Переговорна "Санта-Барбара" без фіналу. Як у Зеленського готуються до нового етапу війни

"Рада зламалася! Голосів немає", – знервовано сказав на нещодавній нараді в президента зазвичай мовчазний перший заступник глави фракції "Слуга народу" Андрій Мотовиловець.

Як розповідають співрозмовники УП в Офісі президента, на тій зустрічі керівництво парламенту, уряду й ОП обговорювали ключові законопроєкти, які невдовзі мали розглянути нардепи.

Після репліки Мотовиловця присутні знітилися, адже в порядку денному були ініціативи, від яких залежить фінансова допомога Україні за програмами Міжнародного валютного фонду та Ukraine Facility Plan.

Попередження про неспроможність Ради голосувати навіть за життєво важливі для існування держави законопроєкти підтвердилися вже за кілька днів після наради, коли на пленарному тижні 10–13 березня депутати провалили один із "маяків" МВФ.

За іронією долі, саме Мотовиловцю президент згодом доручив підготувати план роботи парламенту в умовах, якщо Україні доведеться воювати "ще три роки". УП відомо про це від співрозмовників у Раді.

Фраза про "три роки", з одного боку, може сприйматись як фігура мови. Але, з іншого боку, президент, очевидно, розуміє, що дипломатичне закінчення війни відбудеться або зараз, або вже після завершення каденції президента США Дональда Трампа. А це якраз і будуть ті самі три роки.

За останні тижні рамка, навколо якої велися переговори з початку року, показала свою обмеженість. Після початку американської військової операції проти Ірану тристоронній процес взагалі зупинився.

Як сказав Зеленський, дати і теми наступних зустрічей усе більше нагадують нескінченний серіал "Санта-Барбара". Але якщо в цьому серіалі перестануть виходити нові епізоди, то Україна ризикує повністю і остаточно залишитися без допомоги США.

Чи виживе країна в таких умовах, якщо уже зараз головний орган законодавчої влади близький до колапсу, а головним виконавчим органом – Кабміном – керують люди, яких за рівнем компетенції депутати поблажливо називають "аспірантами"? Питання, достойне не просто серіалу, а цілої античної драми.

Тому "Українська правда" спробувала з'ясувати, що ж відбувалося на останній сесії переговорів між Україною і США, чи реальна загроза виходу Америки з переговорного процесу та чи зможе влада привести до тями Верховну Раду та уряд перед загрозою залишитись у війні без США.

Переговори про єдине питання

Нинішня ітерація переговорного процесу формально почалась із появи так званого плану Дмітрієва Віткоффа восени минулого року, але реальний її старт був покладений на літній зустрічі Трампа й Путіна в Анкориджі.

Зміна складу української групи перемовників після звільнення Андрія Єрмака і приходу на посаду глави Офісу президента Кирила Буданова збільшила динаміку контактів у трикутнику Київ – Вашингтон – Москва. Але навіть нові люди в команді так і не змогли нічого зробити з тим, що росіяни ховають за словесною формулою "дух Анкориджа".

"На зустрічах сидять наче три сторони, але Україна постійно дискутує з цим Анкориджем. Тобто про що б не говорили, завжди все зводиться до того, що американці кажуть типу: "Вийдіть з Донбасу, і ми збудуємо для вас рай, як домовились на Алясці"", – з неприхованим роздратуванням розповідає один із членів команди Зеленського, знайомий із деталями перемовин.

Власне, саме навколо єдиного питання – статусу неокупованого Донбасу – і збудована вся переговорна конструкція, яку посланці Трампа разом із росіянами от уже майже пів року в різних агрегатних станах намагаються продати Україні як закінчення війни. Усі інші питання – чи то енергетичні, чи то гуманітарні – насправді існують здебільшого для того, щоб їх можна було розв'язувати й демонструвати цим "динаміку" і "прогрес".

Головним же пунктом була і залишається готовність чи неготовність України в будь-якому форматі вивести свої війська з Донецької області.

"Наші витрачають масу часу на те, щоб якось відтягнути американців від ідеї виводу в бік створення якихось економічних зон чи ще чогось. Але в якийсь момент все відкидається, і ми знову чуємо: "Треба вийти". І так по колу", – розповідає УП співрозмовник з-поміж тих, хто дотичний до переговорів.

По факту, після Анкориджа Америка перестала бути не те що союзником, а навіть чистим посередником для України. Посередник не має позиції, наперед узгодженої з однією зі сторін, і не вживає важелів тиску на іншу сторону, аж до погроз заблокувати обмін розвідданими чи продаж своєї зброї.

Частково така поведінка союзника пояснюється тим, що для американської транзакційної логіки виглядає очевидним варіант, коли Україна відмовляється від невеликого шматка території, а натомість отримує гарантії безпеки і золоту зливу грошей на відбудову.

Але для Зеленського, українського політикуму і суспільства все не так однозначно.

Перша перепона на шляху прийняття американо-російського плану полягає в тому, що керівництву України не зрозуміло, як з військової точки зору вихід з Донбасу може гарантувати зупинку агресії. Командирам ЗСУ, які зараз утримують панівні висоти на Донеччині, неможливо пояснити, що оборонятись у відкритих степах за цими висотами буде легше чи вигідніше. Вони просто не розуміють, для чого їм такий сценарій.

А от що такий розвиток подій може дати Росії, якраз очевидно. Президент Зеленський в інтерв'ю італійським журналістам описав вигоди для Москви якнайточніше:

"Путін розуміє, що, якщо ми відійдемо, він збереже від 300 тисяч до мільйона своїх солдат в залежності від активності й тривалості наступальних дій на Донбасі. Чому раптом ми повинні йому вірити і дарувати такі подарунки?".

Ба більше, і це друга річ, яка ламає логіку "треба швидко здаватись": Україна поступово повертає собі ініціативу на полі бою.

З приходом нової команди Михайла Федорова в Міноборони, відомство, а з ним і весь менеджмент війни, зазнають шокової трансформації. Досить згадати хоча б усування кланового фактора в закупівлях дронів, відключення Starlink'ів для росіян, запровадження повного цифрового контролю поля бою, побудову системи малої ППО, яка має знівелювати російські дрони далекого ураження як клас, тощо, тощо.

Апробувавши тактику в Куп'янську, Україна почала використовувати дронно-штурмові підрозділи для своїх контрнаступальних дій і на півдні, і вперше за довгий період відвоювала більше територій, ніж Росія захопила.

Крім того, після початку американської операції в Ірані та дронно-ракетної відповіді Тегерана по союзниках США в Перській затоці технології тих же дронів-перехоплювачів стали не лише внутрішньоукраїнською темою, а глобальною необхідністю. Інтерес до них без перебільшення шалений.

Якщо команда Зеленського зуміє промодерувати цей процес і не втратити історичний шанс, то Україна отримає нагоду стати глобальним експортером безпеки "під ключ". Це цілком реально.

Але це знову ж таки руйнує рамку, коли Україна – беззахисна жертва, яка без шансів програє війну і тому їй треба чимшвидше здати Донбас.

Ну і третя річ, котра переводить ідеї Дмітрієва – Віткоффа в категорію задач із трьома зірочками, це політична ситуація в Україні.

Навіть якби ідею виходу з Донбасу вдалося якось променеджерити з військовими, політично її реалізація в нинішній Україні виглядає як щось неймовірне. Будь-яке рішення про закінчення війни / вихід / фіксацію лінії зіткнення тощо вимагатиме схвалення парламентом.

Хто і як подужає зібрати голоси за оголошення, скажімо, територіального референдуму в Раді, яка навіть додаткові податки проголосувати не може?

У таку можливість настільки важко повірити, що легше уявити, як Микола Тищенко без партитури диригує Першу симфонію Лятошинського.

Словом, з української перспективи ситуація не виглядає так, щоб переговори можна було вести лише в суворій відповідності до "духу Анкориджа".

Україна хотіла б мати можливість пошукати ширшу рамку, отримати реальніші гарантії та кращі умови. Однак чого Київ точно не хоче, то це залишитись взагалі без партнерства зі США.

Зокрема через стратегічну непрогнозованість свого ключового партнера в особі Європейського Союзу.

Функціонери з Брюсселя та інших столиць Європи, за вдалим висловом одного з трампівських менеджерів, є чемпіонами світу з гучних заяв. Але коли справа доходить до більш предметних речей, як от виділення 90 мільярдів євро кредиту, то стає очевидною вся хиткість європейської єдності.

"Європейці божаться, що гроші будуть, що вони якось обійдуть опір Угорщини. Ми поки вибираємо свій бюджет. Але якщо ЄС нічого не придумає, то може виявитись десь у другій половині року, що гроші на армію ще трохи є, а от на соціальні виплати уже нема. І з цим взагалі неясно буде, що робити", – застерігає один із топів Зе!команди в розмові з УП.

"Тому очевидно, що Буданов з Арахамією мусять їздити, мусять говорити, шукати формулювання. Стільки, скільки це буде треба. Бо інакше ще кілька років війни і вже без США. Чи готові люди до такого? Боюся, що ні", – додає співрозмовник.

А загроза опинитись без американської допомоги зараз чи не найбільш реалістична, ніж будь-коли за всі роки великої війни з Росією.

"Американці не бачать, де ми можемо домовлятись по головному питанню. І це може змусити їх взагалі вийти з процесу, переключитись на Іран, на свої вибори і так далі. Вони навіть готові на реальні гарантії безпеки для нас, якщо ми вийдемо з Донбасу. Але як це реалізувати в Україні, просто не уявляю", – ділиться враженнями один із членів команди Зеленського, який мав змогу ознайомитись із результатами останнього раунду переговорів 21–22 березня.

Чи є життя без Америки?

Перспективи залишитися без підтримки США і з не найбільш стабільним партнером ЄС змушують українську владу шукати варіанти, як протягнути найближчі роки в умовах, коли гроші є лише на кілька місяців.

Здавалося б, зараз саме час для того, щоб народні депутати об'єдналися. Але український парламент нині переживає найгострішу кризу з початку своєї каденції в 2019-му. Як нещодавно писала УП, ядро президентської "мономеншості" скоротилося зі 170–180 голосів до 120–130.

Десь через страх підозр від НАБУ, десь – через конфлікт популізмів. Парламентські популісти не розуміють, чому вони мають запроваджувати податки для ФОПів на вимогу МВФ, а урядові популісти з президентом будуть зібрані гроші роздавати. Чому на підняття зарплат військовим грошей у держбюджеті немає, а на президентські програми типу "кешбеку на пальне" уряд Свириденко завжди знаходить фінансування.

Але рівень викликів перед країною такий, що керівництво "Слуги народу" не має іншого варіанту, ніж стабілізувати Раду.

"Ми розуміємо, що перемовини в тристоронньому форматі швидше за все будуть поставлені на паузу, бо жодна зі сторін не готова йти на поступки. Тому потрібно готувати план існування нинішнього парламенту ще впродовж одного, двох, трьох років. Займається цим Андрій Мотовиловець (перший заступник керівника фракції "СН" – УП). Він не обмежений часовими рамками, але активно пише план", – не під запис каже УП один із чільних "слуг".

За словами співрозмовників УП у "Слузі народу", зараз ідуть перемовини про те, за яких умов фракція могла би працювати в довгостроковій перспективі. Поки стабілізаційний ресурс шукають всередині "СН". Проте вже очевидно, що цього не вистачить. Згодом Арахамії, як колись у 2023 році, доведеться проводити зустрічі з різними групами в Раді, щоб дозбирати голоси ззовні.

Наступний крок – налагодження взаємодії з іншими центрами впливу – урядом і Офісом президента. В співпраці парламенту з ОП після звільнення Андрія Єрмака "стало менше інтриг – більше роботи", як розповідає УП один із представників Зе!Команди.

Водночас Буданов поки не дуже інтегрований в апаратне життя головних будівель урядового кварталу. Певні труднощі викликають навіть такі загалом буденні речі, як зібрати на нараду всіх голів комітетів. Але достатньо генералові зрозуміти, що спікера парламенту краще запрошувати на зустріч особисто, а не SMSкою від секретарки глави ОП, і процес піде швидше.

Проте певний розсинхрон Ради з ОП це квіточки порівняно з тим, що відбувається в роботі депутатів з урядовцями. Взаєморозуміння між ними немає від слова зовсім. В Мотовиловця конфлікт із прем'єркою Свириденко. Він не горить бажанням організовувати для неї зустріч із керівниками комітетів, а на нарадах із міністрами дозволяє собі підвищувати голос і передчасно вимикатися.

"Юля змушує міністрів ходити на комітети, але краще б вони не ходили. Чим більше вони говорять на комітетських засіданнях, тим більше депутати хапаються за голови", – каже УП один із парламентських топів.

"Урядовці сидять у своїй пісочниці і перекидаються піском. Не радяться з депутатами ні про що. Результати такої "співпраці" бачимо на табло в Раді", – дратується інший співрозмовник УП в Зе!Команді.

Незважаючи на те, що взаємодія з урядом ніяка, депутати все одно не зможуть "розправитися" навіть із тими міністрами, яких вони відверто недолюблюють. Наприклад, освітній комітет вже кілька разів вимагав звільнити міністра освіти Оксена Лісового, але нічого не вдалося. Бо черги за міністерськими портфелями не стоять. Та і голоси на звільнення / призначення міністрів навряд знайдуться.

Читайте також: Конвертний геноцид. Чому Рада саботує закони МВФ після підозр від НАБУ

Паралельно зі спробами врятувати потопаючий корабель під назвою Верховна Рада спостерігаються неоднозначні рухи навколо НАБУ і САП, які теж можна сприймати як спробу показати депутатам, що з їхнім найбільшим страхом "працюють".

Після минулорічної липневої атаки, яка стала головним дестабілізуючим фактором для всієї політичної системи в Україні, можна було би назавжди відмовитися від спроб зламати антикорупційну інфраструктуру. Але на Банковій не раз демонстрували справжні дива політичної сліпоти.

Інакше годі пояснити ситуацію, про яку УП стало відомо від співрозмовників у НАБУ. В середині березня віцепрем'єр з питань євроінтеграції Тарас Качка без якихось пояснень ініціював проєкт постанови про формування комісії з проведення незалежного аудиту Бюро. Це важливо, бо негативний висновок аудиту є підставою для звільнення директора НАБУ.

"Торік був аудит. Експерти надали нам рекомендації щодо поліпшення роботи – почали їх виконувати. Проєкт постанови, який хотів внести Качка, став для нас великим сюрпризом. Зрештою все закінчилося нічим – уряд так і не розглянув цей документ, але невідомо, що буде далі", – не приховує розгубленості один зі співрозмовників УП в Бюро.

Крім того, внутрішні медійні моніторинги антикорорганів показують, що в мережі активізувались хвилі дискредитації керівництва НАБУ/САП, явно модеровані провладними силами.

"З середини січня в телеграм-каналах масово почали писати, що директор НАБУ – козел, детективи – козли. Нібито хтось має проблеми з декларуванням, незаконно збагатився. Десь у той самий час у соцмережах почалася кампанія про те, що антикорупційні органи занадто під американцями", – розповідає УП співрозмовник в Бюро.

А представники влади в комунікаціях з іноземними партнерами, не соромлячись, скаржаться, що "через підозри НАБУ і САП" народні депутати не хочуть ухвалювати закони по євроінтеграції, зобов'язаннях перед МВФ і Ukraine Facility.

Зараз це не виглядає як системна і спланована атака проти антикорупційних органів. Але точно тримає співробітників НАБУ і САП у "токсичному тонусі".

***

"Все складно, все сипеться. Якось мусимо це збирати. Це уже точно не Рада миру, вона навряд чи витримає голосування за якусь угоду чи шось таке. Ми уже навіть не Рада євроінтеграції. Нам би хоч парламентом виживання залишитись", – напівіронічно резюмує загальний стан справ у парламенті один із чільних "слуг народу".

"З урядом теж все погано, але туди хоч можна двох – трьох людей призначити на критичні місця, і це буде працювати. А з Радою так не вийде", – додає депутат.

Властиво, головна проблема України на вході в п'ятий рік повномасштабної війни виявилась у тому, що країна мусить планувати своє життя і боротьбу на стратегічну перспективу, а ресурсів без допомоги партнерів збере хіба на кілька місяців.

Україна не може погодитись на умови партнерів, але й не може від них категорично відмовитись, бо втратить частину і так дефіцитних ресурсів для виживання.

У шахах подібну ситуацію називають патом. Але в житті воюючої країни не можна оголосити нічию і почати нову партію. Тому сьогодні українська влада зайнята важкими пошуками сильного ходу, який зможе зрушити невигідну ситуацію з мертвої точки.

Роман Романюк, Ангеліна Страшкулич, УП