаженість відчувається не тільки в Україні, а і в Росії. Не можна також скидати з рахунку весь цей, так би мовити, галас, який іде навколо переговорного процесу. Він не має самостійної сили, але в комплексі з іншими чинниками створює певні сподівання у світі, що так чи так транслюється на Росію.

– Які події цього року особисто вас здивували би?

– Після призначення Буданова в Офіс президента, захоплення Мадуро, я не знаю, чи зможе мене щось сильно здивувати цього року. Але, думаючи про надії скоріше, ніж про плани і розрахунки, найбільшою несподіванкою, яку я хотів би отримати, це зміна режиму в Росії.

– За кілька тижнів від початку повномасштабного вторгнення ви зробили те, що історики зазвичай не роблять. Почали працювати над книгою про війну, яка триває, а її історія пишеться щодня на полі бою. Чи є в книзі "Російсько-українська війна: повернення історії" щось таке, що ви сьогодні хотіли би змінити?

– Я нічого б не міняв. Бо для мене як для історика книга, написана в 2022 році, це також зліпок часу, горизонтів, сподівань, відображення певного шоку.

Але є дві речі, про які я тоді не знав або не передбачив.

Перше – я не знав, що восени 2022 року американці оцінювали ймовірність російського ядерного удару по Україні як 50 на 50. Не знав цього контексту, який, безумовно, впливав на хід подій, бо ця інформація була засекречена на той час.

І друга тема. Тоді я дивився на відбудову відносин між Америкою і Європою як на те, що буде тривати.

Але чи треба в цьому випадку поспішати виправити себе? Я б цього не робив, хіба що згадав би в передмові до наступних перевидань, не змінюючи текст книги. Бо за рік, за два ситуація може знову змінитися. Принаймні те, що я бачу зараз, дає набагато більше варіантності подій, ніж те, що я передбачав.

Михайло Кригель, УП