4 квітня 2023 року Фінляндія офіційно стала 31-им членом Північноатлантичного альянсу. Заявку Гельсінкі про вступ до НАТО, подану після вторгнення РФ в Україну, було розглянуто та схвалено в рекордно короткі строки. Так завершилася 75-річна історія фінського нейтралітету.
Цього ж дня, але на 15 років раніше, 4 квітня 2008-го, добіг кінця черговий саміт Північноатлантичного альянсу в Бухаресті. Саміт, на якому Україна розраховувала отримати План дій щодо членства в НАТО, але так і не досягла бажаного.
Доленосне рішення було заблоковано канцлером Німеччини Ангелою Меркель та французьким лідером Ніколя Саркозі, які не хотіли розізлити Росію. Вважається, що тоді Володимир Путін заявив американському президенту Бушу-молодшому:
"Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!".
Можна сперечатися, чи прискорило неотримання ПДЧ кремлівську агресію проти України – чи, навпаки, дещо відтягнуло її.
Безперечно одне: багаторічний український досвід руху в НАТО став хрестоматійною історією прорахунків і невдач.
На відміну від фінського прикладу.
Історично вступ до Північноатлантичного альянсу залежав не так від військової могутності чи стану демократичних інститутів, як від уміння скористатися сприятливим вікном можливостей.
Це вдалося Туреччині, Греції та Західній Німеччині в 1950-і роки. Країнам Східної Європи та Балтії в 1990-і та 2000-і. Фінляндії та Швеції в 2020-і. Але, на жаль, не Україні. Ми свій шанс проминули – якщо він справді був.
Теоретично наше вікно можливостей збіглося зі східноєвропейським і балтійським. Друга половина дев'яностих – початок нульових. Час, коли світ фактично залишався однополярним. Коли Москва ще не оговталася після безславної поразки в Холодній війні та розпаду радянської імперії. Час, коли Росія, що ослабла, просто не могла перешкодити країнам, які твердо вирішили залишити кремлівську орбіту.
Однак на практиці тодішня Україна залишалася спадкоємицею покійного СРСР чи не більшою мірою, ніж сусідня Російська Федерація. Приписувати українцям часів Кравчука та Кучми сьогоднішні настрої та переконання – означає підтасовувати власну історію заднім числом.
А фактично в той період Києву доводилося обирати не між нейтралітетом та вступом до НАТО; але між компромісною "багатовекторністю" та повним перетворенням на російський сателіт.
Думка про схожість пострадянської України з Польщею, Румунією, Латвією чи Естонією увійшла в моду із запізненням. Як і наше бажання наслідувати їхній приклад. На той час історичне вікно можливостей вже зачинилося. Кремль встиг наростити нафтодоларові м'язи та взяв курс на реванш.
Незабаром недопущення України до Організації Північноатлантичного договору стало московською idée fixe. І найсумніше, що ця idée fixe знаходила негласне розуміння поміж впливових західних лідерів.
У таких умовах наше декларативне прагнення в НАТО перетворювалося на додатковий подразник для Кремля, на страшилку для московської пропаганди, на зручний привід для російської агресії, але не більше. Вітчизняні шанси справді вступити до альянсу виявилися примарними.
В 1990-і та 2000-і роки в НАТО йшли, щоб сховатися під парасолькою колективної безпеки. Щоб застрахувати себе від озброєної агресії. Щоб уникнути жахів Великої війни. Жодне з цих завдань не було виконане Україною.
Масштабне військове протистояння, зруйновані та окуповані міста, сотні тисяч загиблих, поранених і скалічених – все те, заради недопущення чого варто було вступати до Північноатлантичного альянсу, вже прийшло на нашу землю.
При цьому ми парадоксально залишаємося єдиною державою планети, чий курс на приєднання до НАТО офіційно зафіксований у Конституції.
Словом, донедавна нашу країну можна було розглядати як класичний антиприклад. Мовляв, ось що трапляється з тими, хто проґавив свій шанс і спробував встигнути на потяг, який уже пішов.
Але є одне важливе "але". Навесні 2026-го ніхто не може стверджувати, що країни, які не проминули власний історичний шанс і вчасно вступили до НАТО, не повторять долю України.
Сьогодні повноцінне членство в Північноатлантичному альянсі не виглядає такою самою гарантією безпеки, як ще півтора року тому. Колишня архітектура НАТО, побудована навколо американського військового потенціалу, починає валитись на наших очах.
Адміністрація Дональда Трампа регулярно висуває претензії до європейських партнерів, звинувачує їх у невдячності та зловживанні американською підтримкою. У Вашингтоні практично відкрито розмірковують про демонтаж Північноатлантичного договору. І чи спрацює легендарна 5 стаття в разі потреби – велике питання.
Водночас про плани російської атаки на Балтію не говорить лише лінивий. У роки Холодної війни вторгнення до будь-якої країни НАТО залишалося для Кремля стратегічним табу. В 1940-і – 1980-і Москва визнавала всю територію альянсу сферою чужого впливу.
Але сьогоднішнє НАТО Кремль вважає неправильним та некондиційним. Мається на увазі, що туди обманним шляхом вступили країни, яким не потрібно було залишати російську орбіту. І, мабуть, у Москві справді готові виправити цю "несправедливість" військовим шляхом: якщо будуть впевнені, що Вашингтон не заступиться за естонців, латишів і литовців.
Наразі вже важко сказати, що захищає Нарву та Сувальський коридор більшою мірою – грізний імідж НАТО чи те, що українці сковують основні російські сили.
З одного боку, потенційні жертви Москви сподіваються, що Трамп таки не віддасть їх на поталу російської армії. З іншого – вони мають надію, що, загрузнувши в Україні, Кремль таки не ризикне відкрити другий фронт на Балтиці.
За іронією долі, країна, яка не встигла сховатися за колективним щитом Північноатлантичного альянсу, опосередковано прикриває тих, хто перебуває в альянсі понад 20 років. Це знакова обставина як українського, так і європейського майбутнього.
Говоритимемо відверто: у нас дуже мало шансів вступити в ту саму Організацію Північноатлантичного договору, яка 18 років тому відмовила Україні в ПДЧ.
Стати членом того самого НАТО, до якого в 1999–2004 роках приєдналися країни Східної Європи та балтійські республіки, а нещодавно – Фінляндія зі Швецією.
Однак шанси Північноатлантичного альянсу пережити глобальну історичну бурю та зберегтися в нинішньому вигляді також невеликі. Найімовірніше, уже в найближчому майбутньому НАТО втратить звичний вигляд.
Цілком імовірно, що стару абревіатуру наповнить інший зміст. Не виключено, що знайомий нам військово-політичний блок взагалі припинить існування, а на його руїнах виникне зовсім нова структура, яка вже не називатиметься Північноатлантичним альянсом.
І в цьому гіпотетичному оборонному союзі цілком може знайтися місце для України. Але вже не в ролі прохачки та об'єкта чужої опіки – а в зовсім іншій якості.
Михайло Дубинянський