Кекс повз крізь високу траву й не міг стримати сміху. Кілька хвилин тому йому відірвало стопу "пелюсткою".
Зупинитися після поранення означало б гарантовано загинути від наступного дрона. Щойно наклали турнікет, він поповз далі. Проте ставлячи руку на чергову ділянку землі, сховану під травою, боєць раз у раз ловив себе на думці: а раптом там – ще одна протипіхотна міна. І ця думка здавалася йому неймовірно смішною.
– І боляче, і смішно було. Я лізу по стежці й сміюся, лізу й сміюся. І думаю: прийду, пацанам розповім, – каже Кекс.
Тоді він ще не відійшов від шоку й адреналіну, що хлинув у кров. Біль прийде згодом – і тоді сміх зміниться на крики.
Але коли Кекс згадує про поранення, що призвело до ампутації, з усмішкою – така його реакція видається природною. Бо з перших хвилин спілкування в ньому вгадується людина, яка відчуває смак життя та знає всі відтінки слова "снага".
Кексу – 38. Не знаючи цього, навряд чи вгадаєш його вік. Колись поруч працювали двадцятип'ятирічні хлопці, які виглядали старшими за нього, і Кекс добродушно питав: "Хлопці, що ж вас життя так потягало?".
Якоїсь миті ти піддаєшся його запалу й, імітуючи заіржавілі прийоми бульварної преси, цікавишся:
– Кексе, у чому секрет вашої молодості?
– Не знаю. Може, в тому, що я нежонатий, – відповідає він і, звісно, заливається сміхом.
Інтерв'ю відбувається в палаті госпіталю. Боєць спирається на подушку й час від часу поплескує по культі. Схоже, не від того, що вона турбує – радше зі звички. Вона вже стала частиною його життя. Життя, яке після поранення не зупинилося, а рушило далі. У якому з'явилися нові сенси – і одним із них для Кекса став спорт.
Наприкінці розмови, вже прощаючись, спецпризначенець 144-го центру Сил спеціальних операцій з позивним "Кекс" зізнається: він дуже хоче, щоб його розповідь підтримала тих, хто цього потребує. Для них він і ділиться своєю історією. І сподівається, що, можливо, завдяки їй у чиємусь житті на місце відчаю прийде рух.
Далі – Кекс прямою мовою.
Су-шеф, відомий як Масік
Моя коронна страва називається "Супрім Начо". Це такий бургер у коржі. Береться круглий лаваш, обсмажується котлета. Додається сир, чіпси начос, цибулька, бекон – усе це загортається в лаваш, потім вмочується в яйце і смажиться у фритюрі. Зверху поливається сирним соусом. І коли ти його розрізаєш і починаєш їсти, весь сік із котлети просто витікає.
Я 15 років працював кухарем, був су-шефом, тобто заступником шеф-кухаря. Шеф ставить меню, а я вже контролюю, щоб усе було ідеально.
Мій позивний – "Кекс", але коли я працював кухарем, мене всі називали Масік. Ніхто навіть не знав, як мене звати насправді. Якось ми поїхали відпочивати до Туреччини – нас було тринадцять чоловік. Сидимо за великим столом, і з іншого кінця хтось кличе мене справжнім іменем. Усі обернулися і питають: "То це твоє ім'я?". Бо всі звикли, що я просто Масік.
Я рік працював кухарем у Литві, ще півтора – в Естонії. Бо не варто сидіти на одному місці, треба рухатися, розвиватися, поїхати, спробувати іншу кухню, інший підхід.
Я і раніше хотів піти у військо. В 2014 році ми з братом разом проходили медкомісію. Мене не взяли за станом здоров'я, а брат пішов. Потім він поїхав в АТО, а я залишився працювати кухарем і годувати сім'ю.
Я проходив строкову службу в 2004–2005 роках. Служили ми рік, а разом із нами були так звані "півторашники" – ті, хто мав служити півтора року. Вони були на нас злі й трохи відігравалися: мовляв, "ми півтора року дослужуємо, а ви лише на рік прийшли". Така трошки дідівщина була.
24 лютого 2022 року в мене була ранкова зміна в італійському ресторані. О п'ятій ранку мене будить батько: війна! Я кажу, мені треба збиратися на роботу, бо я ж відповідальна людина. Він сказав: "Ти нікуди не поїдеш". Ми вийшли на вулицю і побачили, який хаос твориться – всі біжать, тікають. Ми попили кави, почули вибухи і пішли назад.
"Ногу і ДНК відправили машиною"
Я чекав, поки мене викличуть у військкомат. Військовий квиток у мене був, але не було цього поштовху – щоб хтось прийшов або покликав.
І от у 2024 році одного дня я їхав на роботу, і мені дали повістку. Точніше не повістку – я їм показав військовий квиток, а вони кажуть: "Сходи у свій військовий комісаріат і спитай, чому тебе досі не покликали". Ну я і сходив.
Тепер я матрос, катерист. Ми виходимо на катерах на річки. Можемо підвозити БК, бути вогневою підтримкою для піхоти. У нас броньовані катери, на них американські мінігани, які випускають 60 куль за секунду. Керувати човном я теж навчився.
Воду я люблю. Все життя якось хотілося цього, і я до цього прийшов. Мрії збуваються. Хоча працюємо ми не тільки на воді.
Перше поранення я отримав на Покровському напрямку, там я здійснював вогневу підтримку як гранатометник. Якось у мене був вихідний, я ходив по селу, і мені зателефонували. Кажуть: "Що ти там? Сильно зайнятий?". Кажу: "Ні". "Не хочеш поїхати попрацювати з хлопцями на позиції?". Нема питань: сів, поїхав.
Поїхали ми на чотири дні на вогневу підтримку. Дуже було "жаркувато", бо тільки виходиш із підвальчика – мінометка справа, мінометка зліва, мінометка ззаду, і постійно по нас якісь прильоти.
Через десять днів хлопці хотіли нас поміняти, але не могли заїхати до нас на позиції. Дуже багато було на дорозі "ждунів" (дронів, що перебувають у режимі очікування і активізуються під час появи цілі – УП). Перший "Хаммер", що їхав до нас, перевернувся в протитанковий рів. Слава Богу, всі були живі, здорові, змогли відійти.
Через пару днів за нами заїхав інший водій на "Хаммері". Ми завантажилися і намагалися виїхати. Але на одному з перехресть нас наздогнав "ждун" – FPV-дрон із кумулятивом. Він вдарив у праві задні двері.
Перший – "двохсотий". Усіх інших посікло. Один хлопець втратив руку, у нього ще й розірвало легені. У всіх опіки й уламки. У мене теж був опік обличчя, осколки в руках і ногах. Шок поймав.
Хлопця, який втратив руку, ми протягом двох годин завантажили в іншу машину й відправили в лікарню. Якраз їхали люди, які до кінця не розуміли, куди вони їдуть. Інші поранені змогли дістатися до лікарні протягом чотирьох годин. А я залишився ще на добу. Переночував у хлопців на позиції. Обличчя пекло, я відчував, що в ноги теж прилетіло, але ходити я міг.
Ми не спали, не їли, дочекалися ранку. Десь о десятій вийшли, позбирали ДНК із машини, щоб не втратити людину, щоб її не вважали зниклою безвісти. Знайшли ще чиюсь ногу – усю ніч були обстріли, ми чули, що машини їдуть, але вони не доїжджали. Ставали якраз на тому місці, де розібрали наш "Хаммер". Ми чули крики, стогони. Люди їхали та потрапляли в цей смертельний перехресток.
Ногу і ДНК відправили машиною, а самі пішли пішки – чотири кілометри. Далі нас підібрала інша машина, і ми поїхали до лікарні.
"Ми з хлопцями вже попрощалися один з одним"
Це відбувалося на Сумщині. Наше завдання було таким: прийти на позицію, встати й обороняти. Щоб ніхто не зайшов і не вийшов.
Ми вийшли о четвертій ранку. Двоє хлопців завели нас на позицію. Там ми й сиділи, чекали якоїсь ворожої активності. Було дуже страшнувато, бо прильотів там вистачало. Нам по картах показували, що навколо ліс і густа місцевість. А коли ми зайшли, побачили, що там уже все лисе – дерева посічені.
У нас там були невеликі окопчики на дві людини. Загалом ми мали зайти десь на 4–5 днів. Але вийшло так, що добу тільки пробули.
А що ж сталося. Хлопці з сусідньої позиції побачили, як із лісу вийшли два тіла. Вони розібралися, що це не наші, й відкрили по них вогонь. Якась "пташка" побачила, звідки стріляють, і по хлопцях почалося полювання FPV-дронами. Перший дрон влучив у дерево десь за метрів 5–7 від них. Потім прилетів ще один, розвернувся й полетів прямо на них – хлопці встигли його збити. І вони зрозуміли, що треба виходити.
Ми це все бачили й чули.
Командуванню передали, що треба відтягуватися, тому що нас побачили. Нам сказали: "Зсувайтеся вниз, шукайте місцину, де можна переночувати".
Ми вчотирьох спустилися нижче й знайшли викопану яму – якраз на чотири людини. Там ще залишилися якісь речі ворога. В ній і засіли на ночівлю. Сховалися під тепловізійним накриттям, щоб уночі нас не було видно.
Нас шукали. За ніч ми нарахували п'ятнадцять FPV-дронів, які били навмання. Чуємо, як щось кружляє поруч, кружляє, потім починає знижуватися і врізається в дерево неподалік. Паралельно працювала мінометка, ствол (ствольна артилерія – УП). Одна міна зі скиду вибухнула метрів за десять від нас. Нас усіх добряче оглушило.
Ті позиції, з яких ми вийшли, теж закидали мінами. І, як я зрозумів, вони ще й робили скиди "пелюсток" на дорогу, якою ми заходили. Усе було дуже близько. Ми з хлопцями вже попрощалися один з одним.
Виходити вирішили о четвертій ранку, коли міняють дрони. Тобто коли світлішає, і безпілотники з тепловізорами повертають назад. Ми скористалися цим вікном, вилізли з ями й вийшли на стежку, хоча дрони ще трохи літали.
Я йшов другим. Ніс кулемет, свою зброю, рюкзак, а зверху – ще й камуфляжна сітка. Не знаю, як я не помітив "пелюстку". Трава була дуже висока. Побратим, який ішов першим, якось її обійшов. А я наступив.
Щось вибухнуло збоку. Але трава ж по коліно, одразу не видно, що з ногою. Я впав на бік.
Встав, намагаюся відбігти – не виходить. Упав вдруге. Знову встаю – і знову не можу. Нога вже була роздроблена, і я фактично ставав на культю. Там росла груша, і я хотів якомога швидше дістатися до неї, сховатися під деревом, щоб з неба не побачили, що з нами щось сталося. Якось я зміг до неї дістатися, і хлопці за мною пірнули. Зайняли кругову оборону, щоб прикривати мене від FPV.
Наймолодший із нас накладав мені турнікет. Це був його перший вихід. Він упорався. Я його підтримав, кажу: "Усе добре, ти зробив усе, що міг". Турнікет закрутили, усі прокричали час. І я почав роздавати команди. Сказав: "Зброю віддаю, ви йдіть вперед, а я вас доганятиму". Хлопці відбігали метрів на 10–15, ховалися, тримали небо, щоб я міг якось пролізти по стежці.
Я зняв із себе броню, щоб було трохи легше повзти на колінах. Там постійно схили – то вгору, то вниз. Перед тобою повалені дерева, які треба або обходити, або підлазити під них. Десь зачепився за гілку, заморився й уже немає сил лізти далі.
У небі знову все почало літати. Посидиш хвилину – дві біля дерева, пересуваєшся далі, а міна прилітає в місце, де сидів. Тобто не перечекаєш тут день.
Повз я довго – з п'ятої ранку десь до одинадцятої. Ми викликали по рації хлопців із ношами, але вони затримувалися через "брудне" небо (небезпеку від БПЛА – УП).
І я повз. З ногою була проблема: я рухався на колінах, а ті шматки стопи, що залишилися, постійно чіплялися. До того в цей ліс прилітали КАБи, рознесли дерева. Ти пролазиш під стовбуром, зачепився, десь відірвав трошки. І я вже почав трохи підтікати.
Близько дев'ятої ранку я зрозумів, що часу пройшло багато і вже нічого з ногою не зробиш. Я відійшов вже від шоку й адреналіну, прийшов біль. Коли він ставав нестерпним, я кричав. Але нічого страшного, нам головне вийти – і все. Вийти всім, вийти живими. Побратимам постійно треба було стежити, чи я не відключився, то вони зі мною розмовляли. А я їм шуткував у відповідь.
Почалися схили, і повзти стало ще важче. Коліна болять, руки болять. Один із побратимів, який був за старшого, брав мої руки собі на плечі й ніс мене. Я йому кажу: "Не переживайте за мене".
Коли ми зайшли в глибину й міномети перестали діставати, то зупинилися й стали чекати хлопців із ношами. Було близько дванадцятої дня.
Нарешті прийшов медик, вколов знеболювальне. Поклали грілки, щоб обігріти. Трохи побалакали – перевірили, чи ясно розмовляю. Замотали мене на ноші й учотирьох понесли. А я важкий "трьохсотий", сто кілограмів важу, то вони трошки були не в захваті, що довелося мене тащити. У хлопців вже й спина болить. Хтось жартує: "Та скільки можна! Йди пішки!". Я кажу: "Хлопці, вже звиняйте, я похудаю трохи".
Але поки похудати не получається.
Евакуація тривала 13 годин. 6 годин я повз, потім мене несли 8 кілометрів до багі, а вже на ньому повезли до стабпункту.
"Треба рухатися!"
Спортом я займався все життя. Був час, коли перед роботою йшов на кросфіт, а вже звідти – одразу на кухню.
Коли я був на операціях у шпиталі, нам запропонували поїхати на змагання постріляти з лука. І я одразу себе там показав прекрасним учасником. Як кулеметником працював – стріляв добре, то й із лука почав влучати в ціль досить непогано.
Потім подумав: якщо я можу сидячи стріляти з лука, то чому б не крутити педаль велосипеда однією ногою? Так я почав займатися ще й велоспортом. Не на стадіоні – на велотренажері. І веслуванням також зайнявся. Є такі змагання ГАРТ: там і баскетбол, і регбі, і плавання, і штангу підіймаєш…
Також були змагання на лижах у Чернігові серед ветеранів, така кросфітовська штука. І я там посів перше місце. І в мене мотивація пішла. Я відчув, що можна рухатися далі, займатися спортом і показувати, що ми такі самі, як і були. Ми досягаємо своїх результатів.
Зараз хочу долікуватися, а потім у Києві знайшов джиу-джитсу для ветеранів – хочу туди записатися. Спорт для мене став чимось, що можна поставити на головне місце. Треба рухатися.
Лежати завжди встигнеш. Я з цим стикався в Чернігові, що людина просто лежить. Ти їй кажеш: "Пішли позаймаємося", – і себе трохи покажеш, і кудись рухаєшся, і мотивація з'являється. А ще поруч інші люди займаються, які кажуть тобі: "Ти класний", "Ти сьогодні більше зробив", "Усе красиво робиш". Та ти шо! І отримуєш ще більше задоволення. І адреналінчик теж отримуєш.
Що можуть зробити для нас держава і люди? Не забувати про нас. Залучати нас до чогось і тим самим давати надію.
Коли я приїхав до шпиталю, то питав у лікарів, чи є тут якісь спортивні змагання. Вони кажуть: "Ми не надаємо такої допомоги". Я почав сам шукати людей, які залучають ветеранів до спорту, і знайшов у Броварах Спілку ветеранів. І це треба популяризувати. Бо в лікарнях люди сидять, і багато хто навіть не знає, що таке існує.
Я не знаю, як людям пояснити, що я хочу йти далі воювати. Об'ясніть мені: чого не йти? "Так ти ж поранений". Ну, нічого страшного. Я можу ж якісь виконувати задачі – я багатозадачна людина. Все нормально.
Мені подарували книжку про силу волі, але в мене немає сили волі, щоб її прочитати (сміється). А може, навпаки – через те, що вона в мене є. У мене її достатньо, щоб рухатися вперед, а не зациклюватися на якихось проблемах.
Я можу готувати і можу їсти. Я відчуваю запахи і смаки. Я кожного ранку встаю і бачу у вікно красу. Я радію тому, що є. Я ще в гори піду, полюбуюся природою. Я дійду. Милиці є – дійду.
Рустем Халілов, УП