ЗСУ – котики, а от ТЦК – це зло. Як поєднується несумісне в головах тих, хто нападає на військових
Попри воєнний стан у країні, влітку 2026-го активність вулиці традиційно зросла. Іноді це відбувається в межах законодавства, як-от чергові "картонкові протести". Іноді натовп криміналізується – як 8 липня під час нападу на військових ТЦК та СП у Львові.
Вулиця наразі не диктує порядок денний в Україні і не підміняє собою державні інституції, але є лакмусовим папірцем настроїв принаймні частини суспільства.
УП поговорила з психологом Ольгою Кухарук про те, чим відрізняється агресивний натовп від мирного зібрання небайдужих громадян; чому в критичні моменти історії людина шукає підтримки в колективному "ми"; як суспільство під час війни втрачає почуття спільної долі, а також чим "Новосанжарський сором" 2020-го відрізняється від "Сихівського сорому" 2026-го.
Від спільної ідентичності до атомізованого суспільства
– Чому в критичні моменти виникає потреба розчинити "я" в колективному "ми"? Тут можна згадати історію про "оргію на Щекавиці" або зимову вечірку на Київському морі.
– Момент спільності є способом подолати безпорадність і зменшити катастрофізацію, коли ми залишаємося сам на сам зі своїм страхом. Тому коли в мене є сильна емоція, інтенція, і я не знаю, що з цим зробити, то буду прагнути підтримки ззовні. Коли я відкриваю соціальні мережі або виходжу на вулицю з картонкою, ця дія дає мені впевненість того, що я не один.
Найкращий, напевно, приклад об'єднання – 24 лютого 2022 року, коли "ми" було виражене максимально сильно.
– Відтоді минуло 4,5 року і сьогодні суспільство не справляє враження згуртованого. Чому так відбувається?
– Є таке поняття – спільна ідентичність, поділена між нами всіма, або спільна доля, яка особливо гостро відчувається в пікові моменти. Початок повномасштабної війни, загроза ядерки, важка зима з відключеннями електрики роблять нас всіх рівними і об'єднують.
Але що більше ми адаптуємося до нової реальності, то більше розшаровуємося в соціальній динаміці. Стає очевидним, що хтось шикувався в черги до воєнкоматів 2022-го, а хтось п'ятий рік переховується. Хтось ставить собі якісь пристрої, щоб мати електрику під час довгих відключень, а хтось не має такої можливості. Одні райони протестують, що в когось "кращі" графіки відключень, хтось чиєсь світло вкрав.
Спільна доля – це дуже нестійкий феномен, він не може існувати довго.
В хронічному стресі і травмі ми один від одного віддаляємося. У тебе вже мало сил спілкуватися, ти щойно пережив обстріл, а хтось із-за кордону пише: "У мене депресія". В неї справді депресія. Але я думаю: "Йолки-палки, я ледь не померла, а ти мені пишеш про те, як підбираєш собі антидепресанти! Чого ти не питаєш, як я?". А коли питають, як я, думаю: "Чого ти питаєш, ти що, не знаєш, як я?". Що більше цієї накопиченої травми і стресу, то більше ми схильні ізолюватися одне від одного.
До чужих груп зростає настороженість, упередженість, відчуття, що іншим мій досвід не зрозумілий. Наприклад, сім'ї ветеранів будуть переважно орієнтуватися на своїх, розвиваючи внутрішні соціальні зв'язки. Причому це не буде атомізація з розряду "ми об'єднаємося, а потім до вас вийдемо взаємодіяти". Це буде атомізація у стилі "нас ніхто не розуміє", "весь світ проти нас".
– Що ще сприяє атомізації суспільства під час війни, окрім різних досвідів війни?
– Чинників багато. Один із них – помилки в комунікації держави, через які руйнується резильєнтність, тобто здатність людини впоратися зі стресом. Є дуже багато нюансів в тому, як держава має правильно комунікувати. І основний – це, звичайно, прозорість, чесна розмова про складне і однакові для всіх, зрозумілі справедливі правила чи принаймні такі, які сприймаються більшістю як справедливі. Очевидно, що зараз нічого такого нема.
В ситуації тривалого стресу відчуття спільної долі розхитується. А регулятора, який качав би об'єднуючий наратив, немає – це може бути держава або впливовий недержавний сектор, або справжні лідери думок, яким довіряють. І, відповідно, в цьому хаосі, який посилюється травмою, ми варимося.
– Помилки в комунікації певним чином можуть пояснити поведінку тих, хто, наприклад, у Львові накинувся на групу оповіщення ТЦК, але не є виправданням порушення закону, чи не так?
– Мабуть, перш за все потрібен дисклеймер: про такі речі варто говорити не для виправдання тих, хто уникає свого обов'язку. А надто тих, хто порушує закон проти військових, які служать у ТЦК. І те, що ми розбираємо – це не виправдання, а пояснення, якими мають бути наступні кроки, щоб пом'якшити цю ситуацію.
В головах у людей дуже часто набір різнопланових тягни-штовхай уявлень. В нашій реальності люди абсолютно спокійно і без жодних когнітивних дисонансів поєднують суперечності. Україна – ненька, ЗСУ – котики, волонтери – молодці, а от ТЦК – це зло. Такі або подібні суперечливі уявлення можуть бути і в цивільних, і у військових.
Я дуже не люблю образ середньостатистичного громадянина, але якщо ми спитаємо, чи треба міняти хлопців у війську, думаю, що 100% опитаних скажуть: звісно, так, люди п'ятий рік там, хтось більше.
Але якщо це питання загострювати до "чи маю особисто я служити?", то відповідь дуже часто буде мати продовження. Я це пам'ятаю ще з часів АТО, наприклад, бо займалася цим. Там були відповіді: "піду, коли росіяни будуть за Дніпром", "коли будуть за Збручем", "коли нам дадуть "Джавеліни"", коли одне, друге, третє, п'яте. Умовно кажучи, все буде зводитися до того, що міняти людей треба, але ж це маю робити не я і не мої рідні.
Це відбувається, зокрема, через те, що з 2014 року не формувався адекватний образ війни. Я не можу тут спертися на дослідження, але дуже багато працюю з людьми, і можу сказати: образа війни, війська, того, чим займається людина у війську, у більшості немає.
У нас є публікації про дуже крайні досвіди війни – або про героїчних героїв, або про зраду. Водночас дуже мало говорять, як працює служба тилу, як працюють повари, як працює друга і третя лінія оборони.
Своє уявлення про життя у війську люди формують з тих спорадичних висвітлень у пресі, соціальних мережах, випадкових розповідей і фільмів про війну.
На це абсолютно точно накладається вороже ІПСО, яке качає і посилює страхи. На противагу держава фактично не продукує нічого, крім ідеї незламної незламності. Ні прозорих правил мобілізації, ні термінів демобілізації, ні адекватного грошового забезпечення.
На що має спертися людина, приймаючи рішення мобілізуватися? Вона може спертися на свій патріотизм – такі люди точно є, але їх меншість. На що ще? На знання, на мотивацію з інших, більш раціональних причин, на відчуття чітких перспектив і розуміння правил гри. А з цим у нас великі проблеми.
Тому маємо розуміти, що якщо говоримо про явище, ще й підігріте ворожим ІПСО, має бути дуже чітка, прозора рамка – не можна розраховувати лише на патріотизм. Більшість життєво важливих для держави наративів мають бути чітко сформульованими, працюючими і стійкими для того, щоб вони не формувалися спонтанно в тому самому вуличному чи віртуальному натовпі людей.
Людина в натовпі
– Чим натовп відрізняється від групи свідомих громадян, які зібралися в публічному просторі, щоб висловити свою незгоду або навпаки – когось підтримати?
– Коли говоримо про групу свідомих громадян, маємо на увазі, що її створюють особистості, вона більш організована, об'єднана спільними цінностями, правилами, має менший рівень емоційної зарядженості, ніж натовп.
Слово "натовп" має переважно негативну конотацію, тому що асоціюється з чимось імпульсивним, стихійним, хаотичним, керованим емоціями.
Особистість розумна, натовп безумний – це та межа, яку описували класичні роботи Лебона або Зімбардо. Але правда полягає в тому, що цієї класичної межі в реальності не існує. Навіть якщо йдеться про стихійний натовп, то в чистому вигляді ми навряд його десь знайдемо.
Близька мені теорія соціальної ідентичності не говорить про натовп як безумне і бездумне об'єднання людей. Навіть у ньому все одно будуть елементи контролю, правила поведінки, лідери, певне усвідомлення.
Натовп діє в рамках якоїсь ідентичності. Умовно кажучи, якщо футбольних фанатів можна скерувати побити вікна у кафе, то навряд чи вдасться спрямувати їх побити старшу людину чи дитину.
Насправді дуже багато досліджень, які говорять про поведінкові тенденції людини в натовпі. Проблема в тому, що на сучасному етапі соціальна психологія – скоріше описова наука. Вона може проаналізувати реверсивно, що було. Сказати, яка закономірність спрацює кожного наступного разу, майже неможливо.
– Тобто неможливо сказати, коли в натовпі виникає точка біфуркації, після чого події стають неконтрольованими?
– Якби ми знали, що є червоною кнопкою, то жили б в антиутопії типу Орвеллівської. Звісно, є перелік іскор, але спрогнозувати, що саме в цей момент хмиз і іскри зійдуться, абсолютно неможливо.
Якщо взяти навіть той епізод з нападом на військових ТЦК у Львові, дуже багато факторів могли зійтися в одному місці.
Може бути, що в цей момент у натовпі з'явився хтось харизматичний, хто качнув його.
Може впливати чинник анонімності – наскільки люди почувають свою безкарність. Чинник алкоголю – вечір п'ятниці. Достатньо гострими бувають сутички, коли з однієї сторони є військовий, і з іншої сторони військовий чи ветеран, людина з бойовим досвідом. Між ними буває порозуміння, а буває, що вони починають між собою мірятися досвідами. Або навпаки коли протистояння відбувається через протиставлення військовий – цивільний.
І завжди є якийсь чинник випадковості. Згадайте Революцію гідності, коли були непоодинокі провокації, але ці провокації довго закінчувалися нічим. Аж допоки не пролилась перша кров. Це той момент, який можеш очікувати, але ніколи не спрогнозуєш заздалегідь.
Що керує натовпом. Довідка УП
Властивостями натовпу психологи вважають анонімність його учасників, розмиття особистої відповідальності, високу сугестивність, домінування емоцій, втрату самоконтролю та ослаблення критичного мислення.
Французький вчений Гюстав Лебон порівнював життя в натовпі із зараженням хворобами, маючи на увазі поширення психічного стану одних людей на інших.
"Хто б не були особи, що складають натовп, як би вони не були схожими чи несхожими за своїм способом життя, характерами, заняттями чи розумом, факт перетворення їх на натовп ставить їх під владу своєрідного колективного розуму, що змушує їх відчувати, думати й діяти таким чином, який цілком відрізняється від їхніх дій, почуттів і того, як кожен індивід відчував би, думав і діяв, якби перебував на самоті", – писав Лебон.
Цю гіпотезу почасти підтвердили й експерименти американського психолога Соломона Аша в 1950-х роках.
Учасникам показували картку з лінією-еталоном і другу картку з трьома лініями різної довжини. Потрібно було назвати, яка з трьох ліній дорівнює еталону. В кімнаті сидів один справжній учасник експерименту та група підставних осіб, які давали завідомо неправильну відповідь раніше за справжнього учасника.
В 12 випробуваннях приблизно третина відповідей були помилковими – учасники повторювали очевидно неправильні судження більшості.
Орієнтовно 75% людей хоча б один раз давали неправильну відповідь разом із підставними учасниками експерименту, і лише 25% ніколи не погоджувалися з думкою більшості.
Натовпом керують авторитети – на початку 1960-х цю тезу довели експерименти психолога Стенлі Мілґрема. Їхньою метою було перевірити готовність людей слухатися наказів, які суперечать моралі.
Учасниками експериментів були "Учитель" (справжній випробовуваний), "Учень" (актор) та "Експериментатор" (керівник у халаті, який віддавав накази). "Учитель" мав карати "Учня" ударами струму (вигаданими, бо актор лише грав біль) за кожну помилку, збільшуючи напругу від 15 до 450 вольтів. "Учителі" відчували стрес від своїх дій, але 65% з них таки дійшли до максимуму в 450 вольтів.
Вуличний натовп і "шакалячий експрес" в онлайні
– Чим "Новосанжарський сором" 2020-го, як його тоді називали, відрізняється від "Сихівського сорому" 2026-го?
– По-перше, "Новосанжарський сором" був без складової ІПСО, ніхто проти нас тоді ніякі наративи не просував. Там був загальносвітовий інформаційний хаос, і в ньому реакція на небезпеку людей, які не знали, що і як відбувається.
По-друге, "Новосанжарський сором" не став частиною суспільного процесу, ми не мали якихось масових явищ, коли людей з хворобами піддавали обструкції чи стигматизації.
Щодо інциденту у Львові, то він наче вичерпався, але його вплив триває і триватиме. І кожний такий наступний інцидент буде мати вплив на соціальну ситуацію. Це не лише про мобілізацію.
Згадайте покарання, які понесли учасники подій у Львові – з вибаченнями на камеру. Маємо розуміти, що якщо функцію покарання бере на себе хтось, крім держави, навіть якщо це покарання мені видається справедливим, очікуваним і заслуженим, це загалом небезпечна тенденція.
Зараз "Сихівський сором" – це частина суспільного процесу, умовно кажучи. Цей інцидент не поодинокий, і боюся, на жаль, що не останній. Тому що зав'язаний на складних соціальних процесах, дуже не нових і реально запущених. З 2014 року з ними не працювали ані влада, ані суспільство.
– Чим відрізняється "шакалячий експрес" в соцмережах і агресивний вуличний натовп в офлайні?
– Безкарністю – раз. Анонімністю – два. Розтягнутістю в часі – три. Стає холодно, їсти хочеться – треба йти додому. У віртуальному світі їсти можна і не виходячи з соцмереж.
І чотири – стійкою бульбашкою та алгоритмами подачі інформації в цифровому світі. В соціальній психології є дослідження того, як соціальні мережі й алгоритми формують нам бульбашку, відповідно, контакт з носіями інших думок часто зменшується і так формується чи посилюється відчуття своєї правоти.
Зараз у фейсбуку "мої" будуть завжди біля мене. Ба більше, алгоритми соцмереж мені будуть знову і знову формувати теплу ванну в бульбашці.
І очевидно, що, враховуючи хронічний стрес і втому, я не хочу вилазити з комфортного оточення. Навіть розуміючи, що є інша думка, я маю можливість з нею не контактувати або робити так, щоб контакт з моєю теплою ванною був значно більший, ніж поза нею.
– Якби вам треба було провести тренінг для груп оповіщення ТЦК щодо механізмів комунікації з агресивно налаштованим натовпом, що головне треба їм знати?
– Не буду давати загальних порад, тому що, по-перше, думаю, що в якомусь вигляді такі тренінги проходять і протоколи комунікації напевно існують.
А по-друге, тому що незрозуміло, кому саме я даю пораду. В ТЦК може бути людина, яка все життя служила у військкоматі і має певну профдеформацію системою в не найкращому розумінні цього слова. Може бути ветеран, який до того служив на нулі. І це зовсім різні історії.
Тому немає універсальних порад – говоріть з людьми так і буде вам щастя. Є ситуативні речі, які можуть допомогти взаємодіяти, як не спровокувати агресію у відповідь.
За великим рахунком порада одна, але здебільшого вона не до рядових виконавців – без системних змін жодна порада не спрацює.
Якщо вся система – від мобілізації до термінів служби – не буде змінена, то вона рано чи пізно колапсує, і військовослужбовці ТЦК будуть просто одними з перших жертв цього колапсу. А наступними жертвами будемо всі ми, тому що ми живемо за рахунок армії.
Михайло Кригель, УП