Як змінилася Військова служба правопорядку під час повномасштабної війни

У великій війні перемога складається з тисяч рішень, дій та людей. Одні безпосередньо тримають лінію фронту, командують підрозділами чи створюють нові види озброєння. Інші забезпечують те, без чого навіть найкраще військо не здатне воювати довго й ефективно: дисципліну, керованість, взаємодію, правопорядок і здатність швидко реагувати на нові виклики.

Сучасна війна – це система, де кожна ланка виконує власне завдання. Якщо одна з них перестає працювати, слабшає вся конструкція. Однією з таких ланок є Військова служба правопорядку, яка є спеціальним правоохоронним формуванням у складі Збройних Сил України.

Її діяльність рідко опиняється в центрі суспільної уваги. Зазвичай про неї згадують лише коли йдеться про резонансні випадки. Проте насправді робота ВСП значно ширша. Це і підтримання правопорядку, і виконання бойових завдань, і повернення військовослужбовців до строю, і стабілізаційні заходи на звільнених територіях, і документування інформації, що в майбутньому може стати доказом злочинів росіян в міжнародних судах.

Такий підхід не є виключно українським. Практично кожне сучасне військо має власну військову правоохоронну структуру, яка здебільшого ще й наділена функцією слідства. У США ці функції виконує Military Police Corps (Корпус військової поліції), у Великій Британії – Royal Military Police (Королівська військова поліція), у Німеччині – Feldjäger (Військова поліція Бундесверу), у Нідерландах – Koninklijke Marechaussee (Королівська військова поліція), у Польщі – Żandarmeria Wojskowa (Військова жандармерія), у Франції – Gendarmerie nationale (Національна жандармерія), в Італії – Arma dei Carabinieri (Корпус карабінерів).

Після відновлення незалежності Україна успадкувала від СРСР систему військової юстиції, до якої входили військові трибунали (суди), військова прокуратура та інші спеціалізовані інституції. Протягом наступних років ця система поступово демонтовувалася: у 2010 році, на жаль, були ліквідовані військові суди, а реформи кримінальної юстиції змінили повноваження інших військових інституцій.

Окремим елементом цієї трансформації стало створення у 2002 році Військової служби правопорядку у Збройних Силах України. На той час її основними завданнями були підтримання військової дисципліни, профілактика правопорушень, патрулювання, проведення дізнання у справах про вчинення військових правопорушень, охорона військового майна та допомога командирам у забезпеченні порядку у військових частинах. Це відповідало потребам війська мирного часу.

Проте справжню цінність будь-якої інституції визначають виклики. Очевидно, що для Військової служби правопорядку, як і для ЗСУ в цілому, таким випробуванням стала російська агресія проти України.

Після початку війни у 2014 році українське військо почало переформатування під нові реалії. Армія стрімко збільшувалася, змінювала принципи підготовки, управління та взаємодії. Досвід бойових дій змушував переглядати усталені підходи майже в усіх сферах військової служби.

Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році лише прискорило ці процеси. За короткий час чисельність Збройних Сил зросла в рази. З'явилися нові підрозділи, нові види озброєння, нові способи ведення бойових дій і нові виклики, яких українське військо раніше не знало.

Разом із військом мала змінюватися й Військова служба правопорядку. Вона зіткнулася із завданнями, які ще кілька років тому було важко передбачити: безперервним переміщенням сотень тисяч військовослужбовців і техніки, роботою на прифронтових і звільнених територіях, забезпеченням безпеки критично важливих об'єктів, пошуком військовослужбовців, взаємодією з іншими правоохоронними органами та реагуванням на кризові ситуації в умовах масштабної війни.

Тоді стало очевидно, що ВСП не може залишатися структурою, яка асоціюється виключно з контролем чи покаранням. Війна вимагала іншого підходу – допомагати війську зберігати свою спроможність. Це означало не лише реагувати на порушення, а й розуміти їхні причини, запобігати їм і знаходити рішення, які дозволяють війську залишатися ефективним.

З початком повномасштабного вторгнення спеціальні підрозділи Військової служби правопорядку виконують бойові завдання безпосередньо в районах ведення бойових дій, діючи у взаємодії з іншими складовими Сил оборони України. Вони беруть участь в оборонних і спеціальних операціях, забезпечують захист стратегічно важливих військових об'єктів, проводять пошуково-евакуаційні заходи та виконують інші завдання, від яких нерідко залежить стійкість оборони на окремих напрямках.

Одним із перших таких випробувань стала оборона Василькова в перші дні повномасштабного вторгнення. Саме тут спецпризначенці ВСП разом з іншими підрозділами Сил оборони стали на захист військового аеродрому, захоплення якого мало забезпечити противнику можливість перекидання повітряного десанту для подальшого наступу на Київ. Під постійними ракетними ударами вони утримували визначені рубежі, забезпечували прикриття злітно-посадкової смуги для виконання бойових завдань тактичною авіацією та здійснили пошук і евакуацію катапультованого українського льотчика в умовах інтенсивного вогневого впливу противника. Цей епізод став одним із перших підтверджень того, що спеціальні підрозділи ВСП здатні ефективно виконувати найскладніші бойові завдання поряд з іншими підрозділами Сил оборони України.

Також, одним із найпоказовіших прикладів системних змін стала робота з військовослужбовцями, які самовільно залишили військові частини. Самовільне залишення військової частини завжди залишається серйозним правопорушенням. Водночас повномасштабна війна показала, що за однаковою юридичною кваліфікацією можуть стояти зовсім різні життєві обставини.

Тривалі бойові дії без ротацій, фізичне й психологічне виснаження, неможливість своєчасно отримати відпустку, складні сімейні обставини чи конфлікти всередині підрозділу нерідко ставали тими чинниками, які підштовхували військовослужбовців до такого кроку. Це не скасовує відповідальності. Але поставило перед державою інше питання: чи завжди вона може дозволити собі втратити підготовленого бійця, якщо існує можливість повернути його до служби?

Саме тому Військова служба правопорядку почала вибудовувати механізм, спрямований не лише на розшук таких військовослужбовців, а й на їхнє повернення до строю. Йшлося про з'ясування причин залишення частини, відновлення необхідних документів, пошук підрозділів, готових прийняти військовослужбовця, а також супровід цього процесу.

У ході вивчення причин самовільного залишення частини Військова служба правопорядку з'ясувала, що однією з найпоширеніших підстав була тривала відсутність відпусток або неможливість отримати їх навіть у разі нагальних сімейних чи особистих обставин. Ці висновки стали одним із чинників, які привернули увагу до проблеми та були враховані під час подальшого вдосконалення законодавства, зокрема щодо гарантування військовослужбовцям права на відпустку.

Водночас стало зрозуміло, що формального поновлення у списках особового складу недостатньо. Людина має повернутися до командира, який готовий зрозуміти причини попередньої ситуації, допомогти відновити довіру в колективі, забезпечити належну підготовку й створити умови, за яких подібна ситуація не повториться. У багатьох випадках це означало також допомогти військовослужбовцю вирішити сімейні чи соціальні проблеми або надати можливість скористатися давно необхідною відпусткою.

Такий підхід виявився не лише гуманним, а й прагматичним. Він дозволяв зберегти для війська людей, які вже мали бойовий досвід і були здатні виконувати складні завдання.

Ефективність цієї моделі підтверджували конкретні випадки. На одному з напрямків у Донецькій області військовослужбовців, які повернулися після самовільного залишення частин, підготували та залучили до виконання бойових завдань разом із підрозділом спеціального призначення ВСП. Протягом кількох тижнів вони брали участь в обороні населеного пункту. Під час одного з боїв двоє з них не просто не залишили позицію, а, навпаки, винесли пораненого спецпризначенця та надали йому першу допомогу, фактично врятувавши йому життя. І таких випадків багато.

Ця історія не заперечує серйозності самовільного залишення частини. Вона лише показує, що формальна юридична категорія не завжди дає повне уявлення про людину, її мотиви та потенціал. За належних умов чимало таких військовослужбовців можуть повернутися до служби, сумлінно виконувати свої обов'язки й знову стати частиною бойових підрозділів.

Досвід роботи із СЗЧ став лише одним із прикладів того, як війна змінювала саму логіку діяльності Військової служби правопорядку. Вона дедалі більше переходила від реагування на наслідки до попередження проблем, від формального контролю – до пошуку рішень, які зміцнюють спроможність війська. І наразі виглядає так, що повернення функції досудового розслідування може стати одним із таких рішень.

Такий самий адаптивний підхід почав визначати й інші напрями її розвитку.

Після 2024 року одним із ключових напрямів розвитку ВСП стала перебудова її організаційної моделі. Головним критерієм більше не була кількість підрозділів чи формальне виконання визначених функцій. Значення мав практичний результат – наскільки швидко структура здатна реагувати на нові виклики і наскільки її робота допомагає військам виконувати бойові завдання. Саме такий підхід дозволив оперативно створювати нові спроможності там, де вони були справді необхідні.

Одним із прикладів став підрозділ швидкого реагування "Скорпіон". Повномасштабна війна передбачає, що сотні тисяч людей проходять через надзвичайно складний бойовий досвід. Більшість із них після завершення служби намагаються повернуться до мирного життя. Держава повинна бути готовою до кризових ситуацій, коли військовослужбовець, який пережив бойові дії, отримав поранення чи перебуває у стані гострого психологічного стресу, потребує особливого підходу. У таких випадках стандартних правоохоронних навичок може бути недостатньо. Потрібне розуміння специфіки військової служби, бойового досвіду, психологічного стану людини та способів деескалації конфлікту.

Показовим став нещодавній випадок у військовому госпіталі, де один із військовослужбовців погрожував застосувати гранати. Такі ситуації потребують максимально виважених дій. Їх неможливо ефективно вирішити лише силою – необхідно розуміти психологію людини, яка пройшла війну, і вміти знизити рівень напруги, не допустивши трагедії.

Створення подібних підрозділів – це робота на випередження. Йдеться не про те, що ветерани чи військовослужбовці становлять підвищену небезпеку. Але відповідальна держава повинна мати професійні механізми реагування саме на ті виняткові випадки, коли людині потрібна спеціальна допомога або особливий підхід.

Не менш помітні зміни відбулися й у повсякденній роботі ВСП.

Наприклад, те, як військова інспекція безпеки дорожнього руху забезпечує мобільне та оперативне переміщення військ. А зараз вони ще й об'єдналися з патрульною службою у спільні мобільні групи. Це рішення дало змогу підвищити безпеку самих інспекторів, зробити патрулювання більш мобільним і водночас ефективніше виконувати завдання.

Подібний підхід ВСП застосовувала і в інших напрямках роботи. Підрозділи Служби виявляли схеми ухилення від військової служби, використання підроблених документів, фіктивних медичних висновків або неправдивих підстав для звільнення чи отримання відстрочки. Їхня робота не завершувалася передачею матеріалів правоохоронним органам. На основі отриманого досвіду розроблялися рекомендації, які дозволяли територіальним центрам комплектування та іншим підрозділам виявляти подібні порушення ще на ранніх етапах.

Водночас практика війни ще раз підтвердила: ефективність військового правопорядку залежить не лише від повноважень окремої інституції, а й від її здатності працювати спільно з іншими органами. Це особливо стосується військового правопорядку, де успіх залежить від чіткої взаємодії між військовими та правоохоронними органами.

Військова служба правопорядку працює всередині військового середовища й добре розуміє його специфіку. Водночас вона, на жаль, не наділена повним обсягом процесуальних повноважень для здійснення оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування. Саме тому багато завдань виконуються у взаємодії з Національною поліцією, Державним бюро розслідувань та іншими органами державної влади. І є чимало цікавих прикладів такої співпраці.

Нещодавно стався жахливий випадок із вбивством братів Мосейчуків, де запідозрили військових 155-ї бригади, яка знаходилася в регіоні виконання бойового завдання. Тоді інформація, отримана ВСП, допомогла встановити обставини цього злочину, а також місце приховування тіл загиблих. Після передачі матеріалів Національній поліції провели затримання, ексгумацію та інші необхідні процесуальні дії.

За таким самим принципом вибудовується взаємодія і в інших напрямах роботи. Зокрема, під час пошуку та повернення втраченого військового майна. В умовах інтенсивних бойових дій зброя, боєприпаси, техніка чи інше майно можуть бути втрачені, пошкоджені або незаконно відчужені. ВСП виявляє такі випадки, встановлює їх обставини та разом з іншими уповноваженими органами працює над тим, щоб запобігти незаконному обігу військового майна й повернути його до законного використання.

Ще одним викликом, який поставила повномасштабна війна, стало забезпечення правопорядку на звільнених територіях.

Після завершення бойових дій цивільні органи влади не можуть відновити роботу миттєво. Завжди існує перехідний період, коли необхідно підтримувати порядок, взаємодіяти з місцевим населенням, реагувати на загрози безпеці та створювати умови для повернення державних інституцій.

Саме це Україна побачила після звільнення Київщини, Херсонщини та інших територій. Поки цивільні органи лише відновлювали роботу, ВСП вже забезпечувала правопорядок, підтримувала командування та допомагала створювати умови для повернення державних інституцій.

Цей досвід отримав продовження і під час Курської операції, де військовослужбовці ВСП також виконували стабілізаційні завдання в районах, що перебували під контролем Сил оборони України й, зокрема, забезпечували дотримання міжнародного гуманітарного права. Він ще раз підтвердив, що сучасна війна потребує спеціалізованої військово-правоохоронної інституції, здатної діяти не лише в тилу, а й безпосередньо в районі бойових дій та на територіях після їх переходу під контроль своїх військ.

Подібні функції давно виконують військові жандармерії та військова поліція багатьох держав. Український досвід лише підтвердив необхідність розвитку цієї спроможності.

Однак, мабуть, найважливішою новацією, яку сформувала повномасштабна війна, стало документування інформації про порушення права збройних конфліктів (battlefield evidence). Сучасна війна залишає величезний масив потенційних доказів: речові докази, супутникові знімки, відео з безпілотників, електронні носії, документи, уламки боєприпасів та інші матеріали. Першими до них майже завжди потрапляють військовослужбовці. Слідчі далеко не завжди можуть оперативно працювати безпосередньо в районі бойових дій, але й військовий не повинен перетворюватися на слідчого. Саме тому ВСП розвиває систему, яка допомагає військовослужбовцям розпізнати потенційно важливу інформацію, правильно її первинно зафіксувати, зберегти й передати правоохоронним органам. Йдеться не про покладання на військових нових обов'язків, а про створення простих алгоритмів, які дозволяють не втратити потенційно важливі докази, не відволікаючи особовий склад від виконання бойових завдань.

Для України це має стратегічне значення. Розслідування міжнародних злочинів триватимуть роками, але їхній результат залежить від рішень, ухвалених сьогодні. Доказ, втрачений на полі бою, завтра вже неможливо буде відновити.

Комплексний досвід ВСП дедалі більше цікавить міжнародних партнерів. Важливу роль у його розвитку відіграє 25-й навчальний центр Військової служби правопорядку. Тут не лише готують військовослужбовців Служби, а й розвивають міжнародне співробітництво та впроваджують сучасні стандарти підготовки. Центр став партнерським навчальним осередком НАТО, а українські інструктори вже проводять курси англійською мовою, навчаючи представників держав-партнерів.

Це показовий приклад того, як змінилася роль України. Якщо раніше ми переважно переймали міжнародний досвід, то сьогодні дедалі частіше ділимося власним. Більшість країн НАТО розвивали свої військові правоохоронні структури під час миротворчих або експедиційних операцій. Україна ж адаптує їх до умов війни найвищої інтенсивності – із масовим застосуванням безпілотників, високоточної зброї, цифрових технологій і постійною зміною тактики. Саме тому український досвід уже становить практичний інтерес для партнерів.

Досвід повномасштабної війни по-новому поставив питання про майбутнє військового правопорядку в Україні. Фактично сьогодні Військова служба правопорядку вже виконує значну частину функцій, які в багатьох країнах покладені на військову поліцію. Водночас її законодавчі можливості не завжди відповідають реальному колу завдань.

Це не означає, що повноваження потрібно розширювати будь-якою ціною. Зміни мають супроводжуватися належними гарантіями законності, професійною підготовкою, ефективним контролем і повагою до прав людини. Проте війна показала головне: інституційна основа військової поліції в Україні вже існує. Тому питання полягає не у створенні нової структури чи зміні назви, а в розвитку тієї, що вже довела свою ефективність.

Логічним продовженням цього розвитку є законодавчі зміни, які мають надати Військовій службі правопорядку повноваження здійснювати досудове розслідування окремих військових кримінальних правопорушень. Ідеться про СЗЧ, дезертирство та інші злочини, безпосередньо пов'язані з проходженням військової служби. Тобто сфери, де вони фактично і так цим займаються. Це ті повноваження, які і були у Військової служби правопорядку до 2012 року, і які були забрані як один із елементів гібридної війни для послаблення нашого війська.

За останні два роки змінилася не лише Військова служба правопорядку. Змінилося саме розуміння її ролі. Усі ці рішення народилися не з теоретичних концепцій і не з бажання наслідувати іноземні моделі. Їх продиктувала сама війна. Сьогодні Військова служба правопорядку – це значно більше, ніж інституція, що підтримує дисципліну. Вона допомагає війську залишатися керованою, забезпечує військовий правопорядок, сприяє стабілізації звільнених територій, взаємодіє з іншими правоохоронними органами та робить свій внесок у майбутнє правосуддя.

Зрештою, сила держави визначається не лише кількістю зброї чи успіхом окремих операцій. Вона залежить й від здатності будувати інституції, які навчаються, швидко адаптуються та знаходять відповіді на нові виклики. Саме такі інституції зміцнюють військо під час війни й закладають основу безпеки та верховенства права після її завершення.

Гюндуз Мамедов, Юрій Бабич