Ти його зупиняєш, а він тобі: "Мусор, під*р!". Чому патрульна поліція втрачає кадри і стикається з недовірою

Цукерково-букетний період. Саме так Артем Литвиненко називає ті часи, коли він вперше прийшов до патрульної поліції – на світанку її становлення, в 2015-му. А як іще це назвати? Ти в новенькій формі, на новій машині, виходиш на нову роботу – ще не встиг навіть себе проявити, а кожен другий перехожий вже прагне з тобою сфотографуватися.

Тож цілком зрозуміло, що 27-річний Артем, який залишив посаду арт-директора в престижному київському клубі та надягнув форму патрульного, відчував, що суспільство дещо зачароване його професією. І зачаровувався сам.

Їх охрестили "селфі-копами". Про їхніх попередників, працівників ДАІ, існувала ціла культура анекдотів ("Якщо даїшник гальмує, не хвилюйтеся, а спокійно поясніть йому ще раз"). Але це було карикатуризацією, що виросла з глибокої неприязні. А "селфі-копи" – це по-доброму. Навіть брак необхідних знань і досвіду в патрульних мало кого бентежив.

– Пройшов тиждень, як ми на лінію вийшли. І однієї ночі щось трапилось – не пам'ятаю вже, якою була ситуація. Я дзвоню своєму командиру роти і кажу: "Командире, що робити?". А він каже: "Я менеджер з продажів. Я ї*у, що робити? Відкривай книжку, дивись", – ностальгує колишній арт-директор.

Мине одинадцять років, і Литвиненко перевдягатиметься в цивільне перед тим, як іти додому. Щоб не наражатися на агресію перехожих або гірше – щоб не напали лише за те, що він поліцейський. Хіба можна було уявити таке в 2015-му?!

Квітневий теракт у Голосіївському районі Києва в 2026-му, коли двоє патрульних утекли з місця стрілянини, не чинивши опору стрільцеві та залишивши на асфальті пораненого хлопчика, спричинив важку репутаційну кризу Патрульної поліції. Її не вдалося подолати, навіть коли начальник Департаменту Євген Жуков добровільно подав у відставку. Водночас цей випадок змусив замислитися, що до такої кризи призвело.

Вочевидь, шлях до відповіді проходить крізь низку вужчих запитань. У яких умовах сьогодні працюють патрульні? Чому служба стикається з високою плинністю та браком кадрів? І як її сприймає суспільство?

Кадрова криза

"На сьогодні в патрульній поліції некомплект становить близько 25%. У Києві – навіть більше", – так керівник Нацполіції Іван Вигівський пояснював, чому на виклик під час стрілянини в Голосіївському районі Києва виїхала патрульна, що 10 років пропрацювала в штабі.

Залучення людей із апарату до патрулювання вулиць відбувається не тільки в Києві. Це підтверджують УП патрульні з інших українських міст.

Кадровий голод почався ще до повномасштабної війни. Люди залишали службу не тільки через зарплату, яка ставала дедалі менш конкурентною. Дехто не витримав зіткнення з реальністю, виявивши, що робота патрульного зовсім не схожа на романтизовану картинку з серіалів. Дехто йшов через конфлікт зі своїм безпосереднім керівництвом, переходив у інший департамент Нацполіції або просто вигоряв.

Повномасштабна війна не лише загострила кадрову кризу та забрала частину поліцейських на фронт – вона збільшила кількість завдань для патрульних. Виходити на чергування з військовослужбовцями ТЦК, стояти на блокпостах, супроводжувати військові вантажі, працювати на місцях прильотів – усе це потребує людей, які за інших обставин могли б їздити на виклики.

А звернень не меншає. Тому, як розповідають поліцейські, коли йдеться про несерйозну ДТП, диспетчери нерідко вмовляють водіїв розібратися самотужки, за європротоколом, аби не відправляти екіпаж.

Якщо досвідчені патрульні залишають службу, хто приходить їм на заміну?

– У нас середній вік новачків – 20–21 рік, – каже Артем Литвиненко, який кілька місяців тому перейшов з патрулювання до Академії патрульної поліції, де викладає цикл спеціальних дисциплін. – Приходять одиниці, і по великому рахунку ми не можемо їх вибирати. Вони бояться колективу, не можуть виразити свою думку, їх треба дуже багато вчити.

Хтось мріяв про роботу патрульним все життя. Хтось вважає, що це непоганий початок – а куди ще тебе візьмуть без досвіду роботи і будуть платити 30 000 гривень? Хтось хоче тут почати, а далі піти, наприклад, у райвідділ слідчим. А хтось ухилятися прийшов. Наприклад, сидить чувак, якому 40 років, і каже: "Я тут за покликом долі".

Частина чоловіків, як розповідають УП самі патрульні, тримаються за роботу лише з однієї причини: звільнення означає повістку.

Втім, "ухилитися" від бойової служби може і не вийти – поліцейських відправляють на фронт за принципом ротації. Коли приходить рознарядка: виділити з роти певну кількість людей. Десь уже сформовані черги з добровольців, а десь кидають жереб.

Ще в березні 2022-го в Департаменті патрульної поліції створили загін "Хижак", що згодом реорганізувався в стрілецьку бригаду. І проходити там службу патрульному – це не те саме, що звичайному військовозобов'язаному опинитися в армії за повісткою. Поліцейський опиняється в колі колег, а також має те, чого позбавлений звичайний військовий – терміни служби. Він знає, що за пів року – рік його замінять.

Зарплата

"Брак грошей – корінь усього зла", – казав Марк Твен, перефразовуючи на свій лад уривок із послання апостола Павла до Тимофія, де таким коренем оголошувалась любов до грошей.

І всі спікери, з якими УП говорила для цього матеріалу, в питанні головної проблеми патрульної поліції мислять дуже по-твенівськи.

Що ж, поговорімо про зарплати.

У 2015–2016-х роках українців вабили в патрульну поліцію зокрема й хорошим грошовим забезпеченням. Але ціни піднімалися значно швидше, ніж держава встигала індексувати їм виплати. В 2018–2019 патрульні почали звільнятися.

"Переваги роботи в патрульній поліції: зарплата від 18 600 грн/місяць" – повідомляє вкладка на сайті Патрульної поліції з умовами для потенційних кандидатів. Усе залежить від міста. В Ужгороді чи Херсоні стеля – 21 600 гривень, в Одесі чи Дніпрі – 23 600. Кияни – справжні багатії: їм пропонують до 25 100.

Ще приблизно 10 тисяч гривень поліцейські в тилу отримують за наказом МВС – на час воєнного стану. У прифронтових областях ця сума сягає 30 тисяч.

– Але ці 10 тисяч, якщо ти йдеш на лікарняний чи у відпустку, вони мінусуються. Ми маємо таку проблему, що люди просто не хочуть іти у відпустку, щоб зберегти хоча б ці 10 тисяч гривень. І вони просто втомлюються, у них іде вигорання повністю, – розповідає УП патрульна, що побажала зберегти анонімність, тож назвемо її Оленою.

Для порівняння: середня заробітна плата в Україні, за даними Держстата, в березні 2026 року склала 30 356 гривень.

Аргументи тих, хто вважає, що поліцейські не повинні скаржитися, легко наскребти в соцмережах. Якщо облущити з них емоцію, в ядрі залишаться два основні наративи: по-перше, патрульні отримують не менше за вчителів чи лікарів; по-друге, хочеш достойних грошей – не сиди в тилу, а вирушай на фронт.

– Але ви підіть у поліцію і попрацюйте хоча б місяць. Це дуже складна робота. Коли нічна зміна, ти безперервно їздиш на автомобілі – ти не можеш десь встати і подрімати годину. І кава о 5 ранку вже не рятує.

Твоя робота – це постійний нервовий стрес. Бо тебе викликають не на весілля, а на ДТП з потерпілими, на хуліганство, на вбивство. Робочий день ненормований, можуть викликати у вихідний. І плюс ми також працюємо під прильотами. Тобто коли йде масована атака на будь-яке місто, і люди десь ідуть за дві стіни або в укриття, то поліцейські їдуть в саму гущу подій, – розповідає Олена.

Інший патрульний наводить УП приклад своїх колишніх колег. Для них альтернативою став не фронт – вони збирають дрони, мають бронь і заробляють удвічі більше, ніж він.

В 2022 році у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт щодо осучаснення грошового забезпечення поліцейських. За чотири роки він спромігся пройти лише перше читання, а на початку травня цього року отримав позитивний висновок профільного комітету до другого.

Документ передбачає, що посадовий оклад поліцейського не може бути меншим за десять прожиткових мінімумів (зараз це 3209 гривень, помножені на 10). Отже, в разі ухвалення закону патрульні мають отримувати більше.

Перший заступник голови Комітету ВР з питань правоохоронної діяльності Андрій Осадчук наголошує: ключове тут навіть не сама сума.

– Національна поліція живе якимись розпорядженнями Кабміну (посадові оклади поліцейських встановлюються не законом, а урядовою постановою – УП). Виходить, ті, хто мають захищати громадян – на якихось пташиних правах. Основна мета законопроєкту – це встановлення гарантій. Для того, щоб поліцейські розуміли, що в них є гарантоване грошове забезпечення, і воно прив'язане до прожиткового мінімуму, – резюмує він УП.

Відчуття незахищеності

"Чи можна говорити, що вогнепальна зброя була не предметом захисту, а тягарем для кожного поліцейського?!" – питає на своїй сторінці у фейсбуці Любов Оліградська, що була патрульною з 2016 по 2021 рік. І сама ж відповідає: "Так, можна".

Для патрульного Ігоря, що погодився говорити з УП лише на умовах анонімності, один із найбільш стресових факторів на роботі – відчуття юридичної незахищеності. Власна зброя справді стає тягарем, бо Ігор переконаний: якщо він вистрелить у злочинця, його з десяток років волочитимуть по судах.

Ця впевненість, що система карає не за бездіяльність, а за дію, виросла з гучних історій. Наприклад, десять років тому у Хмельницькому патрульний Ярослав Болюх застрелив чоловіка, який із заточкою кидався на перехожих. Болюху інкримінували умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і судять досі.

– У нас в голові закладено, що краще зброю не застосовувати. Який би випадок не був, нам кажуть: ПР-ами (палками гумовими – УП) відбивайтеся. Використаєш балончик – обов'язково треба писати рапорт. Навіть після кожного застосування кайданок патрульний має відписатися. І моніторинг має розглянути, чи це правомірно було, чи ні, – каже патрульний Ігор.

Експерт "Лабораторії законодавчих ініціатив" Євген Крапівін, який досліджує Національну поліцію з моменту її створення, вважає, що департамент внутрішньої безпеки Нацполу, як правило, упереджений до поліцейських.

Він називає це стилем їхньої роботи, що часом базується на відповідних вимогах керівництва, суспільному запиті на "винного поліцейського", та корупції, коли з двох напарників покарають того, в кого менше грошей чи зв'язків.

– Навіть коли поліцейські просто здійснювали якісь попереджувальні постріли чи використовували зброю для відбиття загрози, наприклад, від диких тварин, часто для них це закінчувалось якимось негативним наслідком – доганою або, можливо, навіть звільненням, – наводить приклад Крапівін.

Нарікає він і на законодавство – застарілий Кодекс про адміністративні правопорушення, який залишає безліч можливостей по-справжньому уникнути відповідальності.

– В патрульних насправді доволі зв'язані руки. Тому що ті санкції, які вони можуть застосувати, просто смішні – вони жодним чином не впливають на поведінку правопорушника в майбутньому. Плюс процедура притягнення настільки громіздка, що простіше цього не робити. Розпиття алкоголю, куріння, шум у нічний час – це все має нульову практику (покарання – УП) через те, що Кодекс про адміністративні правопорушення так і не був змінений, – каже експерт.

Робота з ТЦК

Найболючіша точка щоденної служби для патрульних сьогодні – мобілізаційні заходи разом із військовими ТЦК. Це ще один із тих чинників, що виштовхує людей з поліції.

Патрульний Ігор розповідає УП, що його відділ заступає на такі чергування шість разів на тиждень – вони з колегами їздять по черзі.

– Керівництво постійно говорить: "Ви маєте вдень привозити по двоє людей". Але це взагалі нереально. Немає їх! У людей відстрочки, резерви, інвалідності і так далі. А більшість людей, які не хочуть служити і не мають відповідних документів, вони сидять вдома, – зауважує він.

За невиконання плану влітає керівникам. Ігор згадує, як тих змусили замість підлеглих два тижні поспіль виїжджати на патрулювання з ТЦК. На результат це, щоправда, не вплинуло.

Прихильники залучення патрульних до мобілізації аргументують це тим, що "ухилянт" порушує закон, а отже, це справа поліції – притягнути його до відповідальності. В самій поліції заперечують: мобілізаційні заходи – не їхня основна функція, в них і без цього вистачає роботи.

Нещодавно голова Нацполу Іван Виговський розповідав: недовіра до поліції сягнула такого рівня, що люди вагаються – чи викликати їм патруль, коли щось трапляється. Мовляв, приїде екіпаж і забере до ТЦК їх або когось із родичів.

46% українців не довіряють поліції – про це свідчить щорічне опитування Київського міжнародного інституту соціології. Частка тих, хто довіряє, становить 35%. Опитування проводили в грудні минулого року. Після теракту в Голосіївському районі Києва рівень довіри упав ще нижче, вважає виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.

Цікаво, що згідно з тим самим опитуванням, СБУ довіряє приблизно половина українців, а не довіряє – лише орієнтовно чверть. Грушецький пояснює: здебільшого українці сприймають спецслужбу як частину Сил оборони. Так само сприймали і Нацполіцію в 2022-му, проте з часом цей знак рівності зник.

– Причому в нас було в 2023-му році опитування для Консультативної місії Європейського Союзу. І тут такий тонкий момент. У нас було пряме запитання: чи ви особисто протягом року комунікували з представниками поліції? Близько 20% українців мали такий досвід. І серед тих двадцяти 90% відповіли, що все було добре. Хабарів ніхто не вимагав, усе було ввічливо і нормально.

Тобто в нас небагато людей протягом року спілкуються з поліцією, а серед тих, хто спілкується, досвід переважно позитивний. Але якщо ви ставите в цілому запитання про сприйняття поліції – про корупцію, ефективність, – то більшість будуть висловлювати критичні оцінки, – каже Грушецький УП.

Недовіра тягне за собою і зневагу. А проявляється вона не лише в дописах і мемах в соцмережах. Один із патрульних розповідає УП: час від часу люди жестами просять екіпаж зупинитися. Поліцейські думають, що комусь потрібна допомога. А виявляється, людині просто хотілося їх облаяти.

– Ти його зупиняєш, а він тобі: "Мусор, пі*ор, х**сос". І ти стоїш тут і обтікаєш. Я ветеран війни, у мене дві вищі освіти, я хочу реально в цій країні щось змінити... А не можу нічого зробити.

Пам'ятаю, такі ситуації були, коли я тільки з фронту повернувся. У мене просто штора падала. Мені хотілось його розірвати в тій машині. Але що мені робити? А я йому навіть 50 гривень штрафу не можу виписати за те, що він мене обматюкав, – кипить Артем Литвиненко.

Після того, як поліція почала брати участь у мобілізаційних заходах, таких історій побільшало. А після того, як патрульні повелися під час теракту в Голосіївському районі, розповідають співрозмовники УП, деякі поліцейські, що не виходять у патруль, не з'являються у формі на вулицях без робочої потреби.

***

Створення Департаменту патрульної поліції стало однією з найпомітніших реформ після Революції гідності. Колись – символ нової держави, сьогодні він працює в умовах маленьких зарплат, хронічного кадрового голоду, низької мотивації, слабкого юридичного захисту та поступової втрати суспільної довіри.

Коли одного дня в Україні скасують воєнний стан, на Службу чекатиме новий серйозний виклик. Патрульні, які тримаються за свою роботу тільки через бронь, можуть піти. Тож особливо гостро постане питання, як втримати досвідчених кадрів у момент, коли рівень небезпеки в суспільстві неминуче зростатиме.

– У мене класні колеги. Я люблю свою роботу. Але часто теж питаю себе, що тримає мене на роботі. Дивлюся інші вакансії. Мені пропонували роботу, де зарплата і в три рази більша. Але мені здається, що це якась трошки зрада, якщо я здамся і піду. Тому тримаюся, – зізнається патрульна Олена.

А от як на запитання "Української правди" про мотивацію відподають слухачі, що проходять підготовку в Академії патрульної поліції:

"Робота цікава. Хочу спробувати, як воно є".

"Хочу дізнатися щось нове, тому що професій куча, а такої в мене ще не було. Ну і служити державі, народу".

"Я люблю їздити на машинах і йду поліцейським водієм. Побачимо, як там дальше буде. Сподобається – залишусь, а ні – то піду".

"Якщо буде все як завжди, то, ясне діло, ніхто тут сидіти не буде. А якщо будуть нормально платити і ставитися як до людей, то чого б і ні".

Якби того ж Артема Литвиненка спіймати в такому ж 20-річному віці та запитати, чому він обрав свій шлях (а навчався він тоді в Київському університеті культури і про службу не думав) – навряд він відповів би щось змістовніше.

Проте зараз ці юні хлопці та дівчата висловлюються значно конкретніше, ніж Литвиненко, якого я питаю: що його досі тримає у поліції?

– От просто я не знаю, як пояснити. Чесно – не знаю. Віриш у те, що щось зміниться. От прям хочеться в це вірити. А так я не знаю, що тримає. Стабільність. Стабільно хреново, але стабільно, – каже він.

Рустем Халілов, УП