20 березня в українському православ'ї завершилась ціла епоха. Скромнішими словами описати смерть патріарха Філарета не випадає: це була контраверсійна, але без перебільшення епохальна людина.
Досить сказати, що предстоятелів обох найбільших православних церков, які діють в Україні, хіротонізував на єпископів саме Філарет: предстоятеля УПЦ Московського патріархату митрополита Онуфрія (Березовського) – у грудні 1990 року, предстоятеля автокефальної Православної Церкви України митрополита Епіфанія (Думенка) – у листопаді 2009-го.
Цікаво, що обидва рукоположення, між якими минуло майже 20 років, відбулися в тому ж місці – Володимирському соборі в Києві, де патріарх Філарет незмінно служив з 1966 (!) року. Хоч і встиг за цей час побувати у складі трьох різних церков.
У тому ж соборі, але вже в грудні 2019 року, Філарет рукоположив у єпископи і такого собі архімандрита Никодима. Того самого, який на другий день після смерті Філарета, оголосив себе "патріархом Київським".
Однак навіть того таїнства посвячення його у єпископи в 2019 році не визнає жодна православна юрисдикція, зокрема й ПЦУ, бо на той момент Філарет уже зайшов у гострий конфлікт із новоствореною об'єднаною церквою і проголосив "відродження" свого Київського патріархату.
"Раз є патріарх, то є й патріархат", – буквально так заявив Філарет у червні 2019 року, пояснюючи своє рішення про фактичний відкол від ПЦУ.
Виходячи з цієї логіки, багато хто в православному середовищі сподівався, що після кончини патріарха відкриється вікно можливостей для подолання принаймні того протиприродного стану, коли різні частини колишнього Київського патріархату не можуть співіснувати в межах єдиної помісної церкви.
Однак перші години після смерті патріарха показали, що разом із рукопокладанням у сани він, схоже, передав своїм ставленикам і частку своїх непогамовних амбіцій. А через них у серцях висвячених ним високих отців церкви не знайшлося місця відкритому діалогу, заснованому на любові й прощенні.
Тож замість повернутися з розколу Никодим зібрав, мабуть, перший у світі "онлайн-собор" і, в порушення свого ж статуту і традицій, проголосив себе патріархом Київським. А ПЦУ зробила все, щоб "онлайн-патріарху" Київському ніде було в Києві навіть служби відслужити.
Що відбувається в українському православ'ї після смерті почесного патріарха Філарета, що за оперетка розігрується навколо "патріарха" із Сум та чи є надії на подолання роз'єднань малих і великих, розбиралась "Українська правда".
А чи був патріархат?
21 березня відкрита труна з тілом патріарха Філарета стояла в головному соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Службу правив предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній, всі охочі могли прийти і проститись із святійшим.
Тим часом у якійсь темній кімнатці, тіснячись між картиною і кондиціонером, четверо владик із так званого Київського патріархату на камеру раптом роблять несподіване оголошення. Масштаб заявлених рішень явно контрастує з убогою кімнаткою: відбулося "позачергове засідання Архієрейського собору УПЦ КП", і на ньому архієреї обрали собі "патріарха Київського" замість Філарета – архієпископа Сумського Никодима.
У людей, які мало стежили за станом справ українського православ'я, все це нагромадження імен, титулів, юрисдикцій і призначень може викликати багато запитань щодо того, а що, власне, відбувається. Однак, повірте, в тих, хто за життям церкви стежить, запитань іще більше.
Щоб зрозуміти суть подій, треба для початку з'ясувати, а що це за церква, предстоятелем якої оголосили Никодима? Чи існує взагалі такий суб'єкт як Київський патріархат? Спойлер – юридично такої структури немає.
Коли ми кажемо, що патріарх Філарет – видатна постать, це не фігура мови. Його шлях як предстоятеля Української Православної Церкви почався ще в 1966 році.
Коли він очолив УПЦ, це була доволі деградована після років сталінських репресій і радянського терору структура: позбавлена майна та значної частини духовенства. Багато ж із представників вищого духовенства, які в церкві лишились, часто змагалися не досягненнями духа, а званнями в органах державної безпеки.
Водночас у 1992 році, коли відбувся скандальний Харківський собор, де Москва усунула Філарета після його спроби добитись автокефалії, УПЦ уже була однією з найпотужніших православних церков у складі РПЦ, а може і світу.
Харківська зрада стала для Філарета особистим ударом, адже більшість із підписантів, були рукоположені в єпископів ним самим.
Однак не в характері Філарета було довго й болісно переживати. Він швидко організував об'єднання своїх прихильників із Московського патріархату та частини Української автокефальної церкви – так у 1992 році з'явилась УПЦ Київського патріархату. Філарет спершу був там заступником патріарха Володимира, після смерті котрого його обрали предстоятелем цієї ніким не визнаної церкви.
Саме Київський патріархат за більш як чверть століття існування став головною базою для утворення помісної Православної церкви України у 2018 році, яка 6 січня 2019-го отримала томос про автокефалію.
Тоді ж, у грудні 2018 року, в день об'єднавчого собору, Київський патріархат було ліквідовано як релігійну організацію, а вся повнота його духовенства і вірян влились у новостворену Православну Церкву України.
Єдина проблема в процесі отримання церковної незалежності для самого Філарета полягала в тому, що Константинопольський патріарх Варфоломій відмовлявся надавати томос, якщо нову об'єднану церкву очолить саме Філарет. Надто неоднозначну репутацію той заслужив у світовому православ'ї.
Отже, коли на об'єднавчому соборі делегати помолились до Святого Духа з проханням вказати їм правильний вибір, патріарх Філарет у притаманній йому категоричній манері вирішив дещо "допомогти" Божому Промислу не промахнутись із кандидатом.
Не більше не менше, святійший заявив кліру й окремо іншим кандидатам, що очолити ПЦУ має ніхто інший як митрополит Епіфаній. Інакше ніякого об'єднання, а значить, і томосу, не буде.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Митрополит Київський Епіфаній. Як в Україні з'явилася автокефальна Церква
Патріарху потрібна була людина, яку б він вважав близькою і через яку б він міг забезпечити свій вплив на управління новою церквою.
Митрополит Епіфаній мав стати такою людиною. Улюблений учень, який в інтерв'ю УП розповідав, що Філарет брав участь у його житті з самого моменту постригу: від відправлення на навчання в Грецію до призначення наймолодшим митрополитом КП, особистим помічником і навіть місцеблюстителем в разі смерті патріарха. Більш довіреної людини за Епіфанія Філарет, здавалось, просто не мав.
Як розповідали УП учасники собору, Філарет остерігався інших кандидатів, передусім митрополита Луцького і Волинського Михаїла, бо бачив у них схильність усунути його від реального управління церквою.
Яким же сюрпризом мало стати для почесного патріарха те, що після інтронізації на Київську кафедру Епіфаній почав поступово, але рішуче, вибудовувати власну суб'єктність і реально керувати церквою як її предстоятель, а не як "другий номер". Взявши на себе ношу лідерства, митрополит Епіфаній вирішив її і нести.
Тож уже з перших засідань Синоду, де Філарет мав місце постійного члена, між ними почали виникати тертя. Поступово Філарет відійшов від управління ПЦУ, а згодом вирішив зробити свою "третю спробу" збудувати церкву "з нуля". Як грім серед ясного неба, через 6 місяців і 5 днів після появи ПЦУ, 20 червня 2019 року, Філарет оголосив про "відродження" ліквідованого ним же перед об'єднавчим собором Київського патріархату.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Філарет пішов від Епіфанія і що тепер буде з ПЦУ
Того дня у Володимирському соборі Філарет зібрав "помісний собор УПЦ КП", на який приїхали всього два єпископи і обидва з однієї єпархії в Росії: митрополит Іоаса́ф, який і досі очолює єпархію в Бєлгородській області, та його вікарний єпископ Петро. От таким товариством і було "відроджено" Київський патріархат.
Правда, за наступні роки цей процес так і не був юридично оформлений: держава не зареєструвала статут "відновленої" структури, і ця церква фактично не володіє якимось знаковим майном, як-то Володимирський собор чи патріарша резиденція в Києві.
Попри це Філарет вперто почав будувати свій окремий патріархат. Згодом до нього з ПЦУ відколовся митрополит Фалештський Філарет, який розбудовував КП у Молдові.
Симптоматично, що першими невдоволеними, які підтримали Філарета, були якраз керівники закордонних єпархій, від яких ПЦУ мусила відмовитись за умовами томосу. Їм треба було шукати місця в тих юрисдикціях, на території яких вони перебували, і з якими по суті справи довгі роки конкурували.
Ще кількох "єпископів" святійший Філарет рукоположив в оперативному режимі в найближчі місяці. Зокрема й непоказного доти сумського архімандрита Никодима.
Жодна церковна юрисдикція не визнавала ні "відновленої" церкви, ні нововисвяченого єпископату. Але патріархові до такого було не звикати. Він своє робив. Правда, після початку повномасштабного вторгнення Філарет припинив множення єпископів, щоб додатково не руйнувати єдності церков, так потрібної народу, що воює.
ПЦУ і Філарет
В українському довколаправославному середовищі був досягнутий неформальний консенсус: не критикувати Філарета, зважаючи на його авторитет і похилий вік. До дій святійшого ставились дещо з поблажкою, розуміючи, що поруч із ним немає жодного іншого клірика, який би мав хоч трохи зіставний рівень авторитету і поваги в суспільстві. Тож весь проєкт "відродженого КП" зміг би існувати не довше, ніж житиме Філарет.
Тон такому сприйняттю задала сама ПЦУ митрополита Епіфанія: вона не йшла на публічний конфлікт із почесним патріархом, вважала його своїм членом, дозволила Філарету довічне служіння у Володимирському соборі і життя в резиденції на вулиці Чикаленка.
Ба більше, навіть комунальні витрати в резиденції покривала ПЦУ.
У Епіфанія обрали стратегію невтручання і вичікування щодо патріарха. Але тільки щодо нього. Все майно, яким користувався Філарет, було юридично оформлено на ПЦУ, усіх архіпастирів, які за ним перейшли, позбавили церковних звань і заборонили у служінні.
Тож Православна Церква України чекала, але готувалась. Адже було очевидно, що після смерті патріарха в середовищі так званого Київського патріархату не залишиться фігури, здатної забезпечити цій структурі суспільну легітимність. І до того моменту необхідно бути готовим.
Стратегія спрацювала. Ба більше, митрополит Епіфаній зумів за кілька місяців до смерті патріарха здійснити кілька дуже символічних і показових жестів примирення. Спершу восени 2025-го Епіфаній відвідав Філарета в його резиденції, а згодом святійший патріарх приїхав до блаженнійшого митрополита, і вони вперше за довгі роки спільно помолились у Михайлівському соборі.
Так само предстоятель ПЦУ зумів налагодити стосунки з єдиною ріднею Філарета, сестрами і племінниками, які до того довгий час відгукувалась про Епіфанія і його клір, м'яко кажучи, не дуже привітно. За даними УП, стосунки з рідними багато в чому допомогли в організації порозуміння між патріархом і митрополитом Київськими.
Щоб стратегія повернення постаті Філарета та його спадщини в лоно ПЦУ спрацювала, треба було лише дві речі: щоб в останню путь саме служителі Православної Церкви України супроводжували патріарха, і щоб клірики так званого Київського патріархату або швидко пристали до ПЦУ, або самі наламали дров і дискредитували свій рух.
Обидві умови були виконані. Рідні патріарха висловили волю, щоб його відспівували служителі ПЦУ і поховали у Володимирському соборі, який тепер остаточно став одним із місць служіння митрополита Епіфанія.
Частина кліру, включно з керуючим справами КП архієпископом Андрієм прийшли попрощатись із Філаретом: хтось у Михайлівському соборі, хтось – уже після поховання у Володимирському.
Решта ж вищих чинів із оточення Філарета, хто на прощання не прийшов, розвели такі гарячкові спроби терміново призначити когось із себе "патріархом", що ніякі "чорні" технологи не спромоглися б наробити їм більшої шкоди.
Перший віртуальний "патріарх Київський"
Головною небезпекою для лідерів так званого Київського патріархату після смерті Філарета було те, що їхнє середовище не має жодного потужного "наступника". Того, хто міг легітимізувати відмову від повернення до єдиної помісної церкви ПЦУ.
Отож для успіху окремого проєкту КП треба було діяти обережно, виважено, не квапитись і строго дотримуватись канонів, щоб не отримати звинувачень у прагненні нажитись зі слави і надбань Філарета.
Натомість єпископат так званого Київського патріархату вчинив діаметрально протилежно, чим фактично сам накликав на себе публічну катастрофу.
Уже в день смерті Філарета, 20 березня, частина єпископів КП зібралась у Києві. Вони спробували зайняти Володимирський собор, але їх швиденько звідти попросили представники ПЦУ.
Незадовго до смерті Філарета структури КП поширили документ, який назвали духовним заповітом патріарха. Там серед іншого йшлося, що відспівувати святійшого після смерті можуть тільки ієрархи його патріархату.
Апелюючи до цього, в КП заявили, що ПЦУ "викрала тіло патріарха". Враховуючи, що дозвіл на відспівування надавали рідні Філарета, заява про викрадення тіла виглядала просто дикою.
В ПЦУ апелюють до відео, яке в мережу виклали самі лідери КП, де Філарет підписує цей "заповіт". На відео чітко чути голоси наближених до патріарха служителів, які просять його хоча б прочитати те, що він підписує. Тож складається враження, що Філарет навіть не бачив, не те що не писав, свого ж "заповіту".
Традиційно в православних церквах одразу після смерті предстоятеля обирають місцеблюстителя – людину, яка тимчасово виконує обов'язки до обрання нового патріарха, щоб церква могла спокійно поховати попереднього предстоятеля. Свого часу сам Філарет у межах РПЦ був місцеблюстителем після смерті в 1990 році патріарха Московського Пимена.
Відповідно до останнього чинного статуту Київського патріархату, місцеблюстителем мав стати єпископ Переяславський і Білоцерківський – за посадою. Або місцеблюстителя мали обрати на засіданні Синоду. Наскільки відомо УП, архієпископ Переяславський і Білоцерківський із КП Андрій навіть намагався скликати відповідне засідання синоду. Але не судилось.
Виявилось, що архієпископ Сумський Никодим встиг провести підготовчу роботу і консультації з іншими членами Синоду КП. А митрополит Білгородський і Обоянський Іоасаф всіляко його заохочував негайно збирати не Синод (виконавчий орган), а Архієрейський собор (збори, що ухвалюють стратегічні рішення), і виносити питання про негайне обрання нового патріарха.
Про те, щоб чекати 40 днів, поки упокоїться душа почилого патріарха, і мови не було. Як написав у себе в соцмережах сам Іоасаф, якщо в КП немає офіційно зареєстрованого статуту, то його неможливо і порушити. А значить, можна обрати патріарха, як і коли захочуть отці церкви. Навіть якщо частина членів Собору муситиме голосувати онлайн.
Проти такого турборежиму запротестував згаданий потенційний місцеблюститель Андрій і відмовився голосувати.
Це не завадило проголосувати іншим 7 архієреям КП. При тому подібні голосування зазвичай відбуваються таємно. Тож на онлайн-соборі Господь, мабуть, явив своє чудо і дозволив трьом делегатам, які голосували з Росії та Молдови, зберегти таємницю голосування. Ну бо ще жоден земний уряд не зумів вирішити питання, як перервати цифровий слід і зробити онлайн-голосування таємним.
За результатами "голосування" вирішили призначити "патріархом" архієпископа Сумського Никодима, фігуру дуже мало знану загалу.
Достатньо зазначити, що його кафедральний собор – це скромне переобладнане приміщення колишнього радянського магазину в Сумах.
Жодного реального представництва в Києві "патріарх київський" не має. У перші дні після обрання він відслужив богослужіння на Оболоні, але за кілька днів по тому настоятель тієї парафії із храмом перейшов до Православної Церкви України.
Тож фактично "патріарх" Київський залишився поки взагалі без Києва.
Прагнучи якнайшвидше закріпити владу, він зі своїм почтом допустили низку очевидних помилок, які одразу налаштували проти них значну частину православної спільноти.
Починаючи з відмови хоча б вичекати жалобу по Філарету, закінчуючи поспішним переділом посад у перші ж дні та роздаванням нових єпископських звань своїм наближеним.
Представники ПЦУ, зокрема митрополит Євстратій (Зоря), публічно називають ці події "спеціальною церковною операцією", натякаючи на можливі зовнішні впливи. Зокрема, звертають увагу на те, що серед активних учасників процесу – ієрархи Іоасаф і Петро, що спокійно служать у Росії в час війни.
Втім, прямих доказів версії про вплив російських спецслужб немає.
Банально, якби історію фінансувала ФСБ, то в Никодима були б хоч якісь гроші. А станом на зараз, єдиний ресурс, яким він володіє – це канал у Telegram на 350 підписників і його ж сторінка у Facebook, яку, за даними УП, вже кілька разів блокували і з боями відновлювали.
Навіть офіційний сайт КП почав публікувати звіти про богослужіння Епіфанія.
Пов'язаність Іоасафа з російськими спецслужбами так само складно доводити лише тим, що він продовжує діяльність під час війни. Адже, скажімо, на інтронізацію митрополита Епіфанія владика Іоасаф приїжджав так само з Росії, і тоді вже кілька років як тривала війна.
У цій ситуації складно визначити, що для ієрархів КП гірше: згадані підозри в роботі на ворога чи очевидний рівень власної неготовності до високого служіння й разюча нестриманість уже в перші дні "при владі".
Бо наслідки амбіцій уже більш ніж помітні: більшість київських парафій, які орієнтувались на патріарха Філарета, довершили перехід у ПЦУ. Такі же процеси відбуваються і в регіонах.
Тож владиці Никодиму варто задуматись, чи буде йому чим правити після інтронізації.
Кілька єпархій по країні та парафій за кордоном – чи це та паства, якою мусить піклуватись цілий патріарх? Ніким і ніколи не визнаний, навіть частиною власних же архієреїв.
"Раз є патріарх, то є й патріархат", – казав Філарет. Але чи буде в такому патріархаті хтось окрім самого патріарха?
Роман Романюк, УП