Міф проти міфу

1-го серпня в сусідній Польщі відзначають Національний день пам'яті Варшавського повстання. Повстання, яке тривало 63 дні, зазнало поразки, завершилося майже повним руйнуванням польської столиці та загибеллю приблизно 180 000 цивільних осіб.

Повстання, яке за часів Польської народної республіки вважалося безглуздою авантюрою, але зараз сприймається як одна з найславетніших і найгероїчніших сторінок польської історії.

Принаймні з 1990-х років сусідній національний міф передбачає активну героїзацію тих, хто зазнав поразки. Бійці Армії Крайової (АК) стали головними героями Другої світової війни. Варшавське повстання оголошено "моральною перемогою", яка зрештою зумовила визволення Польщі від тоталітарного гніту. Хоча фактично цей відчайдушний крок АК не тільки не запобіг радянізації країни, а й не наблизив падіння комунізму в майбутньому.

Польща звільнилася від прорадянської диктатури одночасно з іншими державами соцтабору, де не було нічого подібного до кривавого Варшавського повстання.

За логікою, всі польські подвиги, страждання та жертви 1944 року виявилися марними. Ба більше, в історичній перспективі марними можуть здатися й польські жертви 1939 року.

Здійснивши героїчний опір Гітлеру, Польща нічого не виграла порівняно з сусідньою Чехією, яка здалася нацистам без бою. Обидві країни були окуповані німцями. Обидві країни відновили свою державність за підсумками Другої світової війни, але потрапили в орбіту Кремля.

Обидві країни скористалися кризою радянської системи наприкінці 1980-х, щоб здобути свободу. До НАТО та ЄС поляки й чехи теж вступили одночасно. Але при цьому старе місто в Празі – справжнє, а старе місто у Варшаві довелося відновлювати з нуля…

Одним словом, роки Другої світової війни стали для Польщі часом непродуктивного героїзму. Але саме це спонукає наших сусідів ставитися до польської історії 1940-х років з особливим трепетом.

Будь-яка критика "моральних переможців" сприймається набагато болючіше, ніж критичний підхід до реальних переможців.

Реальний переможець перебуває під захистом своїх досягнень. Скільки б неприємних обставин не спливло згодом, його прихильники завжди зможуть заперечити: "Зате ми виграли війну!".

А "моральний переможець" приваблює нащадків своїм благородним образом і духовною перевагою над ворогами. Якщо акцентувати увагу на його недоліках, то весь героїчний міф може просто зруйнуватися.

Розкритикуйте реального переможця – і за ним все одно залишиться здобута перемога. Розкритикуйте "морального переможця" – і за ним не залишиться нічого. Для сьогоднішньої Польщі це неприйнятно. Втім, як і для України.

Сучасна історична політика Києва багато в чому копіює досвід Варшави. Вітчизняний Інститут національної пам'яті створений за зразком аналогічної польської установи.

Наш нинішній національний міф дуже близький до польського. Він теж побудований на героїзації тих, хто програв, кого пропонується вважати "моральними переможцями". У нашому випадку це не лише герої 1940-х – активісти ОУН і воїни УПА, а й захисники УНР у роки невдалої національно-визвольної революції. Подібно до Армії Крайової в Польщі, українські "моральні переможці" – теж поза критикою. Як і Польща, Україна захищає їхню бездоганну репутацію на державному рівні.

Слідом за поляками ми оспівуємо малопродуктивний героїзм минулого.

Нинішній навколоісторичний конфлікт між Україною та Польщею розгорівся саме тому, що наші підходи до історії надзвичайно схожі. Якщо різні магнітні полюси притягуються, а однакові – відштовхуються, то щось подібне відбувається також із національними міфами. Що більше відрізняються одна від одної дві моделі національної пам'яті, то менш імовірним є їхнє зіткнення.

Наприклад, історична політика Ізраїлю побудована на комплексі жертви, а історична політика Німеччини – на комплексі провини. У Єрусалимі постійно згадують про страждання своїх предків під час Другої світової війни, у Берліні – про злочини своїх предків у ті ж роки. Будучи діаметрально протилежними, ці два підходи поєднуються дуже гармонійно. І конфлікт між Ізраїлем та ФРН на ґрунті історії практично виключений.

Навпаки, історичні міфології Польщі та України, побудовані за єдиним зразком, неминуче стикаються одна з одною. Виявляється, що один національний міф може розвиватися лише на шкоду іншому. Глорифікація Степана Бандери та Романа Шухевича передбачає критичну оцінку Армії Крайової. Оспівування Армії Крайової передбачає критику українських націоналістів. "Моральна перемога" УПА автоматично дискредитує "моральну перемогу" АК і навпаки.

Щоб піти назустріч українцям, Польща має відмовитися від принципів історичної політики, які ми перейняли від неї. Щоб задобрити поляків, Україна має відкинути принципи, запозичені в Польщі.

Але колишній вчитель виявився надто послідовним, а його колишній учень – надто здібним. У 2026 році цей парадокс проявився особливо яскраво.

Щоправда, попри всю схожість наших історичних міфологій, між Варшавою та Києвом є одна фундаментальна відмінність.

Героїчний польський міф цілком і повністю належить минулому. Сьогоднішня Польща – це країна благополучних і безтурботних бюргерів. Заберіть у них пам'ять про Другу світову війну, про Армію Крайову, про Варшавське повстання, і в сучасній польській державі залишиться не більше героїзму, ніж у Люксембурзі чи Ліхтенштейні.

А в сучасній Україні вже тринадцятий рік формується новий героїчний міф. І після 24.02.2022 цей процес різко посилився, затьмаривши драматичні події минулого.

Власне, сьогоднішня українська держава могла б обійтися й без героїв УПА, і без героїв Крут: адже тепер у нас є герої російсько-української війни XXI століття. І за останні кілька років вони досягли набагато більшого, ніж їхні історичні попередники. Утримання фронту на Донбасі та далекобійні удари по всій території Росії навіть не снилися борцям за незалежність України в ХХ столітті.

Сьогоднішній героїзм ЗСУ значно продуктивніший, ніж героїзм Української повстанської армії чи Армії Крайової.

Колишній директор польського Інституту національної пам'яті Кароль Навроцький стає ніким без генерала Коморовського та генерала Окулицького. Але Володимир Зеленський без Мельника та Бандери залишиться цілком самодостатнім державним діячем – успішнішим, ніж національні активісти 1940-х.

Коли президент Польщі, народжений у 1983 році, з впевненістю заявляє: "Ми знаємо, що таке війна, знаємо, що таке боротьба за незалежність", наші співвітчизники можуть лише іронічно посміхнутися. Адже в Україні 2020-х насправді знають, що таке справжня війна за незалежність. А польські знання обмежуються історичними книгами, кінофільмами та красивими гаслами.

Через драматичні обставини сьогоднішня Україна набагато зріліша за сучасну Польщу. Українці творять історію тут і зараз – і можуть з певною поблажливістю поставитися до поляків, які плекають героїчні міфи вісімдесятирічної давнини. Теоретично це надає Києву більшу гнучкість і свободу маневру в навколоісторичних суперечках із Варшавою. Але чи скористається українське керівництво цією перевагою – питання відкрите.

Михайло Дубинянський