Секс в обмін на житло і агресія через мову. Що переживають українки в ЄС після втечі від війни
Майже два роки минуло від тієї розмови, але коли Ірина Ігнатенко згадує її, то голос починає тремтіти. Під час самої бесіди стриматися від сліз вона не змогла.
Тоді в 2024 Ігнатенко проводила глибинні інтерв'ю з українськими біженками в Польщі про насильство, яке їм випало пережити. Одна зі співрозмовниць, що весь час сиділа обійнявши себе, в якийсь момент почала повільно гладити голову. І зізналася: так колись, у далекому дитинстві, її заспокоювала бабуся.
Польова робота Ігнатенко стала частиною масштабного дослідження Агентства ЄС з основних прав (FRA). Воно вже багато років збирає та аналізує дані про насильство щодо жінок у країнах Євросоюзу.
А наприкінці лютого цього року FRA оприлюднило свій звіт "У пошуках прихистку від війни. Насильство і порушення прав жінок з України". У ньому аналізують масштаби, форми та характер гендерно зумовленого насильства, а також пропонують кроки, які допоможуть біженкам з України підвищити їхню безпеку та полегшити доступ до правосуддя.
Більш ніж 4 мільйони українських біженців мали статус тимчасового захисту в ЄС станом на кінець минулого року. 60% із них перебували лише у 3-х країнах: Німеччині, Польщі та Чехії. Саме там FRA проводило своє дослідження: експерти поговорили з понад 1200 українками, які залишили країну через повномасштабне вторгнення Росії.
Зроблені ними висновки можуть стати несподіваним і тривожним відкриттям для тих, кому не байдужа доля українців за кордоном.
Окрім загального опитування, FRA організувало серію глибинних інтерв'ю з 30 жінками, які пережили насильство (саме такі проводила Ігнатенко). На кожну розмову дослідники планували відвести не більше як годину часу – так вони намагалися зменшити емоційне навантаження на респонденток, яких розпитували про особистий і травматичний досвід.
Однак під час роботи стало зрозуміло: здебільшого години для розмови не вистачає.
Українкам хотілося виговоритися.
Секс в обмін на житло чи роботу
Знайти житло й роботу – дві базові проблеми, які довелося вирішувати українцям в ЄС. І перша виявилася простішою за другу.
Лише десята частина респонденток усе ще жила в готелях або притулках на момент опитування. Решта змогла знайти собі окреме житло або поселилася разом із кимось. При цьому в Німеччині 7 із 10 українок не платили за проживання – його покривали державні програми чи благодійники. У Чехії та Польщі таку підтримку мали лише 8% опитаних.
Статус тимчасового захисту дозволяє працювати в країні перебування. Проте на практиці це вдалося менш ніж половині українських жінок. До того ж лише для 5% робота стала продовженням тієї діяльності, якою вони займалися в Україні. Іншим довелося змінювати сферу зайнятості.
Але навіть робота не гарантує середнього рівня життя. Лише кожна 5-та українка могла відносно легко зводити кінці з кінцями – решті це давалося з помітними труднощами. Не дивно, що багато хто зізнавався в тому, що позичає гроші – просто щоб вижити.
Одна з причин такого становища лежить на поверхні – умови праці. Чверть опитаних або одержували дуже низьку зарплату, або з якихось причин взагалі не отримували грошей. Для багатьох восьмигодинний робочий день був би радше розкішшю: їм доводилося працювати значно довше. Кожна 3-тя працювала без контракту, який міг би захистити її права, або ж договір не охоплював усіх відпрацьованих годин.
– Ми запитували жінок, чи отримували вони пропозиції житла, перевезення або роботи, які здавалися підозрілими чи були нереалістично привабливими – тож потенційно шахрайськими, а в крайніх випадках – чи були навіть спробою торгівлі людьми. І тут ми побачили, що серед жінок, які живуть у Німеччині, такі ситуації траплялися значно рідше.
Це може свідчити про те, що доступ до більшої фінансової підтримки знижує вразливість: жінки рідше змушені погоджуватися на сумнівні пропозиції – зокрема щодо працевлаштування, яке може означати експлуатаційні умови або спроби зловживань з боку роботодавця, – каже УП проєктний менеджер FRA Семі Невала.
Чому пропозиції житла або роботи могли здатися їм підозрілими? В деяких випадках потрібно було віддати роботодавцю паспорт. Або жінки здогадувалися, що від них очікують сексуальних послуг в обмін на житло чи роботу. Нерідко ці фактори поєднувалися, а саме їх експерти вважають типовими ознаками торгівлі людьми.
Найчастіше підозрілі пропозиції отримувала наймолодша категорія опитуваних – українки віком від 18 до 29 років, а також біженки, які опинилися в особливо вразливому становищі: із серйозними обмеженнями активності, з лише початковою освітою або ті, що залишилися зовсім без грошей.
Водночас, зазначається у звіті, найбільше експлуататорських пропозицій звучало в перші місяці після повномасштабного вторгнення. Згодом їхня кількість зменшилася.
"Люди можуть не знати трудового законодавства в державах-членах ЄС, не розуміти, чи законно, коли від вас вимагають працювати надто довго, без перерв або в інших сумнівних умовах. А якщо виникають сумніви, то не завжди зрозуміло, де отримати інформацію й кому можна поскаржитися, якщо ви відчуваєте, що ваші права порушують", – пояснює Невала.
У своєму опитуванні FRA керувалося не територіальними межами, а часовими: запитання стосувалися інцидентів, що сталися після 24 лютого 2022 року. Тому у звіті часто розмежовано, де йдеться про події в країнах ЄС, а де – про те, що сталося ще в Україні або під час транзиту. У FRA пояснюють: агентству було важливо знати, через що пройшли ці жінки і яка допомога може їм знадобитися.
У цій статті ми зосереджуємося саме на тому, що пережили українки в країнах Європейського Союзу.
– Основна мета була забезпечити права українських біженців в країнах ЄС. Це зчитувалось по питаннях анкети, – зауважує Олена Бабак, директорка з роботи з клієнтами компанії Ipsos Ukraine, яка як субпідрядник займалася збором даних для опитування FRA.
Кожна друга стикнулася з агресією через мову
Кожна 4-та українка в ЄС зазнала фізичного насильства після початку повномасштабного вторгнення. Про це свідчать результати опитування. І це без урахування випадків, коли йшлося лише про погрози.
У 62% випадків це траплялося вже в країні перебування. Найчастіше з цим стикалися респондентки віком від 18 до 29.
13% опитаних повідомили, що пережили насильство протягом останнього року. Щоб зрозуміти, як ці показники співвідносяться із загальною ситуацією в ЄС, FRA звернулося до власного дослідження 2014 року, в межах якого мешканок Чехії, Німеччини та Польщі запитували про пережите насильство протягом попередніх 12-ти місяців.
"Показники, отримані в дослідженні 2014 року, нижчі, ніж показники поточного дослідження (наприклад, у Польщі вони утричі нижчі – УП). Це може вказувати на те, що жінки, які рятуються від війни в Україні, піддаються підвищеному ризику фізичного та/або сексуального насильства – як у державах-членах ЄС, так і при поверненні в Україну – порівняно із загальним населенням цих країн", – йдеться у звіті.
Якщо говорити про фізичне насильство, то майже в половині випадків агресором був незнайомець. У 40% нападником виявлялася людина з особистого кола – колега, родич або партнер.
Окреме запитання в анкеті стосувалося реакції людей навколо на українську мову в публічних місцях. І з'ясувалося, що кожна друга українська біженка опинялася в ситуації, коли хтось агресивно реагував або навіть нападав, почувши, що вона говорить українською.
Ірина Ігнатенко чула від українок багато історій про щире співчуття і активну допомогу з боку місцевих жителів. Та інколи ставалося навпаки.
"В Польщі дівчинка стояла в черзі, щоб купити собі квиток. І коли вона по телефону почала спілкуватися українською, то чоловік, який стояв позаду, підійшов і став перед нею. Сказав, що українка не буде стояти перед ним. Вона спробувала обійти його і знов встати перед ним. Тоді він грубо її виштовхнув. І звісно, були й словесні образи.
Дівчину вразило те, що з черги тільки такі самі дві українки-дівчини щось сказали на її захист, всі інші просто стояли", – переповідає Ігнатенко одну з історій, яка запам'яталась їй найбільше.
За її словами, разом зі свідками дівчина підійшла до поліцейських і розповіла, що сталося. А поліція у відповідь попросила документи. Їх у неї при собі не було. Тоді, каже Ігнатенко, поліцейські почали кудись телефонувати й перевіряти, чи має дівчина дозвіл на проживання. А згодом попередили: якщо наступного разу вона буде без документів, її оштрафують на 500 злотих.
"Чоловіком, який так грубо з нею вчинив, вони навіть не поцікавилися. Просто пішли собі", – резюмує Ігнатенко.
"Я їхала в трамваї зі своїм сином. [...] І мій син каже: "Мамо, скільки ще зупинок нам їхати?". Я відповідаю: "Дві, але тільки тихо". Я завжди кажу йому це, де б ми не були.
І раптом один чоловік встає і каже: "Україна? [...] Навіщо ви сюди приїхали? Забирайтеся звідси!".
Усі люди, які сиділи в трамваї, ніхто не заступився за нас… І він хапає мене за рукав, піднімає і каже: "Виходь".
Я хапаю сина за руку, натискаю кнопку, щоб двері трамвая відкрилися швидше. А він каже мені: "Йди, забирайся. Тобі тут не місце. Ти сидиш на моїх грошах, сидиш у мене на шиї – забирайся".
На зупинці я хапаю сина і буквально вилітаю з трамвая. Він сильно мене струснув. Я відштовхнула його від себе, утримуючи сина. Чоловік важив, мабуть, близько 120 кілограмів, і я зрозуміла, що нічого не можу зробити".
Із звіту FRA. Інтерв'ю в Чехії, жінка 35–59 років.
Сексуальне насильство, про яке не повідомляють
6% опитаних у Європі українок зазнали сексуального насильства від початку повномасштабної війни.
При цьому різниця між кількістю випадків в Україні та в країнах Євросоюзу невелика. Однак в Україні значну частину таких злочинів вчиняли російські військові – очевидно, йдеться про біженок, які зіткнулися з ними під час окупації.
Кожна друга українка стикалася зі сексуальними домаганнями. 40% постраждалих розповіли, що це сталося ще до їхнього виїзду до ЄС. Але вже в країнах Євросоюзу з домаганнями зіткнулися 86% із тих, хто повідомив про такий досвід.
Найчастіше до домагань вдавалися незнайомі чоловіки. Рідше – люди, яких жінки знали. Приблизно кожну сьому постраждалу домагався постачальник послуг (наприклад, лікар або працівник гуманітарної організації).
Жінки, які пережили фізичне або сексуальне насильство, у 72% випадків розповідали комусь про цей інцидент. Це могли бути друзі, члени родини, працівники лікарень, релігійних організацій чи юридичних служб. Водночас лише 13% українок, у яких найсерйозніший випадок насильства стався вже в Євросоюзі, повідомили про нього в поліцію.
"Рівень звернень (до поліції) жінок з України фактично не дуже відрізняється від загального рівня звернень серед жінок у ЄС. Водночас досвід насильства жінок з України певною мірою відрізняється, оскільки багато з них проживають окремо від своїх партнерів. Це означає, що в багатьох випадках йдеться про інших осіб – наприклад, колег по роботі, людей, з якими жінки проживають, або навіть незнайомців", – підкреслює Семі Невала.
Коли йшлося не про пряме насильство, а про домагання, до поліції зверталися ще рідше – лише 3% постраждалих. Стільки ж шукали допомоги у фахівців. Більшість воліла обговорити пережите з друзями або родичами.
Також українських біженок запитували про психологічне насильство з боку партнера. Кожна третя жінка, чий чоловік залишився в Україні, повідомила, що зазнавала такого тиску. Найчастіше це проявлялося у спалахах гніву через спілкування з іншими, підозрах у невірності або спробах обмежити її контакти з родиною та друзями.
"Однією з форм психологічного насильства було контролювання партнера: наполегливі вимоги знати, де перебуває жінка, з ким вона спілкується, що робить – у ревнивій манері, без жодних підстав. Результати показують, що така форма насильства може здійснюватися через соціальні мережі та телефони. Тобто навіть якщо жінки живуть окремо від партнера, цей контроль може продовжуватися і фактично супроводжувати їх усюди, доки вони підтримують із ним контакт", – пояснює Невала.
"Він намагався проявляти до мене знаки уваги, але я не дозволила, щоб це переросло в насильство. Він увесь час був п'яний, від нього неприємно пахло. І він був грубий. Дуже неприємна людина.
Коли ми переписувалися і телефонували одне одному до мого приїзду, він був зовсім іншим.
Він домагався мене, але ми приїхали туди не для того, щоб служити йому. Ми приїхали, щоб врятуватися від війни".
Із звіту FRA. Інтерв'ю в Німеччині, жінка 35–59 років.
***
4 березня 2027-го завершується дія Директиви про тимчасовий захист, яку в Європейському Союзі активували після повномасштабного вторгнення для підтримки українських біженців. Що буде з ними далі, кожна країна вирішуватиме окремо.
Для українців це означає нову невизначеність.
"У межах Директиви про тимчасовий захист жінки мають певні права, зокрема доступ до послуг – наприклад, для постраждалих від зґвалтування. У звіті ми наголошуємо: жінки, які зараз отримують медичну допомогу або психологічну підтримку через, скажімо, насильство, пов'язане з війною, не повинні втратити цю підтримку після завершення тимчасового захисту", – підкреслює Невала.
Чи можливо, що українців змусять повертатися додому? Агентство ЄС з основних прав, звісно, не ставить такого питання в своєму звіті. Але наголошує: державам варто утриматися від примусового повернення жінок і дівчат, які стали жертвами травматичного гендерно зумовленого насильства.
Рустем Халілов, Аліна Полякова, УП