Маленький імператор. Як кавалер орденів Білого Орла і Білого Лева переміг у війні, але втратив владу (це не Зеленський)
Скандал із позбавленням Володимира Зеленського польського ордена Білого Орла і "орденопад" від інших українських політиків отримали продовження.
Представник парламентської фракції чеської партії "Свобода та пряма демократія" (SPD) запропонував президенту країни Петру Павелу наслідувати приклад поляків. На думку Їндржиха Райхля, Зеленського треба позбавити ордена Білого Лева. І хоча успіх такої ініціативи наразі виглядає чимось фантастичним, "війна орденів" принаймні викликала інтерес до історії цих нагород.
Серед кавалерів ордена Білого Орла несподівано для багатьох знайшлося місце і для російської імператриці Катерини II, і для союзників Гітлера – угорця Міклоша Горті та італійця Беніто Муссоліні (він отримав і орден Білого Лева), і для пропутінського канцлера Німеччини Герхарда Шредера.
Втім, якщо подивитися на список лідерів країн, "за посадою" нагороджених польським і чеським орденами, можна знайти не менш цікавих персонажів. Наприклад, імператора Ефіопії Хайле Селассіє I. Його парадний мундир прикрашав не лише Білий Орел і Білий Лев, а й десятки нагород інших країн, зокрема орден Почесного легіону, орден Підв'язки, Золотий ланцюг ордену Пія IX, китайський орден Добродійної Хмари.
90 років тому, в червні 1936-го, з трибуни Ліги Націй в Женеві Хайле Селассіє виголосив промову, яка увійшла до всіх підручників з дипломатії та збірок найяскравіших виступів в історії людства.
"Сьогодні це ми. Завтра це будете ви", – намагався він переконати світ у тому, що війна Італії проти його країни це не локальний конфлікт, а замах на систему колективної безпеки. Але хто ж повірить маленькому приреченому абіссинцю, який наполегливо хоче підштовхнути топових політиків світу до "ескалації".
Так почалася "маленька війна", яка стала прологом до великої – Другої світової.
Розповідаємо історію імператора, який перебував на троні 44 роки. За цей час він двічі з'являвся на обкладинці Time як "людина року", намагався реформувати свою країну, хотів достукатися до світу, коли на Ефіопію напали італійці, втік, щоб повернутися переможцем, надто полюбляв владу, гроші, ордени, великих тигрів і маленького песика Лулу, капсулювався в своїй реальності та зрештою мусив віддати владу, а разом із нею й життя.
Шлях до влади
Раптом у майбутньому житті ви мрієте народитися імператором Ефіопії, ось чекпойнт, що з вами має статися до того.
Вам доведеться з'явитися на світ десятою дитиною в багатодітній родині губернатора одного з регіонів феодальної країни, яку не кожен знайде на карті світу.
При хрещенні отримати ім'я Хайле Селассіє, що перекладається як Сила Святої Трійці.
Бути або принаймні вважати себе далеким нащадком царя Соломона та цариці Савської.
Ви повинні залишитися без системної освіти: "Наш пан не закінчив шкіл, єдиним його вчителем, та й то в дитинстві, був французький єзуїт, монсеньйор Жером", – згадував один із підданих імператора.
У 13 років розпочати кар'єру як дрібний чиновник, а в 14 отримати посаду губернатора однієї з провінцій.
В 24 стати спадкоємцем престолу.
До 38 років у статусі регента чекати на пишну коронацію. І нарешті отримати довгоочікуваний титул "Його Імператорська Величність Хайле Селассіє I, Лев з коліна Юди, Цар Царів Ефіопії, обранець Божий".
У листопаді 1930 року свідком коронації нового імператора в столиці Ефіопії Аддіс-Абебі був англійський письменник Івлін Во. В книзі подорожніх нотаток "Далекий народ" він описав церемонію та атмосферу безперервних урочистостей. Звісно, під кутом колоніальної оптики "білої людини", куди ж без неї.
"Абіссінський джентльмен пересувається здебільшого верхи на мулі, причому неодмінно посередині дороги, в оточенні десятка, а то й кількох десятків озброєних прислужників, які біжать підтюпцем поруч із господарем".
"Абіссінець не виходить на вулицю беззбройним, тобто він завжди має при собі кинджал і поясний бандольєр із патронами, а також гвинтівку, яку за ним носить хлопчик-раб. Патрони символізують добробут і слугують загальновизнаним платіжним засобом, а їхня сумісність із тією чи іншою системою вогнепальної зброї – справа другорядна".
"Як і передбачав генеральний план передсвяткового благоустрою міста до приїзду закордонних гостей, уздовж вулиць тривало зведення високих частоколів, покликаних приховати від скептичних сторонніх поглядів оселі бідноти, і подекуди ці огорожі навіть встигли завершити".
В дні коронації Во чув, як імперський духовий оркестр виконує державний гімн Ефіопії. Але історія, пов'язана з цим оркестром, залишилася поза увагою в записах письменника – чи то не знав, чи то не вважав гідним уваги. А проте вона заслуговує на згадку.
У 1924 році майбутній імператор Ефіопії на шляху до Швейцарії зупиняється в Єрусалимі. Там він стає свідком виступу оркестру дітей-сиріт, які після геноциду вірмен у Туреччині опинилися в притулку на Святій землі. Виступ так вразив ефіопського лідера, що він звернувся до архієпископа Вірменської Апостольської Церкви в Єрусалимі з проханням дозволити йому усиновити сиріт і забрати їх із собою до Африки.
Так 40 вірменських дітей під керівництвом Геворга Налбандяна стали імперським духовим оркестром Ефіопії.
2 листопада 1930 року, під час церемонії сходження Хайле Селассіє на престол, оркестр "Абпа лічоче" (в перекладі з амхарської – "Сорок дітей") виконав перший державний гімн Ефіопії, написаний Налбандяном на прохання імператора.
Імператор-реформатор
"Я переконаний, що нові ідеї неможливо засвоїти одразу. Ми маємо діяти дуже обережно, щоб не зруйнувати Ефіопію, яка тільки починає прокидатися. Ми маємо дотримуватися золотої середини між нетерплячістю західних реформаторів та інертністю ефіопів, які б заплющили очі, якби світло було занадто яскравим", – переконував себе та інших Хайле Селассіє.
Починаючи з 1918 року в країні один за одним ухвалювали закони про заборону работоргівлі. Втім, все відбувалося повільно й не надто рішуче. В результаті цей процес затягнувся на десятиліття.
В мемуарах "Моє життя та прогрес в Ефіопії" Хайле Селассіє з гордістю згадує досвід успішних реформ.
На початку монаршої кар'єри спеціальним декретом він скасовує метод виявлення злочинців, який називався "лебащай". Чаклуни напоювали хлопчиків спеціальним зіллям, і ті, нібито керовані надприродною силою, заходили в будинки й вказували на злочинців. Тому, на кого вони вказували, за традицією відрубували руки й ноги.
Згодом імператор скасував четвертування. Варварський вид страти замінили на більш гуманний розстріл.
Зі сходженням на престол Хайле Селласіє в країні з'явилися й інші нововведення: електрика – спочатку в імператорському палаці, потім – в інших будівлях столиці, перші друкарні, газета, банк. Завдяки йому в Ефіопії ще в 1920-х з'явився перший літак (який довго залишався єдиним) і перший автомобіль (імператор надавав перевагу "Роллс-Ройсам").
Новий правитель подарував своєму народу й першу в історії країни Конституцію. У ній він закріпив право на спадкування престолу для своїх нащадків. Вищою інстанцією в політичних, судових, законодавчих питаннях залишається він сам.
Хто знає, як далеко просунулась би Ефіопія шляхом реформ, якби восени 1935 року Хайле Селассіє не довелося перетворитися з імператора-реформатора на імператора-воїна.
Імператор-воїн
Червень 1936 року. На трибуну в женевському Палаці Націй піднімається невисокий, зростом трохи вище ніж 150 сантиметрів, темношкірий чоловік із густою чорною бородою. Голова асамблеї Ліги Націй представляє спікера: "Sa Majesté Impériale, l'Empereur d'Ethiopie" – "Його Імператорська Величність, Імператор Ефіопії".
У цей момент із галереї для преси долинає галас. Італійські журналісти скористалися свистками, що їм їх навмисно видали для такого випадку за розпорядженням міністра закордонних справ Італії графа Галеаццо Чіано.
Імператор чекає, поки порушників порядку виведуть із зали, і починає промову. Він чудово знає французьку – одну з офіційних мов Ліги Націй, але виступає рідною амхарською.
Він говорить про варварські атаки із застосуванням забороненої хімічної зброї проти його країни та про нерішучість тих, хто обіцяв допомогу.
"3-го жовтня 1935 року італійські війська вторглися на мою територію… У цій нерівній боротьбі з одного боку стояв уряд, що керував понад сорока двома мільйонами жителів і мав у своєму розпорядженні фінансові, промислові та технічні засоби, які дозволяли йому виробляти необмежену кількість найсмертоноснішої зброї, а з іншого – невеликий народ із дванадцяти мільйонів жителів, без зброї, без ресурсів, що мав на своєму боці лише справедливість власної справи та обіцянку Ліги Націй".
"Італійське командування, побоюючись розгрому, вдалося до дій, про які я зараз маю обов'язок оголосити всьому світу. На борту літаків були встановлені спеціальні розпилювачі, щоб вони могли випаровувати на величезних ділянках території дрібний смертельний дощ… Таким чином з кінця січня 1936 року солдати, жінки, діти, худоба, річки, озера та пасовища постійно заливалися цим смертельним дощем".
"Я запитую п'ятдесят дві країни, які дали ефіопському народу обіцянку допомогти йому в опорі агресору: що ви готові зробити для Ефіопії? А великі держави, які пообіцяли гарантувати колективну безпеку малим державам, над якими нависає загроза, що одного дня вони можуть зазнати долі Ефіопії, – я запитую: які заходи ви маєте намір вжити?"
За 9 місяців до цього виступу в ніч на 3 жовтня 1935 року війська фашистської Італії вторглися в Ефіопію. Рим хотів взяти реванш за поразку в першій італо-абіссінський війні (1895–1896), яку Беніто Муссоліні вважав національною ганьбою. Хоча наративи офіційної пропаганди, звісно, були іншими. Італійські війська нібито йшли визволяти диких абіссінців від гніту деспотії й несли їм світло цивілізації.
Про стан ефіопської армії на той момент найкраще свідчить такий факт. Відразу після оголошення загальної мобілізації військам зачитали наказ імператора. В одному з його пунктів йшлося:
"У воєнний час ворогу зручно наводити свою зброю на прикрашені щити, оздоблення, срібні та золоті плащі, шовкові сорочки та подібні речі. Незалежно від того, чи маєте ви куртку, найкраще носити сорочку з вузькими рукавами та вицвілими кольорами. Коли ми повернемося, з Божою допомогою, ви зможете тоді надіти свої золоті та срібні прикраси. А зараз настав час вирушати на битву".
Хайле Селассіє I кілька разів особисто очолював своїх майже не підготовлених солдатів у боях проти італійських фашистів.
Тоді ж через кореспондента New York Times імператор звернувся до світу з відчайдушним закликом:
"Невже народи всього світу не розуміють, що, борючись до гіркого кінця, я не тільки виконую свій священний обов'язок перед своїм народом, а й стою на сторожі останньої цитаделі колективної безпеки? Невже вони настільки сліпі, що не бачать, що я несу відповідальність перед усім людством? Я мушу триматися, доки не прийдуть мої повільні союзники. Якщо вони не прийдуть, то я скажу пророчо й без жалю: Захід загине".
11 листопада 1935-го Рада Ліги Націй після довгих дискусій запровадила економічні санкції проти Італії. Але ембарго не поширювалося на нафту, вугілля і метал. Відмовилися закрити для італійського флоту й Суецьку протоку. Шанс зупинити агресора був втрачений.
Згодом Муссоліні зізнається:
"Якби Ліга Націй під час ефіопського конфлікту поширила санкції проти Італії на нафту, то ми були б змушені повернутися з Ефіопії протягом восьми днів. Для нас це була б катастрофа, яку важко собі уявити".
5 травня 1936 року італійські війська увійдуть до Аддіс-Абеби, і Муссоліні заявить: "Мир із населенням Абіссінії – доконаний факт. Різні племена колишньої імперії чітко показали, що вони хочуть спокійно жити й працювати під триколором Італії".
Коли окупація стала неминучою, Хайле Селассіє I разом зі своїми наближеними залишив країну. Наступні п'ять років він проведе у вигнанні, не даючи світові забути про долю своєї країни та координуючи партизанський рух.
У пошуках точки неповернення, що відкрила шлях до бійні Другої світової війни, майже завжди згадують аншлюс Австрії, Мюнхенську угоду, анексію Судетської області Чехословаччини. І набагато рідше — війну Муссоліні в Абіссінії. Хоча саме вона дала зелене світло Гітлеру. Саме тоді він зрозумів – переможців не судять.
Інший урок з цієї історії – перемоги у війнах іноді стають пасткою для переможця. П'ятирічна італійська окупація закінчилася в травні 1941 року, коли британські війська разом із ефіопськими партизанами розгромили італійців, і ті були змушені покинути країну – переможену, але не підкорену.
І, нарешті, третій урок. Справедливість – пані вкрай вибіркова та мінлива. Навіть перемога у війні не гарантує покарання військових злочинців.
Завойовник Абіссінії маршал Бадольо, призначений Муссоліні віцекоролем нової колонії, після війни уникнув покарання. Після особистого втручання Вінстона Черчилля з нього зняли всі обвинувачення.
Помер у своєму ліжку й "м'ясник Ефіопії" маршал Родольфо Граціані. Замість 19 років ув'язнення за вироком трибуналу він провів у в'язниці чотири місяці, після чого потрапив під амністію.
Імператор-корупціонер і тиран
5 травня 1941 року, через п'ять років після падіння Аддіс-Абеби та втечі з країни, Хайле Селласіє урочисто повернувся до столиці.
Відкриту Alfa Romeo з імператором супроводжував на білому коні полковник британської армії Орде Вінгейт – творець легендарного загону "Гідеон Форс", у складі якого британці з ефіопами громили італійців.
Війна та п'ять років окупації дорого обійшлися країні: загинуло понад 10% її довоєнного населення – майже 800 тисяч осіб.
Щойно повернувшись на батьківщину, Хайле Селассіє закликав співвітчизників не мститися італійцям за звірства, які ті чинили протягом п'яти років. Лише сьогодні з нашим теперішнім досвідом можемо оцінити, наскільки важко зрозуміти загадкову ефіопську душу нащадка царя Соломона і цариці Савської.
Після тріумфального повернення перед монархом постало чимало, як сказали би сьогодні, екзистенційних викликів.
Наприклад, що робити з колабораціоністами, які співпрацювали з окупаційною владою і серед яких було чимало людей з довоєнної феодальної верхівки країни. Переслідування такої кількості впливових осіб могло призвести до колапсу держапарату і бунтів.
З іншого боку, учасники руху опору, які під час окупації залишалися в країні, вимагали, щоб на найвищі посади призначали керівників партизанської війни.
На кого покладатися в новій повоєнній реальності?
Як завжди в усіх незрозумілих ситуаціях, імператор вирішив покластися на себе і на найближче оточення, представники якого разом із ним перебували під час війни в еміграції. А інші дві впливові групи він обережно нацьковував одна на одну, балансував, застосовував батіг і пряник, залишаючи собі роль верховного арбітра в підкилимних іграх.
"Палац поділявся на фракції та угруповання, які нещадно ворогували, взаємно послаблюючи й знищуючи одне одного. І саме цієї мети й домагався наш гідний пан, прагнучи створити рівновагу, яка гарантувала б йому святий спокій.
Якщо котресь угруповання брало гору, пан незабаром обсипав ласками супротивну партію і знову відновлював рівновагу, що паралізувала суперників. Він натискав на клавіші – то білі, то чорні – і видобував із рояля гармонійну мелодію, що пестила його слух", – розповідав польському репортеру Ришарду Капусцінському один із чиновників при дворі імператора (тут і далі цитати з книги Капусцінського "Імператор").
Кожен день імператора був схожий на попередній і сповнений ритуалів, що відпрацьовувалися протягом десятиліть.
Ранок починався з низки доповідей начальника розвідки та міністрів, наближених до його величності. У кожного з них була своя мережа інформаторів. Хто з ким зустрічався, де це відбувалося, про що говорили? Проти кого змовилися?
Усі доноси були усними – Хайле Селассіє I терпіти не міг написаного чи друкованого тексту. Ба більше, імператор намагався нічого не підписувати. Бюрократичною тяганиною займався міністр пера (так, це офіційна назва посади). На нього ж у разі чого можна було звалити всю провину: недостатньо точно зрозумів вказівки найвеличнішого, сам винен.
Наступні кілька годин цар царів також проводив у невпинній турботі про підданих. Ось як це описано в книзі Капусцінського, за словами джерел у палацових колах:
"З 9 до 10 години імператор проводив "годину призначень" у залі аудієнцій. Хоча вона й називалася так, але здійснювалися не лише призначення, а й позбавлення звань. Усі призначення не тільки вирішувалися імператором, але й здійснювалися ним особисто.
Ніхто не знав, що, власне, на нього чекає. У цьому й полягала найглибша мудрість нашого правителя – у тому, що ніхто не знав свого дня, своєї долі. Ця невпевненість і неясність намірів монарха призводили до того, що в палаці безперервно точилися плітки, а всі губилися в здогадках.
Хайле Селассіє I призначав не лише губернаторів чи міністрів, а й директорів шкіл, готелів, заводів, начальників поштових відділень, поштових поліцейських та інших дрібних службовців.
Завершивши годину призначень, імператор прямував до золотої зали, де з 10 до 11 години відбувалася видача грошових позик. Тут поруч із Хайле Селассіє I перебували його скарбник і сповідник абба Ханна-Джеммо та охоронець мішка. Ті, хто бажав отримати гроші, по черзі підходили до імператора, пояснювали, навіщо їм потрібна бажана сума. Хайле Селассіє I вислуховував, а потім ставив додаткові запитання. Міністрам доводилося випрошувати гроші на ремонт службових автомобілів, заміну іржавих труб тощо. Усе імператор бажав затверджувати особисто.
З 11 до 12 години в палаці проходила міністерська година, хоча міністри й так постійно перебували в палаці. Кожен із них годинами прогулювався коридорами палацу, сподіваючись зустріти імператора та вклонитися йому.
Хайле Селассіє I прагнув приймати міністрів по одному: так міністри сміливіше доносили на своїх колег, і імператору було простіше зрозуміти роботу уряду. Щоправда, на аудієнції міністри говорили не про своє відомство, а критикували інших. Та все ж, поговоривши з усіма, імператор отримував бажану картину.
З 12 до 13 години в будівлі, що прилягала до палацу, імператор виконував функції верховного судді. Одягнений у чорну тогу до п'ят, Хайле Селассіє I, стоячи на спеціальному підвищенні, вислуховував справи, як їх представляли сторони, і виносив вироки. Це мало відповідати процедурі, встановленій 3 тисячі років тому царем Соломоном. Вироки імператора були остаточними і перегляду не підлягали".
В другій половині дня імператор їздив на церемонії відкриття нових мостів, лікарень, шкіл та аеропортів, присвоюючи їм своє ім'я, і споглядав карту розвитку Ефіопської імперії в палаці – варто було натиснути кнопку, і карта спалахувала красивими лампочками.
Хайле Селласіє зміг те, що мало кому зі смертних вдається – за життя стати богом. Послідовники растафаріанства – релігії, що виникла на Ямайці в 1930-х роках, вирішили, що цього разу месія повернеться на землю у вигляді чорношкірого.
Саме в цей час рас Тефері (рас – титул, Тефері Меконнін – ім'я, отримане імператором після народження), зійшов на престол, і кращої кандидатури на роль месії годі було й шукати.
Ефіопському імператору присвятив кілька своїх пісень один із найвідоміших растафаріанців – Боб Марлі.
Окремою турботою імператора були регулярні закордонні вояжі. Під час цих поїздок він отримував чергові ритуальні нагороди, створював образ освіченого монарха та охоче збирав пожертви на користь голодуючих африканців.
Про те, що Хайле Селассіє залишався одним із найбагатших людей планети, володів золотими копальнями, корпораціями, підприємствами та нерухомістю й регулярно плутав свою кишеню з державною скарбницею, донаторам було не обов'язково знати.
Після того як за ініціативою імператора в 1963 році була створена Організація африканської єдності, Хайле Селассіє розраховував на Нобелівську премію миру, але в 1964-му шведи віддали перевагу Мартіну Лютеру Кінгу. Що виглядає логічно: нагорода правителю, який фактично анексував Еритрею, позбавивши її автономії, виглядала би знущально.
Осінь імператора
Коли вовк-ватажок слабшає і втрачає силу, зграя нагадує йому про всі свої приниження. Тому фінал історії останнього імператора Ефіопії схожий на десятки подібних історій інших автократів.
В 1970-ті Ефіопія перебуває в стані занепаду. Загальний страйк, невдоволення військових, придушення інакодумства, бунти в провінціях. На тлі розкоші двору – голод, який влада намагалася приховати. Лише з 1972 по 1973 рік він забрав життя до 200 тисяч ефіопів. Додав масла у вогонь і документальний фільм BBC "Невідомий голод" (The Unknown Famine) Джонатана Дімблбі, де розповідалося про те, як влада намагалася використовувати голод як зброю проти повстанських регіонів, вивозячи звідти продукти.
Владу в країні поступово беруть у свої руки військові-марксисти, один за одним заарештовуючи людей з оточення Хайле Селассіє I. Його якийсь час не чіпають, залишивши в палаці з особистим камердинером. Паралельно готують суспільну думку до повалення імператора і монархії – публікують матеріали про його махінації й тотальну корупцію.
Нарешті о 6-ій годині ранку 12 вересня 1974 року до імператорського палацу під'їхала колона військової техніки. Офіцери прямують до кабінету Хайле Селласіє і вимагають зректися влади. А після того, як він це зробив, любителя "Роллс-Ройсів" відвезли на "Фольксвагені" зі звичайним міським номерним знаком до місця ув'язнення.
Останні місяці життя 83-річний Хайле Селассіє I проведе в оточенні солдатів. Втім, так і не зможе усвідомити ані своє безсилля, ані справжній стан речей. "Я можу скликати своїх міністрів, генералів та родичів, коли завгодно", – розповідатиме він у грудні 1974-го.
Два місяці по тому агентство France-Presse опублікувало замітку про місце ув'язнення ексімператора.
"За розповідями очевидців, ці солдати, як і раніше, роблять глибокі уклони перед царем царів. Завдяки цим жестам, як нещодавно засвідчив представник міжнародної організації з надання допомоги, який завітав до нього та відвідав інших в'язнів, ув'язнених у палаці, Хайле Селассіє продовжує вірити, що він – імператор Ефіопії".
28 серпня 1975 року ефіопське інформаційне агентство поширило повідомлення про смерть колишнього імператора. Її причиною нібито стала серцева недостатність.
За однією з версій, операція "табакерка" по-ефіопськи виглядала так: царя царів задушили подушкою, а труп закопали під підлогою вбиральні.
Так добігла кінця історія 225-го нащадка царя Соломона, кавалера орденів Білого Орла, Білого Лева і ще сотні найвищих нагород, жодної з яких його не позбавили ні за життя, ні після смерті.
Що сталося в країні після повалення імператора і скасування монархії? "Червоний терор" марксистської диктатури, який забрав життя до пів мільйона жертв. Тираноборці інколи виявляються не меншим злом, ніж те, з яким вони борються.
Михайло Кригель, УП