Американський дипломат із понад тридцятирічним стажем, Джордж Кент – один із найобізнаніших у Вашингтоні експертів з України та пострадянського регіону.
Він працював за п'яти президентів США, обіймав високі посади в Державному департаменті, а з 2023 по 2024 рік був послом США в Естонії. Раніше Кент тривалий час працював із українською тематикою, зокрема на посаді заступника глави місії в Києві.
Нині, завершивши офіційну службу, Кент не відійшов від українських справ. Він і далі регулярно відвідує країну, підтримуючи її менш формальними, але не менш відчутними способами – від організації разом із родиною велопробігу через усю територію США для збору коштів і підвищення обізнаності серед звичайних американців до налагодження зв'язків між українськими ініціативами та іноземними партнерами.
В інтерв'ю "Українській правді" Кент розмірковує про поточний стан політики США щодо України та наслідки повернення Дональда Трампа до влади. Він також говорить про переговори з Росією, майбутнє НАТО і пояснює, чому позиція України у світі є сильнішою та впливовішою, ніж багато хто досі вважає.
"Дональд Трамп думає про Дональда Трампа"
– З поверненням Дональда Трампа до влади відносини між Україною та Сполученими Штатами стали більш напруженими. Чи вважаєте ви, що Трамп досі тримає образу на Зеленського через його роль в імпічменті 2019 року?
– Як би це сформулювати – Дональд Трамп думає про Дональда Трампа. І, на мою думку, це найважливіша реальність. Це людина з нарцисичними рисами, і тому інші можуть перейматися тим, яке вони займають місце або що він про них думає, але зрештою Дональд Трамп думає про Дональда Трампа.
– Ви працювали за п'яти адміністрацій різних президентів, зокрема під час першого терміну президента Трампа. Чим його нинішня позиція відрізняється від попередньої?
– Перша адміністрація Трампа була укомплектована компетентними професіоналами. І, як на мене, у нас завжди існувала традиція – незалежно від того, яка партія при владі – залучати фахових людей, здатних просувати й захищати національні інтереси США. Упродовж 80 років американці розуміли, що нашим національним інтересам, нашій безпеці та добробуту сприяють безпека й процвітання наших союзників і партнерів.
Саме тому США витрачали так багато зусиль і коштів на підтримку успіху партнерів і союзників. Під час другого терміну Дональд Трамп обрав зовсім інший підхід. Це транзакційний підхід: що ти робиш для мене – не для Сполучених Штатів, а для мене, Дональда Трампа, і його найближчого оточення. А люди, які є міністрами та членами його уряду – це не компетентні професіонали. Вони просто некомпетентні.
У них немає стратегічного бачення, і, схоже, вони не мають ані розуміння, ані усвідомлення історії чи географії, що призводить до хибних політичних рішень – як ми бачимо цього тижня (інтерв'ю записано 19 березня – УП) у війні проти Ірану та її впливу на світову економіку. І, на жаль, ми також спостерігаємо це в переговорах, які ведуть девелопери нерухомості, що нічого не знають про Росію та Україну в контексті війни Росії проти України.
– У вашій вступній заяві перед Постійним спеціальним комітетом Палати представників з розвідки ви сказали, що "справді цілісна, вільна і мирна Європа неможлива без цілісної, вільної і мирної України, включно з Кримом і Донбасом". Як би ви оцінили загальний рівень підтримки України з боку США з 2014 року?
– Якщо подивитися на період від 2014 року, коли було окуповано Крим і почалася війна на Донбасі, Сполучені Штати до 2025-го року були головним союзником України. Ми надали понад 60 мільярдів доларів допомоги – як військової, так і економічної. І знову ж таки, ми робили це тому, що хотіли, аби Україна досягла успіху.
Ми хотіли, щоб Україна реалізувала своє європейське майбутнє, адже це добре для України, добре для Європи і добре для нас. Саме такою була політика під час першої адміністрації Трампа. Очевидно, що це вже не політика 2025 і 2026 років.
– Чи не складається у вас враження, що США свідомо не допомагають Україні перемогти, щоб уникнути прямого зіткнення з Росією?
– Думаю, це було занепокоєння, яке висловлювали деякі щодо політики адміністрації Байдена: попри те, що вона надала Україні більше допомоги, ніж будь-яка інша, часто це відбувалося запізно і в недостатніх обсягах. Ту допомогу, яку ми надавали у 2023–2024 роках, потрібно було надати ще в 2022-му.
Тож, гадаю, це справедлива оцінка нашої політики трьох – чотирьох років тому. Зараз же ми маємо іншу політику – фактично без надання допомоги Україні. Вважаю її короткозорою і такою, що не відповідає інтересам США. Очевидно, що це не допомагає й Україні.
– Чи можна очікувати змін після виборів до Конгресу в листопаді?
– Важливо розуміти розподіл влади в Сполучених Штатах. Конгрес має повноваження ухвалювати бюджети, а отже – впливати на обсяги допомоги і те, як витрачаються кошти. Формально саме Конгрес має право оголошувати війну, хоча за останні 50 років це повноваження послабилося.
Водночас адміністрація відповідає за реалізацію політики. Президент Трамп залишатиметься на посаді до завершення свого терміну в 2028 році, навіть якщо баланс сил у Конгресі зміниться.
У нас також дві палати, тож цілком можливо, що демократи отримають більшість у Палаті представників. Невідомо, чи зможуть вони здобути більшість і в Сенаті. Тому цей рік – рік справжньої політики у США. Ніхто не знає, якими будуть результати.
Це країна з населенням у 340 мільйонів людей і виборами у всіх 50 штатах. Тож багато хто дивиться у бік листопада, але ніхто не може з упевненістю сказати, чим усе завершиться.
"Доля і майбутнє України залежать від українців"
– Чи існує у Вашингтоні чітке бачення того, як має завершитися ця війна, і наскільки це бачення збігається з тим, як українці уявляють перемогу?
– Коли люди використовують "Вашингтон" як метафору, це може означати адміністрацію Трампа. Може означати всіх американських посадовців разом, включно з Конгресом. А може – усіх американців, зокрема політичну та експертну еліту.
На мою думку, найважливіше – те, що доля і майбутнє України залежать від самих українців. І українці не повинні піддаватися тиску будь-кого, хто хоче, щоб Україна пішла на поступки і уклала угоду лише для того, щоб ці люди могли почуватися добре, мовляв, вони досягли домовленості.
Я був послом в Естонії. Тодішня прем'єр-міністерка Естонії, а нині високий представник ЄС Кая Каллас, сказала: "Мир без справедливості – це просто інша назва окупації". Країни, які були окуповані Росією або Радянським Союзом, знають, що окупація означає смерть. Українці це знають, естонці це знають, американці, які вивчали історію обох країн, також це знають.
– Чи можливий сценарій, за якого Сполучені Штати посилять тиск на Україну, змушуючи її укласти угоду?
– З огляду на повідомлення про попередні зустрічі, включно з публічними заявами, очевидно, що протягом останнього року США чинили тиск на Україну, щоб вона уклала угоду. Це нагадує мені динаміку після Мінських домовленостей 2014–2015 років.
Тоді західні зусилля очолювали Франція та Німеччина – команди тодішньої канцлерки Ангели Меркель і президента Франції Франсуа Олланда. Вони хотіли, щоб Україна пішла на поступки Росії, щоб продемонструвати, що їм вдалося досягти прогресу й миру.
Перші Мінські домовленості не принесли миру, і додаткові поступки України також не принесли б миру. Це знову повертає нас до української позиції: будь-який мир має бути справедливим, тривалим і враховувати інтереси України. Якщо це не так – це не мирна угода, а угода про капітуляцію, а це не в інтересах України.
– Чи вірите ви в успіх переговорів з росіянами?
– Реальність така, що країнам доводиться вести переговори не з найкращими друзями, а з опонентами. Це просто факт. Коли країна змушена воювати – не з власної волі, а тому що на неї напали – для завершення цієї війни, розпочатої Росією, необхідно, щоб Росія припинила агресію. А це потребує переговорів.
Водночас очевидно, що Росія під керівництвом Путіна прагне демонтувати нинішню українську державу на умовах, неприйнятних для українського народу. Тому потрібно говорити, потрібно відстоювати свої інтереси, але не потрібно капітулювати.
– У нинішній ситуації, коли з російського боку переговори ведуть люди, які не мають достатніх повноважень для ухвалення рішень, чи можливе взагалі досягнення якоїсь угоди?
– Гадаю, ви щойно окреслили реальність: росіяни не зацікавлені в укладенні мирної угоди. Їх цікавить радше "показуха" – створення видимості процесу. Саме це вони робили під час Мінських домовленостей. Те саме вони роблять і зараз.
Люди, яких відправляють на переговори, не мають повноважень брати на себе зобов'язання. Умови угоди про припинення бойових дій (з боку росіян – УП) завжди були чіткими – капітуляція, погодження з тим, чого хоче Росія. Але це не обов'язково завершить війну, бо якщо Росія отримає бажане за цим набором вимог, вона просто піде далі.
Як це було після Мінських домовленостей: угоду підписали, встановили дедлайн припинення вогню, але вони продовжували наступ ще три дні й захопили Дебальцеве. І Дебальцевого їм виявилося замало – вони воювали й воювали, аж поки не розпочали повномасштабну війну в лютому 2022 року.
Отже, йдеться не про чотири роки, а про 12 років процесу, десятки безрезультатних зустрічей, оголошення про припинення вогню, які ніколи фактично не припиняли стрілянину – і ось де ми зараз.
– Трамп казав, що в України "немає карт". Ви, мабуть, пам'ятаєте ту зустріч. Чи змінилося це з огляду на ситуацію на Близькому Сході?
– Думаю, багато людей у Вашингтоні ще до повернення президента Трампа до Білого дому не розуміли реальності України і не розуміли реальності російської армії.
Було чимало людей у 2022 році, які вважали, що Київ впаде за три дні. Вони не розуміли волі українців до боротьби. Вони не розуміли можливостей української армії та суспільства. За вісім років після Революції гідності вони переоцінили спроможності російської армії. Це був масштабний провал розвідки та аналітики.
Тож це знову повертає нас до питання: у що вірить Вашингтон. У Вашингтоні є багато людей із думками про Україну, але значно менше – із глибокими думками. А якщо у вас хибний аналіз, то у вас будуть і хибні висновки та політичні рішення. Це було характерно ще до приходу Трампа до влади – і, очевидно, залишається таким і зараз.
І якщо подивитися на переговорні кімнати – чи то переговори щодо України та Росії, чи щодо Гази та Ізраїлю, чи з Іраном – безпрецедентно, що там немає професіоналів, які володіють мовами і розуміють людей по інший бік столу.
Україна має вести переговори з Росією, США нині доведеться вести переговори з Іраном. А коли у вас є девелопери нерухомості, які знають, як укласти угоду про забудову в Нью-Джерсі чи Нью-Йорку, це не означає, що вони розуміють російський спосіб ведення війни чи іранські можливості асиметричної війни. Але маємо те, що маємо.
І, на мою думку, це увійде в історію як серйозний провал другої адміністрації Трампа. Перша адміністрація Трампа мала компетентних професіоналів. Друга демонструє відсутність стратегії і компетентності.
"НАТО – найуспішніший альянс в історії, і він таким залишається"
– Ви згадали, що були послом США в Естонії. Як ви оцінюєте ризик того, що Росія до 2030 року може напасти на інші європейські країни, зокрема на Балтійські держави?
– Населення Балтійських країн і їхні уряди готуються і виходять із того, що напад можливий. Саме так і мають діяти відповідальні уряди – оцінювати ризики. Якщо ви живете в країні, яка колись була частиною Російської імперії – а в Європі до таких, що входять до НАТО, належать Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва, – то бути готовими до війни цілком відповідально.
Минулого тижня в Таллінні я користувався Bolt і спілкувався з водіями, зокрема українцями. Один був із Донецька, інший – з Одеси. Обидва вважали, що їхня нова країна, де вони живуть і працюють – Естонія, – має бути готовою, бо після завершення бойових дій в Україні наступною може стати Естонія або Литва.
Я знаю багатьох естонців, співав в естонському хорі, вони були членами так званої Ліги оборони Естонії – своєрідної територіальної мережі. Вони тренувалися щотижня або щомісяця в лісах поблизу. Вони навіть відправляють своїх шестирічних дітей у літні табори з навчання роботи з дронами, бо вважають, що це навички, які їхнім дітям необхідні.
Тож якщо поїхати до Балтії, там дуже серйозно ставляться до підготовки – як армії, так і суспільства – до можливого конфлікту. Вони не хочуть війни, але хочуть бути готовими.
Цього року Естонія витрачає понад 5% свого ВВП на оборону. Естонія та Польща лідирують серед усіх країн НАТО і Європи за оборонними витратами, бо сприймають загрозу серйозно.
– Чи вірите ви, що колективна оборона НАТО справді спрацює в разі нападу, скажімо, на Естонію?
– У НАТО є країни-лідери для різних держав східного флангу. Для Естонії – це Велика Британія. США є країною-лідером для Польщі. В Естонії розміщено орієнтовно 1000 британських військових, приблизно 600 американських і майже 300 французьких. Інші країни НАТО розміщують своїх військових у більш вразливих державах Альянсу, щоб тренуватися, вивчати місцевість і бути готовими.
І це – прямий, відчутний результат членства в НАТО.
Німеччина є країною-лідером для Литви, Канада та інші країни – для Латвії і так далі вздовж усього східного флангу. Тож НАТО серйозно ставиться до підготовки і поглиблення співпраці.
Крім того, два роки тому до Альянсу приєдналися Фінляндія та Швеція. Швеція, яка понад 200 років дотримувалася нейтралітету, зробила цей крок під тиском власного населення, яке відчуло загрозу і захотіло бути частиною системи колективної безпеки.
– Чи почуваються ці країни захищеними в НАТО, зважаючи на заяви Дональда Трампа? Складається враження, що Альянс уже не такий сильний, як раніше.
– Ймовірно, ви маєте на увазі дебати на початку цього року, зокрема погрози адміністрації Трампа щодо Гренландії, яка є територією союзника по НАТО – Данії, а також образливі висловлювання президента Трампа про те, що країни НАТО нібито не готові воювати на передовій.
Естонія воювала в провінції Гільменд разом із морською піхотою США та Великою Британією, і Велика Британія, Естонія та Данія зазнавали втрат в Афганістані фактично на тому ж рівні, що й американська армія. Країни НАТО направили свої війська до Афганістану після терактів у США 11 вересня.
Тож ці слова були глибоко образливими для союзників і водночас фактично неправильними. Без сумніву, зараз напруженість більша, ніж рік чи п'ять років тому. Але якщо подивитися на історію НАТО, таких моментів було багато.
Ще в 1950-х роках під час Суецької кризи США не підтримали позицію Великої Британії та Франції. Були й інші серйозні розбіжності. Наприклад, війна у В'єтнамі, яка хоч і відбувалася в Азії, але викликала суперечки серед союзників по НАТО. Війна в Іраку, особливо друга, також стала предметом гострих розбіжностей, і Франція, зокрема, відкрито виступала проти.
Ще одним емоційно напруженим моментом було розміщення ракет середньої дальності наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років у відповідь на розгортання радянських ракет, спрямованих на Європу, а не на США.
Тож якщо подивитися на історію НАТО, це ніколи не була історія постійної згоди та ввічливих формулювань. Між союзниками звучали дуже жорсткі слова. І якщо відкласти вбік той факт, що Греція і Туреччина обидві є членами НАТО, я маю на увазі передусім трансатлантичні суперечки.
І все ж Альянс вистояв. Франція багато десятиліть не входила до командної структури: Шарль де Голль вивів її звідти в 1960-х, але за Саркозі вона повернулася.
Тому можна стверджувати, що до риторики цього року НАТО було сильнішим і більш згуртованим, ніж будь-коли за свої 80 років. Я б дивився на це в довшій перспективі: союзники можуть і справді часом різко не погоджуватися, але це все одно найуспішніший альянс в історії – і він таким залишається.
– Чи є, на вашу думку, шанс, що в найближчому майбутньому Україна стане частиною НАТО?
– Це питання активно обговорюється. Насамперед потрібно визначити, що саме означає "найближче майбутнє". Очевидно, що це питання присутнє і в переговорах із Росією, і в діалозі між Україною та всіма членами НАТО.
На останніх самітах, зокрема у Вашингтоні та Вільнюсі, був потужний імпульс у цьому напрямку. Водночас низка країн НАТО, включно зі США за президентства Байдена, не підтримали заявку України. Тож якщо говорити про найближчу перспективу – виглядає, що шансів наразі немає.
На мою думку, найважливіше для майбутнього України як європейської держави – передусім забезпечити членство в Європейському Союзі, що дає як інституційні, так і економічні переваги.
Економічні вигоди очевидні: це доступ до значно більшого спільного ринку. Інституційні реформи також є критично важливими для успішного сучасного європейського суспільства. Тому для успіху України в найближчій перспективі саме європейські стандарти і членство в ЄС мають бути ключовою метою, тоді як у середньо- та довгостроковій перспективі – це повноправне членство в євроатлантичній системі безпеки, тобто в НАТО.
Водночас події на Близькому Сході та в Перській затоці, зокрема війна з Іраном, показують, що Україна вже має унікальну військово-технічну експертизу, якої гостро потребують ширші європейська та трансатлантична спільноти. Україна – і, на жаль, російська армія також – воюють так, як жодна армія НАТО наразі не здатна.
Йдеться про війну, орієнтовану на безпілотні системи – не лише FPV-дрони чи Mavic, а про цілу екосистему багатодоменних безпілотних рішень, поєднану з мисленням і технологічним циклом постійного вдосконалення: масове виробництво, мінімальна собівартість, максимальна ефективність і безперервна еволюція технологій у змаганні з Росією.
Це і спосіб мислення, і екосистема, і конкретні технології – дрони, системи протидії дронам, радіоелектронна боротьба, оптоволоконні рішення, підводні безпілотники. Усе це стало реальністю війни України проти Росії. І немає жодної країни НАТО, чия армія могла б воювати так, як Україна. А отже, це величезний потенційний внесок України в європейську та трансатлантичну безпеку.
І, як ми бачили цього тижня, українські фахівці з дронів уже працюють у країнах Перської затоки та ширшого Близького Сходу – з огляду на те, що дрони Shahed починалися як іранська технологія, а згодом стали російською.
Отже, попри численні негативні наслідки нинішнього конфлікту в регіоні, він також демонструє: Україна має що запропонувати. Вона не лише просить про допомогу – вона здатна допомагати іншим країнам, які не можуть воювати так, як Україна, і не мають таких технологій.
"Я не думаю, що ми побачимо фундаментально іншу Росію"
– Відійдемо трохи від війни. Ваша академічна спеціалізація – російська історія та література…
– У Гарварді на початку 1980-х не викладали українську історію та літературу.
– Це правда. Донедавна більшість університетів світу мали програми російських студій, але не українських – або ж так звані слов'янські студії, які на практиці теж були здебільшого російськими. Як Україні виграти боротьбу наративів у світі, де Росія інвестувала стільки ресурсів у свій вплив?
– Це чудове питання. Я справді вивчав російську історію та літературу в Гарварді в 1980-х. Це навіть називалося не "радянські студії", а саме "російські". Водночас у Гарварді вже десятиліттями існував Український науковий інститут, просто він не був інтегрований у загальну навчальну програму. Але у нас був професор українського походження Джордж Грабович, який викладав українську літературу.
Тобто в межах слов'янських студій була українська складова, але очевидно, що університетів у США з неросійськими фахівцями з регіону було небагато.
І питання деколонізації регіональних студій це справді серйозна потреба. Провідна асоціація славістів у США навіть обрала це темою своєї останньої конференції.
Це складний процес. Навіть ті, хто писав дисертації про неросійські частини регіону, часто користувалися архівами в Москві, які відкрилися в 1990-х. Тобто вони дивилися на ці країни через московську призму.
І з огляду на те, як формується академічна кар'єра – дослідження, захист дисертації, отримання професорської посади – повна деколонізація займе десятиліття. Велику роль відіграє поява українських професорів, які працюватимуть не лише у США та Канаді, а й у Європі.
Тож це процес, до якого можуть долучитися і західні дослідники, і самі українці. Але він необхідний, адже нові покоління студентів у США та Європі досі стикаються з русоцентричними наративами, що часто ґрунтуються на упередженнях, закладених ще в імперській історії Росії.
– З огляду на вашу освіту, чи є шанс, що Росія зміниться після смерті Путіна, чи це більш системна проблема?
– Коли я вивчав радянські студії в 1980-х, існувала ціла збірка есеїв про сталінізм, де точилася дискусія: чи це була система, нав'язана зверху однією людиною, чи проблема була в самій системі?
Мільйони бюрократів брали участь у системі репресій проти десятків, якщо не сотень мільйонів людей. Тобто сталінізм як система тримався не лише на пасивності, а й на активній участі мільйонів людей у переслідуванні своїх сусідів, родичів, співгромадян.
Останніми днями дискусія знову пожвавилася після того, як "Оскар" за документальний фільм (що, звісно, не є об'єктивним критерієм, а радше механізмом самопросування Голлівуду) отримала стрічка "Mr. Nobody Against Putin". Вона якраз зачіпає тему колективної відповідальності чи колективної віктимності.
У кожній країні, в кожному суспільстві є порядні люди і є ті, хто чинить зло. Тож відповідь десь посередині. Але для росіян, які хочуть кращого майбутнього для своєї країни, ключове – відмовитися від позиції жертви і визнати відповідальність за дії держави.
Німеччина зробила це після Другої світової війни. Японія зробила це після Другої світової війни. Вони пройшли шлях від авторитаризму до демократії, і важливою частиною цього процесу було визнання колективної відповідальності. Якщо цього не станеться в Росії – я не думаю, що ми побачимо її фундаментальну трансформацію.
– Ви просували використання назви Kyiv замість Kiev.
– Так. І успішно.
– Але для багатьох іноземців складно зрозуміти деколонізацію в українському контексті, наприклад, для американців деколонізація означає дещо інше. Як вам вдалося просунути це питання?
– Насправді зміна назви відбувалася у два етапи. Ми почали після Помаранчевої революції, а завершили, коли я повернувся до посольства (США в Україні – УП) у 2015 році. Офіційне використання назв урядом США залежить від того, наскільки широко вони вживаються. Тож ми зазвичай не є першими, хто впроваджує зміни. Але після Помаранчевої революції деякі організації, зокрема ООН, почали використовувати "Kyiv".
Навіть простий пошук у Google показував, що "Kyiv" стає поширенішим. Це дозволило нам зробити перший крок – зробити "Kyiv" основним варіантом, хоча ще не єдиним. А вже в 2015 році, коли я повернувся до Києва, звернувся до Бюро географічних назв і наполіг, щоб це був єдиний варіант.
Відтоді уряд США використовує тільки написання KYIV. Хоча деякі люди, які навчалися раніше, досі можуть писати KIEV, але не уряд США. Подібні зміни відбувалися і з іншими назвами – наприклад, Beijing колись писали інакше. Те саме відбувалося і в Індії.
Це питання співвідношення між усталеним вжитком і тим, як країна хоче, щоб її називали. У випадку України це також було нагадуванням: Україна стала незалежною у 1991 році, і всі залишки радянської системи – навіть у написанні – потрібно було змінювати.
Мені також довелося виправляти написання Tallinn у комп'ютерних системах уряду США, бо за старою російською традицією писали з однією "n", тоді як правильне естонське написання – з двома, адже "linn" означає "місто".
Це показує, наскільки довго зберігається навіть орфографічна спадщина колоніального панування.
"Пересічний американець захоплюється Україною"
– Ви здійснили велопробіг через усі штати США – понад 11 000 кілометрів – і зібрали понад 100 000 доларів. Під час цієї подорожі ви спілкувалися з багатьма людьми. Що сьогодні думає про Україну пересічний американець?
– Я б сказав, що пересічний американець захоплюється Україною. Звісно, США велика країна – 340 мільйонів людей, і в кожного свої погляди на різні питання.
У кожного американця є свої внутрішні проблеми, які його хвилюють у повсякденному житті. Але я б виділив три теми, які відгукувалися людям, з якими ми спілкувалися.
По-перше, Україна бореться за свободу. Це дуже сильний меседж для американців.
Я зустрічав багатьох американських добровольців, які перебувають тут, а також одного в США, який у 2022 році чотири місяці провів у російському полоні. Вони служили в американській армії, і коли я запитував їх, чому вони тут, вони відповідали: "Тому що Україна бореться за свободу. Вона бореться за ті самі цінності, за які я пішов служити в армію США".
Саме це надихнуло цих людей приїхати. Приблизно 100 американців загинули в Україні, воюючи на її боці проти російської армії.
Друга тема, яка сильно впливала на людей, особливо тих, хто зосереджений на гуманітарних питаннях, – це викрадення дітей. Приблизно 20 тисяч українських дітей фактично були вивезені – з дитячих будинків або з населених пунктів, де дорослі втекли чи були вбиті. Коли я про це говорив, це справляло дуже сильне враження.
І третя тема, яка відгукувалася залежно від спільноти, – це релігійна свобода. У деяких частинах США, наприклад у Східному Орегоні чи Айдахо, живуть глибоко релігійні євангельські протестанти. І коли я розповідав, що відбувається, наприклад, із протестантськими пасторами та мирянами на окупованому Донбасі – що їх убивали, іноді просто в їхніх церквах – це теж справляло сильний ефект.
Тож, я б сказав, що боротьба України за свободу, тема викрадення дітей і релігійна свобода – це три речі, які були зрозумілими й важливими для американців, які зазвичай не цікавляться міжнародною політикою і, можливо, ніколи не подорожували за кордон. Саме вони спонукали людей підтримувати Україну – і, зокрема, долучатися до нашого велопробігу та збору.
– Ваша дружина – кримська татарка. І, як пише Wikipedia, у вас був автомобільний номер у Вірджинії "KRYM.UA", а у вашої дружини – кримськотатарський варіант "QIRIM.UA".
– Це було ще до нашого від'їзду до Естонії. Зараз у нас менше автомобілів. Коли ми повернулися з Естонії, ми знову подали заявку, і тепер "KRYM.UA" – це наш основний номер.
І, до речі, він навіть у кольорах українського прапора – синьо-жовтий, бо це одна з опцій у штаті Вірджинія.
– Як ви бачите майбутнє Криму в найближчій перспективі?
– Це надзвичайно складна ситуація. Крим перебуває під окупацією вже 12 років. Багато кримських татар, українців і етнічних росіян, які вважали себе громадянами України, залишили півострів, не бажаючи жити під окупацією.
Водночас є багато кримських татар, які народилися у вигнанні і, попри всі труднощі, хочуть померти на землі своїх предків – у Криму.
У короткостроковій перспективі немає надії на військове повернення Криму. Але для українців і кримських татар, які вважають Крим частиною України, завжди залишається надія, що одного дня він повернеться.
Естонія, наприклад, була окупована 51 рік. Вона здобула незалежність у 1919 році після війни за незалежність проти Росії – тоді ще радянської, більшовицької. Вона залишалася незалежною до пакту Молотова – Ріббентропа 1940 року, після чого була окупована до 1991-го.
І США ніколи юридично не визнавали радянський контроль. Було три країни – США, Велика Британія та Бразилія, – які не визнавали цю окупацію і наполягали: "Ці країни існують, ця окупація є незаконною". Це було дуже важливо і з морального, і з правового погляду.
Я сподіваюся, що це не триватиме 51 рік. Очевидно, що русифікація Криму триває і навіть посилюється. Але з юридичного та морального поглядів Крим – це Україна. І про це важливо не забувати.
Аліна Полякова, УП