Країна мертвих. Країна живих

Протягом першого півріччя 2026 року в Україні народилися 73 292 дитини. За цей самий період в Україні померли 259 853 особи. Таким чином смертність перевищила народжуваність майже в чотири рази.

Ми потихеньку перетворюємося на "країну мертвих", і цю тривожну тенденцію стає дедалі важче ігнорувати: особливо напередодні 35-ої річниці Незалежності.

Звісно, в розпал запеклого військового протистояння просто не могло бути інакше: війна – це насамперед тріумф смерті.

Агресор знищує українське життя цілеспрямовано й планомірно. Росія вбиває військовослужбовців на передовій і цивільних у тилу.

Ворог завдає ударів по системах життєзабезпечення і прагне перетворити Україну на мертву територію, яку покидають сотні тисяч і мільйони людей.

З кожним роком смертей у нашій країні стає дедалі більше, а життя – дедалі менше.

Але, крім того, війна оголила сумний парадокс: у багатьох випадках державі зручніше та простіше мати справу саме з мертвими, а не з живими. І це не чийсь підступний задум, а стихійна поведінка неповороткої державної машини.

Мертві завдають набагато менше клопоту.

До живого українця в наш час можуть виникати найрізноманітніші претензії. Він може роками ухилятися від мобілізації. Може дезертирувати з армії. Може бути неслухняним і чинити опір правоохоронцям.

Йому можуть інкримінувати брак солідарності, стійкості та патріотизму. Його можуть засуджувати за те, що він розмовляє не тією мовою або споживає не той контент.

Зрештою, він взагалі може дотримуватися антидержавних поглядів.

Але, загинувши під час військових дій, будь-який українець виявляється добропорядним громадянином. Злісний ухилянт, якого вдалося примусово мобілізувати і який незабаром загинув на фронті – це загиблий герой.

Навіть якщо реальні обставини його загибелі були не зовсім героїчними. Незаконнослухняний і непатріотичний пересічний громадянин, який загинув у тилу внаслідок ракетного або дронного удару – це жертва ворожої агресії. Його теж перестають лаяти й критикувати.

Загиблі герої та жертви ворога потрібні державній пропаганді на будь-якій війні й у будь-яку епоху.

Мертві невибагливі. Щоб оточити турботою живих захисників України та задовольнити їхні потреби, необхідно вирішити величезний комплекс проблем.

Реальні перспективи демобілізації; чесні військово-лікарські комісії; гідні умови служби; адекватне матеріальне забезпечення; гуманне та дбайливе ставлення до особового складу; соціальна та психологічна підтримка ветеранів…

Розібратися з усім цим державі явно не до снаги.

Але проявити увагу до загиблих захисників все-таки легше. Для цього достатньо загальнонаціональної хвилини мовчання: коли один раз на день байдужі змушені імітувати скорботу разом із тими, хто справді згадує про загиблих воїнів.

Назустріч мертвим можна піти тоді, коли становище живих лише погіршується.

Незважаючи на закордонну фінансову допомогу Києву, живі українці дедалі гостріше відчувають негативні економічні наслідки війни: зростання споживчих цін, інфляцію, девальвацію гривні.

Але у світі мертвих діють інші закони. Знецінення національної валюти означає появу нових, більших купюр, придатних для увічнення пам'яті видатних покійників.

Цього року пощастило поету-дисиденту Василю Стусу, портрет якого прикрасить купюру номіналом 2000 гривень. І Український інститут національної пам'яті з гордістю повідомляє: "Стус переміг через 40 років після смерті. Незламність тепер має номінал".

Після 24 лютого 2022 року Україну покинули мільйони живих громадян. Повернути хоча б половину з них – непосильне завдання для нашої держави.

Навіть після завершення активних військових дій це вимагатиме неймовірних зусиль, і успіх аж ніяк не гарантований.

Натомість, не чекаючи закінчення війни, держава починає повертати померлих: історичних діячів, які померли на чужині.

Причому перший вдалий досвід – репатріація останків Андрія Мельника з Люксембургу – продемонстрував ще одну перевагу померлих перед живими.

Виступаючи на урочистій церемонії перепоховання, Володимир Зеленський зазначив: "Полковник Андрій Мельник повернувся в ту Україну, про яку мріяв".

Чи так це? Чи справді покійний лідер ОУН(м) мріяв про Україну, яку очолює демократично обраний президент із єврейським корінням? Питання спірне.

У проєкті Конституції, складеному за дорученням Мельника в 1939 році, були відображені дещо інші мрії. Мрії про "авторитарну" й "тоталітарну" Україну на чолі з довічним Вождем нації – неодмінно українцем за походженням.

Але річ у тім, що, померши понад шістдесят років тому, Мельник не вступить у полеміку з чинним гарантом.

Мертві взагалі ні з ким не сперечаються – вони слухняно виконують ту роль, яку відводили їм державні пропагандисти. У цьому сенсі Іван Мазепа чи Євген Коновалець набагато зручніші, ніж будь-який Залужний чи Федоров.

Що складніше голові держави знаходити спільну мову з живими й норовливими сучасниками, то охочіше він звертається до прославлених покійників і намагається на них спертися. Це цілком природно.

Звісно, бувають ситуації, коли мертвий громадянин ніяк не замінить живого. Наприклад, мертві не працюють, не створюють матеріальних благ і не поповнюють держбюджет.

Але поки Україна користується підтримкою зовнішніх донорів – живих і здорових платників податків із ЄС, – переважання смерті над життям у самій Україні не є критичною загрозою для державної машини.

І все ж вітчизняний тріумф смерті – не абсолютний, а лише відносний. Паралельно з країною мертвих продовжує існувати інша Україна: країна живих.

Тут набагато менше пропагандистського офіціозу та пафосних гасел. Тут свої турботи та пріоритети.

Живі герої ЗСУ мріють не героїчно загинути на фронті, а колись повернутися до своїх близьких.

Живих мешканців тилу підготовка до наступної зими хвилює набагато більше, ніж проєкт національного пантеону.

Жива Україна воює з російськими загарбниками не заради самої війни, а заради повернення до нормального мирного життя.

Живі не хочуть воювати вічно, і піррова перемога з катастрофічними втратами їх також не приваблює.

Понад чотири роки країна живих покладається не так на допомогу держави, як на власні сили. По суті, живі вже змирилися з тим, що державна машина надає перевагу більш зручним і невибагливим мертвим.

І коли хтось із державних діячів раптом виявляє нетиповий інтерес до живих, це викликає хвилю щирого ентузіазму.

У чому секрет популярності ексміністра оборони Михайла Федорова? Чому його відставка викликала такий резонанс в українському суспільстві?

Зокрема тому, що жива Україна побачила в молодому міністрі-технократі свою людину.

За пів року перебування на посаді Федоров встиг вселити надію в мільйони співвітчизників. Завдяки йому країна живих повірила, що людей на фронті поступово замінять роботи.

Що людські жертви на передовій і в тилу вдасться радикально скоротити. Що інноваційний підхід до війни зламає хребет агресору й дозволить досягти прийнятного миру вже в недалекому майбутньому.

Важко сказати, наскільки обґрунтованими та реалістичними були ці надії. Однак відбирати їх у живої України, втрачаючи популярного міністра, точно не варто: що й показали подальші події.

Хтось вважає, що цього літа наші співгромадяни мітингували на підтримку конкретної людини з конкретним прізвищем. Але це були стихійні мітинги за життя.

На п'ятому році великої війни країна живих готова підтримати будь-якого діяча, який запропонує їй якусь перспективу.

Запропонує українцям ще щось, крім мертвого пафосу.

Запропонує їм майбутнє, в якому Україна залишиться державою, придатною для життя, а не перетвориться на один великий меморіальний простір.

Михайло Дубинянський