Вибухові пряники та "Снікерси" з присмаком бензину. Як Мала Токмачка на 48 днів стала центром Всесвіту

"Хто володіє Малою Токмачкою, той володіє світом", – заявляв Отто фон Бісмарк. "Я не знаю, де відбуватиметься Третя світова війна, але Четверта – безперечно, в Малій Токмачці", – попереджав Альберт Ейнштейн. "Я завоював галльські племена, підкорив Галію, переміг Помпея в громадянській війні, але до Малої Токмачки так і не дійшов", – побивався Гай Юлій Цезар.

Село площею у 8 квадратних кілометрів у Запорізькій області, де до великої війни мешкало зо 3000 жителів, вже кілька місяців – герой мемів, жартів і фейкових цитат (на кшталт тих, що наведені вище). Проте за тими жартами стоїть реальна історія спротиву. Ще у квітні цього року United24 порахували, що Мала Токмачка тримається вже 1500 днів – довше, ніж Карфаген під час Третьої Пунічної війни чи Ленінград у роки Другої світової.

Контроль над селом має тактичне значення для захисту міста Оріхів, а той, своєю чергою, відіграє одну з визначальних ролей в обороні Запоріжжя.

Росіяни у своїх зведеннях "брали" Малу Токмачку вже кілька разів. У листопаді 2025-го міністр оборони РФ Андрій Бєлоусов навіть офіційно привітав військових із захопленням цього населеного пункту. Однак, за свіжими даними DeepState, ворогу вдалося лише підійти до його південно-східної частини.

У квітні 2026 року бійці 3-го загону 144 центру ССО отримали завдання підсилити військових 118 ОМБр, які тримали оборону в Малій Токмачці. За три тижні загін зачистив підвали та будинки і вийшов на східну околицю села. Там спецпризначенці облаштували спостережні пункти. Залишили вони позиції наприкінці травня, пробувши на них 48 днів.

Мала Токмачка – символ українського опору, а одночасно з цим і ілюстрація того, як сьогодні може виглядати війна. Де вся робота ведеться малими групами, а головна тактика – трохи просунутися, закріпитися та не дозволити противнику дістати тебе дроном.

"Українська правда" пропонує зануритися в 48 днів оборони Малої Токмачки разом із бійцями 144-го центру Сил спеціальних операцій.

"Інфільтрація мені не сподобалася"

Їм казали, що ця операція – на два тижні. Але боєць із позивним "Фізрук" розраховував щонайменше на місяць. Не те щоб він мав великий досвід – це був його перший бойовий вихід. Та не треба бути мудрагелем, щоб передбачити непередбачуваність війни.

Завдання було таким: дістатися Малої Токмачки, де вже тримали позиції бійці "сухопутки", організувати патрульну базу, а коли дозволить погода – зачистити від росіян східну частину села та вийти на його околиці.

Спецпризначенці розділилися на дві групи – по п'ятеро в кожній. Заїхати вирішили зухвало – блискавкою проскочити на двох бронеавтомобілях "Козак", висадитися й одразу сховатися в укриттях.

Була середина квітня. Суха, по-весняному свіжа ніч.

– Всі нормальні люди по туману, по дощу заїжджають, а ми просто по сирій ночі. Інфільтрація мені не сподобалась, – зізнається один із командирів групи на псевдо "Правий".

Це той самий Правий, який два роки тому дістав важке поранення під час операції в районі Часового Яру, потрапив у російський полон, а згодом захопив росіянина, що його полонив. УП розповідала його історію тут.

Звісно, інфільтрація не сподобається, коли під час висадки твою групу помічає ворожий дрон та починає полювання. В руках зброя, за плечима важкі рюкзаки – не найкращі умови для перегонів з FPV.

Та все ж група Правого встигла до укриття.

Російський дрон вибухнув за три метри від бійця з позивним "Магоні". Той момент він запам'ятає надовго: для нього Мала Токмачка була першим бойовим виходом, а ця атака – новим досвідом у житті.

– Так у першу годину я зрозумів, що таке бойовий вихід, що таке дрони і що таке війна, – філософствує він.

На щастя, нікого не зачепило. Бійці встигли забігти в підвал. Вчасно – за кілька секунд поруч вибухнув другий FPV.

Тепер, згадуючи той день, Правий визнає: добре, що дрони зосередились саме на першій групі. Хлопці знали маршрут, швидко дісталися укриття. На відміну від другої групи, яка довгі хвилини кружляла, шукаючи вхід у потрібний підвал.

Побачивши, що до села зайшло підсилення, росіяни почали щільний обстріл позиції: артилерія, міномети, дрони.

– Слава Богу, не КАБами, – зітхає Фізрук. – Там і так вже позиція розібрана, а якби КАБ залетів, то було б дуже неприкольно.

Вогонь по цьому квадрату тривав іще з тиждень.

Зачистка

Що таке зачистка? По суті, це перевірка будинків, підвалів, сараїв та інших укриттів, де може ховатися ворог. Як це виглядає на практиці?

Мала Токмачка витягнута з північного заходу на південний схід: дві основні вулиці завдовжки 7 кілометрів і кілька менших. Мапу села з розміткою споруд поділили на сектори, кожен із яких – різного кольору.

На зачистку виходили в сутінках або на світанку, коли менше шансів бути поміченими дронами. Висувалися двома групами по двоє. Ще двоє супроводжували позаду – на випадок, якщо побратимам знадобиться допомога.

Просувалися від руїни до руїни, від підвалу до підвалу. Вхід у деякі завалило, наче їх підірвали зсередини. Старалися діяти без зайвого шуму: якщо десь ховається противник, він не повинен дізнатися про наближення бійців.

Темп диктувала погода. У вітряну встигали пройти приблизно кілометр. Одного дня лив сильний дощ, небо стало безпечнішим, ніж зазвичай, і саме тоді група зачистки просунулася найдалі.

– Сьогодні зачистили помаранчеву зону, завтра – красну, – згадує спецпризначенець із позивним "Лев". – Одна двійка рухалась по одній вулиці, друга – по іншій. По останньому зачистили зелену зону. І поступово дійшли до самого кінця.

Живих росіян у будинках вони не зустріли – тільки тіла мертвих. А також – велику кількість того, що може вибухнути: 50-кілограмові фугасні авіабомби, залишки касетних боєприпасів, дрони, протитанкові міни…

Так сектор за сектором бійці дісталися околиць Малої Токмачки – на чотири дні раніше, ніж було заплановано. Тепер настав наступний етап: виставити спостережні пости і по черзі заступати туди на чергування.

Вдень слухали, чи не наближається ворог. Вночі намагалися вирахувати, звідки працює артилерія.

– Не було якогось дисбалансу, перепадів настрою і так далі. Постійно жарти, постійно якісь смішні історії. Грали в шахи, карти, – описує Лев будні в укритті.

І час від часу – вилазки в пошуках їжі, бо запасів, які змогли принести з собою на позицію, надовго не вистачило.

"Пряники" і "Снікерси"

Перші пряники з'явилися в Київській Русі в ІХ столітті – їх називали "медовим хлібом". Проте якщо Магон почує слово "пряник", він подумає не про кондитерський виріб із багатовіковою історією, а вирішить, що йдеться про нову протипіхотну міну. Вона вдвічі менша за "пелюстку", ззовні нагадує пряник і буває різних кольорів. Росіяни розкидають такі міни з дронів.

– Це в них, так сказати, ноу-хау. Їх дуже важко помітити. А якщо йдеш по дорозі і побачиш "пряник", то невідомо, скільки їх ще у траві. Тому що пі*ари розкидають їх по 15–20. Дуже небезпечна штука, – описує Магон.

По вулиці, усіяній такими "пряниками", Магону з побратимами одного разу довелося йти по вантаж. Це один із моментів операції, який запам'ятався йому найбільше.

А було це так. Приблизно два тижні хлопці жили на тому, що вдалося доставити БПЛА чи знайти у селі самотужки. Але забезпечити дроном усю групу непросто: багато вантажу він не підніме, а частина того, що долітає до позицій, просто розбивається об землю під час скиду. І низько дрон не опустиш – є ризик заплутатися в оптоволокні.

– Прокормити десять людей "Немезісом" (БпЛА, що скидував бійцям продовольство – УП) – дуже важко. Якби ми не налутали (назбирали, здобули – УП) мішок тушонки за цей час, якби нам піхота не показала, де можна набрати воду для кіпячіння, це було б гайки. І то, поки не з'явився НРК, ми сильно голодні були, – каже Правий.

Але і з наземним роботом не обійшлося без пригод. Приблизно за кілометр до кінцевої точки НРК в'їхав у заповнену водою вирву, що утворилася після влучання міни, і застряг. Тож орієнтовно о 2-ій ночі Магоні та його побратими вдягнули антитепловізійні плащі та вирушили на розвантаження. Саме тоді їм і довелося маневрувати між "пряниками". Дрони їх не засікли, і нав'ючені корисним вантажем бійці повернулися в укриття. А звільнений робот попрямував у зворотний бік.

З іншим НРК взагалі вийшла анекдотична ситуація. Він приїхав на позицію з увімкненим ліхтарем.

– Я не знаю, що за чудо-інженер розробив цю машину, в якій не виключається ліхтарик. Ми дивимося в тепловізор, а він як ялинка, його видно, – розповідає військовий із позивним "Веном".

Веном узагалі ставиться до життя філософськи. На запитання про свою роль у групі відповідає: робити все, що накаже командир, подобається це бійцю чи ні. Попри страх і незважаючи на емоції. Але, розповідаючи про НРК, який видав сам себе, Веному важко залишатися незворушним.

Російський дрон помітив НРК, проте атакувати одразу не став. Чекав: раптом хтось із військових вийде його розвантажувати. І тільки зрозумівши, що цього не станеться, а акумулятор сідає, – вдарив.

Перший удар вивів НРК із ладу, проте значна частина вантажу ще залишалася неушкодженою. А там справжній скарб: тушонка, цукор, кава, каші, бензин для генератора, цигарки, шоколад.

Але за подібних умов росіяни намагаються повністю знищити всю посилку – розуміючи, наскільки вона важлива для бійців в укриттях. Якщо погода не дозволяє добивати її дронами, то накривають мінометним вогнем. Тож однією атакою не обійшлося. Після всіх ударів від вантажу залишилось три пачки цигарок, кілька "Снікерсів" та пару каш.

Вцілілий шоколад мав присмак гарі й бензину, але все одно пішов у розхід.

– Нічого, смачний, – мружиться Магоні.

Послухаєш його і розумієш, що, мабуть, ніде не починаєш цінувати смак звичайних речей так сильно, як на позиціях.

Саме в Малій Токмачці, посмакувавши хліба з посилки, Магоні згадав і вперше зрозумів слова свого дідуся, що хліб – усьому голова. Такого смачного він ще в житті не їв. Бо що зазвичай скидають бійцям: сухарі чи хлібці – вони легші, компактніші і довго зберігаються. Тому якщо вже на позицію долітає батон – це справжнє свято.

***

Чи була ця місія ССО в Малій Токмачці успішною? Беззаперечно, кажуть спецпризначенці. І не лише тому, що завдання виконали на чотири дні раніше запланованого. Головне – не зазнали втрат ані коли заходили на позиції, ані коли залишали їх.

Кілька разів військових намагалися забрати автівкою, але погода не дозволила. Тож виходили пішки, двома групами по п'ять осіб. Але й усередині групи також розділилися: спочатку вирушили троє, за 15 хвилин – ще двоє.

Перша група добиралася до точки евакуації 14 годин. Село пройшли по сіряку, але дорогою помітили концентрацію дронів, довелося ховатися та чекати. Інша група рушила через добу. Їм пощастило більше – дійшли за чотири години.

Коли розмова заходить про меми навколо Малої Токмачки, спецпризначенці згадують дивне відчуття ірреальності. І річ не в тім, що російська армія рапортувала про успіхи в селі, коли українські бійці тримали його під повним контролем – це якраз не дивувало.

Вражало інше: скільки уваги раптом прикувало до себе маленьке село, від якого вціліла тільки назва. Наче Мала Токмачка була не однією з багатьох точок на лінії фронту, а якимось центром Всесвіту.

Хоча для цих бійців протягом 48 днів вона ним і була.

Одного дня Лев – на той час, можливо, він вже не користуватиметься своїм позивним – хотів би сісти в автівку, посадити поруч сина і привезти його у вільну Малу Токмачку. Показати місця, де вони ховалися з побратимами, та розповісти історії, які вони пережили.

І ще відчути самому, як воно – пройтись центральною вулицею, не перебіжками, не ховаючись у кущах. Не вдивлятися в небо, прислухаючись, чи не дзижчить дрон. Просто йти із сином, дивитися навколо – а краєвиди, каже Лев, там дуже красиві – і слухати пісню вітру.

Рустем Халілов, УП

За участю військовослужбовця 144 центру ССО з позивним "Продюсер"