Мовчати – не означає коритися. Як Україна переосмислює хвилину пам'яті

"Я розумію малі медіа, але ви експлуатуєте роздратованість", "перестаньте публікувати цю хрінь", "відписуватимусь, коли бачитиму такі пости" – такі коментарі рідко, але трапляються під дописами про хвилину мовчання на Facebook-сторінці "Української правди". Наше медіа в цій соціальній мережі у партнерстві з платформою "Меморіал героїв" щодня вшановує пам'ять загиблих військових.

"Нація рабів", "не вистачало того, що бандерівці поставили на коліна людей на вулиці, тепер черга за малими дітьми", "у Львові зупинили операцію заради хвилини мовчання" – а це уже меседжі з російських Telegram-каналів.

Із 5 тисяч проаналізованих нами дописів про хвилину мовчання, опублікованих від початку 2026 року, більшість негативних створили росіяни й поширили на російську аудиторію. Саме так ворожа пропаганда намагається створювати ілюзію примусу, суспільного роздратування й конфлікту всередині України, щоб аргументувати так звану "СВО".

Активізація фейкових вкидів росіян збігається в часі з етапами ухвалення закону про вшанування пам'яті українців, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації. До пам'ятних церемоніалів долучили загальнонаціональну хвилину мовчання та акцію "Запали свічку" – пам'яті жертв геноциду українського народу. Сітки російських акаунтів у соцмережах намагалися пробитися в український інфопростір та створювати ілюзію розколу в українському суспільстві щодо ритуалу хвилини мовчання.

Натомість дослідження проєкту "Витоки" від Zagoriy Foundation показує, що хвилина мовчання – друга за популярністю сучасна українська традиція: в 2025 році 68% респондентів відповіли, що дотримуються ритуалу, а 74% вказали, що знають цю традицію. Загальнонаціональна хвилина мовчання за рівнем впізнаваності та залученості поступається лише Дню вишиванки та випереджає, наприклад, День матері та День святого Валентина.

Хвилина мовчання об'єднує пам'ять про всіх, кого Україна втратила через російську війну: цивільних дорослих і дітей, військовослужбовців на фронті й у тилу, зокрема загиблих представників ТЦК та СП – військових, які виконували свої обов'язки з оповіщення та мобілізаційної роботи. Мета цього ритуалу – не розділяти загиблих за місцем чи обставинами смерті та пам'ятати кожного і кожну.

"Українська правда" досліджує історію цього ритуалу в Україні, зміни, які відбулися після ухвалення закону про хвилину мовчання, та шукає відповідь на поширене запитання, чи залишиться цей ритуал із нами навіки.

Момент, коли необхідно прибрати зайвий галас

У Біблії написано: "На початку було Слово". Але 16 березня 2022 року слова перетворилися на тишу. Саме цього дня російські військові скинули авіабомбу на будівлю Маріупольського драматичного театру. В підвалах приміщення переховувалися понад тисячу цивільних.

У перших звістках з міста йшлося про те, що загинули всі, але з часом дані змінилися. Згідно з офіційними повідомленнями й розслідуваннями журналістів, у приміщенні театру загинули від 300 до 600 цивільних, зокрема дітей.

Саме цього дня президент України Володимир Зеленський видав указ про загальнонаціональну хвилину мовчання щоранку о 9:00. І це стало історичною подією, адже Україна однією з перших у світі на офіційному рівні почала вшановувати хвилиною мовчання не лише військовослужбовців, а й цивільних жертв.

"Я думаю, що указ президента все ж таки був емоційною реакцією, щоб вшанувати людей. Тоді загинуло дуже багато цивільних, ми досі не знаємо точної кількості. Але президент не працює одноосібно і хтось із його команди порекомендував використати ритуал, який уже існував.

З 2014 по 2022 роки багато військових проводили хвилину мовчання на шикуваннях саме о 9 ранку. З 2017 року в Залі пам'яті Міністерства оборони щоранку зачитували імена загиблих цього дня.

На основі своїх досліджень я можу стверджувати, що наш ритуал – це, ймовірно, перша хвилина мовчання, яка присвячена ще й цивільним. І мені здається, що це поворотний момент у вшануванні вбитих Росією і тих людей, які загинули за нашу незалежність", – каже Катерина Даценко, культурологиня, голова громадської організації "Вшануй".

Колективне вшанування загиблих військових хвилиною мовчання – модерна традиція, яка почалася під час Першої світової війни в Кейптауні. Щодня на дві хвилини містяни зупинялися, щоб згадати своїх рідних, які загинули в Європі. У 1919 році ця практика стала загальноімперською британською формою вшанування.

"Хвилина мовчання – це європейська традиція з більш глибоким корінням. Ритуал асоціюється з Британією, бо до нього долучався сам король, надавши цьому явищу сакрального виміру. Але варто визнати, що загалом у християнській культурі є практика пошанування через мовчання, запозичена з античності.

Зауважу, що загалом хвилина мовчання – це історія, пов'язана з ритуалами поховання. Водночас, коли вона стала церемонією, під час якої не ховають, а згадують, то, очевидно, тут накладаються старі правила моменту, коли необхідно прибрати зайвий галас, щоб згадати поіменно тих, хто загинув", – коментує УП директор Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров.

Левітанівський голос та свідчення спільності

9 травня 1965 року о 19:00 (за московським часом) на Центральному телебаченні СРСР вийшла спеціальна програма "Хвилина мовчання" на вшанування загиблих у радянсько-німецькій війні. Вона стала частиною великого переможного наративу Радянського Союзу, який згодом успадкувала й переозброїла російська пропаганда. Його мета полягала не так у вшануванні загиблих, як у формуванні спільної радянської ідентичності – образу "радянської / російської людини", об'єднаного довкола "Великої Перемоги".

У радянському ефірі на тлі кремлівської стіни диктори (Левітан та Єнютіна) зачитували текст, звучала траурна музика й лунав метроном. Вони говорили про "радянську землю", "солдатів-визволителів", червоне ленінське знамено, а наприкінці – про заповіт загиблих "побудувати комунізм". Редакторка, яка працювала над програмою "Хвилина мовчання", згадувала, що її завданням було створити першу радянську молитву, а всі тексти погоджував представник відділу пропаганди ЦК партії.

За формою сучасний український ритуал частково нагадує радянське вшанування – зокрема через використання метронома чи чоловічих голосів для оголошення з гучномовців. Але, на думку Катерини Даценко та Олександра Алфьорова, це враження оманливе.

"Поява метронома характерна для ХХ століття, бо це відлік, відрахунок, і тут ми не маємо жодних підстав говорити, що це суто совєтська традиція. Так, вона у нас була поширена від 60-их років, як і аудіальне озвучення: використання лідерського, левітанівського (Левітан – офіційний диктор Кремля – УП) голосу, якому довіряли.

Тембр та подача Левітана загалом була інкорпорована в нашу свідомість. До прикладу, ми не почуємо оголошення хвилини пам'яті голосом жінки, тому що підсвідомо частина з нас хоче чути саме той традиційний голос.

Сьогодні не варто формалізувати звучання Хвилини мовчання. Ми маємо все ж таки проговорювати те, що форми пошанування через пам'ять можуть мати різні аудіосигнали, різний голос", – каже очільник УІНП.

Згадувати своїх, а не всіх і нікого – це ще одна відмінність від радянської хвилини мовчання. Цей аспект до традиції вшанування додала загибла госпітальєрка, співзасновниця ГО "Вшануй" Ірина Цибух. Доброволиця наполягала на тому, що пам'ять має бути персоналізованою, бо у нас немає невідомих солдатів, і у нас немає неназваних солдатів.

У 2025 році ГО "Вшануй" разом із Українським інститутом національної пам'яті за участі Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки опублікували рекомендації, в яких закликали створювати свої особисті ритуали вшанування рідних та друзів, загиблих через росіян.

"Моя перша Хвилина пам'яті сталася зі мною в Острозі. Тоді я почула, як голос оголошує "просимо зупинитися", побачила, як люди виходять з машин, студенти з гуртожитків, університетів, друзі чи сусіди з кав'ярень. Враження від того, що все завмерло на одну хвилину, важко описати словами, це треба було відчути.

І зараз, коли ця акція щодня відбувається в різних містах України – це свідчення спільності. Зрозуміло, що спочатку був указ президента, і громада вирішила його дотриматися, але цим кроком вони зробили щось набагато більше та глибше, ніж здавалося тоді.

Ірина Цибух говорила, що ми робимо те, про що лише могли читати в дослідженнях про пам'ять і як вона формує суспільство. Об'єднання в спільності має великий сенс. І прикладом тут стають менші міста та громади, які просто почали проводити хвилину мовчання. Робили вони це обережно і повільно, і в цьому величезна сила, а не у законах чи указах", – додає Даценко.

Закон без санкцій та обов'язкових ритуалів

У Миргороді уже декілька років активісти та представники міської ради проводять спільні акції, щоб нагадувати містянам про загальнонаціональну хвилину мовчання. В Івано-Франківську з міських гучномовців лунає гімн, у Чернівцях – "Боже великий, єдиний", а у Львові після відліку часу диктор повторює "Слава Україні!" та "Героям Слава!".

В Одесі та Чорноморську на деяких вулицях упродовж хвилини світлофори загоряються червоним світлом, а в Черкасах подекуди регулювальники зупиняють рух. У Харкові били в дзвони, але перестали, бо це лякало містян після повідомлень про те, що дзвони можуть бути сигналом ядерної загрози.

Закон № 4783-IX від 11 лютого 2026 року покладає організацію вшанування загиблих хвилиною мовчання на місцеві громади. В законі прописані обов'язкові моменти: зупинка роботи комунальних підприємств чи служб, які не належать до критичної інфраструктури, обов'язкове оголошення про хвилину мовчання через місцеві засоби оповіщення. Але загалом формат вшанування для кожного міста чи села – свій.

"Якщо чесно, то я дуже позитивно ставлюся до такої свободи. Це означає децентралізацію влади. Мені направду щемко від того, що кожне місто підлаштовується під себе і під своїх людей. Тому що умовний "Боже великий, єдиний" навряд чи би спрацював у Харкові чи в Дніпрі. А в Чернівцях це працює. Це ознака децентралізації.

Хоча, з іншого боку, час від часу ми стикаємося з дивною звичкою місцевого самоврядування – винаходити велосипед. І в ситуаціях, коли в громаді відбувається крінж, ми просимо наших координаторів звернутися до органів самоврядування з порадами. Також ми проти насильницьких методів впровадження хвилини мовчання.

Ідеальний варіант – комунікація органів місцевого самоврядування з громадою, щоб проговорити те, що містяни хочуть бачити і чути впродовж ритуалу", – розповідає Даценко.

Законодавством не передбачені санкції за порушення хвилини мовчання. Попри постійне розганяння фейків про хвилину мовчання російською пропагандою, випадків, коли людей засуджують за її недотримання, небагато. За словами Даценко, більшість ситуацій, зафіксованих ГО "Вшануй", стосуються людей, які поводяться агресивно під час ритуалу.

Директор УІНП підтверджує це та додає, що зараз інститут працює над оновленими рекомендаціями, щоб детально описати протоколи дій для дотримання загальнонаціонального церемоніалу.

"Для нас сьогодні дуже важливо, щоби ми змогли правильно розставити акценти у вшануванні. Бо, зрештою, є дуже багато моментів, які не передбачені самою ідеєю. Чи зупиняється швидка допомога чи екстрені служби? Чи повинні зупинятися поїзди? Ми не можемо зупиняти роботу секторів оборони, які протидіють ворогу. Водночас у нас є міста, де не проходить залізниця і де можна перекрити рух, зупинитися, а є промислові центри, де це неможливо.

Але для мене є важливішим інше питання: а про що думають люди під час хвилини. Адже цю хвилину можна звести до ревізії готовності до робочого дня чи думок про майбутній перекус. Але її ідея в іншому.

Я особисто під час хвилини пам'яті починаю загинати кілька пальців. За кожним рухом я згадую поіменно своїх друзів, близьких, які загинули на цій війні", – пояснює історик та ветеран російсько-української війни Алфьоров.

***

І Даценко, і Алфьоров переконані, що щоденна Загальнонаціональна хвилина мовчання з нами не навічно. Після перемоги почнеться нова дискусія про вшанування жертв російсько-української війни.

"Ми не знаємо, яким чином хвилина мовчання буде впроваджуватися і регламентуватися в майбутньому. Але сьогодні наша мета, щоб країна жила одним ритмом, щоб ми жили в абсолютному розумінні, що дев'ята година – це час вшанування загиблих за нашу країну.

Такі практики мають виховну й мотивуючу функцію. Вони об'єднують людей через оголений нерв, яким зараз є наше суспільство через болючі і абсолютно незаслужені втрати, яких зазнає наша держава, які несуть наші сім'ї", – підсумовує Олександр Алфьоров.

Софія Челяк, УП