"Все, що живо, пішло в розсипку". Як козаки розгромили під Пилявцями поляків і разом із ними стали аутсайдерам

Знаки були, але де? Осмислюючи повстання Богдана Хмельницького, хронікери другої половини XVII століття дійшли зручної для того часу релігійно-дидактичної відповіді: у будь-якій незрозумілій ситуації зважайте на знамення.

Сонячне затемнення, комета, "якої не було від давніх літ", і не менш хрестоматійне нашестя сарани – комбо з цих природних явищ, якщо вірити старовинним текстам, трапилося 1648-го року в Речі Посполитій. Але, як і в блокбастері "Не дивіться вгору", багато хто знехтував недвозначними натяками небес.

На річці Іква під Пилявцями, теперішньому селі Пилява на Хмельниччині, у вересні 1648-го відбулася битва, яку називають "тріумфом української зброї". Поляки з корпусом німецьких найманців йшли на бій розслабленими – "як на весілля або на полювання". Проте козаки Богдана за підтримки татарської кінноти розгромили коронне військо, змусивши вцілілих накивати п'ятами.

Ця ганебна втеча лише підживила ненависть магнатів до бунтівного козацтва і зцементувала підвалини польського ресентименту. З іншого боку, розгром поляків під Пилявцями став однією з головних подій, що разом із усією революцією Богдана Хмельницького лягла в основу національного українського міфу.

"Вже минули ті часи, коли ляхи були нам страшні, – писав Микола Костомаров через два століття від тієї війни. – Ми під Пилявцями довідалися, що це вже не ті ляхи. Це вже не Жолкевські, не Ходкевичі, а якісь Тхоржевські та Заєнчковські, діти, одягнуті в залізо! Померли від страху, як тільки нас побачили".

Командування польськими силами на берегах Ікви доручили трьом шляхтичам, які, як зазначає у "Нарисі історії середньовічної та ранньомодерної України" історикиня Наталя Яковенко, не мали достатнього військового авторитету. Йдеться про Владислава-Домініка Заславського, Миколая Остророга та Александера Конецпольського – тих самих "дітей, одягнутих в залізо", за зневажливим визначенням Костомарова.

"Хмельницький саркастично назове їх, відповідно, "Периною" – за пухку статуру і розпещеність, "Латиною" – за схильність до вчених занять і "Дитиною" – за молодість і недосвідченість", – нагадує Яковенко.

УП розповідає, як битва під Пилявцями стала переломним моментом у створенні Козацької держави, але врешті багаторічним протистоянням козаків і польської шляхти сповна скористалася Москва.

Пан і страж. Ребелія

Незадовго до Пилявців, влітку 1648 року, європейська преса, як-от один із перших друкованих тижневиків Франції "Nouvelles Ordinaires", повідомляла: "Збунтовані козаки оволоділи великою частиною Русі".

Богдан Хмельницький вже мав переконливі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем. То тут, то там – від Чернігівщини до західних земель сучасної України, від Поділля до території Білорусі – спалахували козацькі й селянські повстання.

В одному з тогочасних так званих "летючих листків" – рукописному аналогу друкованих ЗМІ чи соцмереж – невідомий автор саркастично заримував оказії, що мали далекосяжні наслідки для подальшої долі України та Польщі:

З Покуття, з Підляшшя

Тікала шляхта наша

У Русі Білій, навіть у Литві

Тікала з поля битви

Самовпевненість, із якою в середині вересня 1648 року офіціали йшли на Пиляву, щоб усмирити бунтівників, нагадувала добру міну за дуже поганої гри. Справжні настрої польської еліти показує тогочасне листування, що його, зокрема, дослідив сучасний український історик, джерелознавець Юрій Мицик.

"Ледве залишилась якась надія, щоб цей запеклий свавільний бунт міг заспокоїтися мирно й легко, – писав шляхтич Ян Мислішовський до галицького каштеляна навесні 1648-го. – Цей зрадник Речі Посполитої, прогнавши панів полковників i створивши Запорожже власне наче свою Річ Посполиту (республіку – УП), сам проголошує себе її паном і стражем, що є яскравим виявом ребелії (повстання – УП)".

Інший пан на прізвище Пеславський після поразки коронного війська під Корсунем у листі невстановленій особі жалівся: "Гультяй Хмельницький, об'єднавшись з ордою, дощенту розгромив наше військо, а гетьманів (Потоцького і Калиновського – УП), узявши в кайдани, відіслав на Запорожжя (вони опинилися в татарському полоні в Криму – УП)". Не може бути, щоб від такого "великого запалу не дісталося всій Речі Посполитій, а не тільки Україні", прогнозував Пеславський і був правий.

Читайте також: "Волоцюги із Сарматії". Як козаки допомогли Речі Посполитій стати великою та постраждали від величі шляхти

Селянська фурія

Про масштаби підтримки антиурядового руху, що вилився в багаторічне криваве протистояння, свідчить розпач, з яким один із перемишльських архідияконів у червні 1648 року звертався до урядовця Максиміліана Бжозовського: "Хмельницький забирає українські міста, оскільки вони самі йому піддаються". В перекладі на сучасну мову це було провалом внутрішньої політики польської держави.

За словами архидиякона, у Львові вже сталася "велика зрада від русі", себто з боку православних містян, які нібито намагалися переправити Хмельницькому таємні листи, кілька бочок пороху й немалі гроші. І хоча Львів мав сильний гарнізон, багатші люди почали залишати місто, побоюючись, що його без бою здадуть симпатики козацького ватажка.

Якщо звести докупи листи того часу, картина виглядає апокаліптичною (такою, власне, вона і була для Речі Посполитої). До кінця липня 1648 року козаки взяли штурмом Полонне й висунулись на Острог. Шляхта бігла, залишаючи пожитки на дорогах. "Всюди стоїть плач", "Війська з Польщі йдуть, сплячи, а тут пожежа скрізь", "Немає розповісти нічого доброго, тільки погане", – повідомляли з усіх боків очевидці. Немає втішних новин, "є тільки неприборкана селянська фурія", яка "не тільки не втихла, але й щохвилини зростає".

Вже і Меджибіж перейшов у "володіння гультяїв", які вважають його "своєю дідичною маєтністю". І сталося це "через приязнь самих меджибізьких міщан, котрі всі послали свого намісника до Хмеля, добровільно йому піддаючися".

Наприкінці серпня віленський підстолій Ян Сосновський, немов капітан судна, що йде під воду, доповідав з білоруського Слуцька: "Козаки стали кошем у півтора милях (трохи більше як 2 кілометри – УП) від міста. Думаю, вони спробують щастя. Я був би радий дати битву у полі, але мені треба підкріплень. Закриватися у місті і залишатися там довго я не можу через зраду".

"Прошу покірно про швидке підкріплення, – благав Сосновський. – Я не можу інакше це пояснити, тільки чарами, котрими вони (козаки – УП) цього досягають. Бо коли я почув, що ворог наступає, і наказав вистрілити з гармат, то не летіло ядро далі шести сажнів (приблизно 13 метрів – УП), хоча я маю дуже добрих пушкарів і найкращий порох".

З листа командування польського гарнізону міста Чорнобиль до литовського підканцлера Сапіги:

"Козаки живуть нині у замках, містечках й добрах шляхетських, розгостившись наче у власних домах, беруть стації (грошові, інші збори – УП). Я живу один у Чорнобилі, оточений на околицях полками тієї сарани, зазнаючи щоденних нападів. Кожного дня до брам під'їжджає по шістсот козаків, тиснучи на мій гарнізон, але я залишаюся при уряді з ласки Божої, докучаючи дуже гультяйству, котре, хоч і оволоділо всім Сівером до самого Бихова (містечко в Білорусі – УП), не може протягом десяти тижнів взяти Чорнобиль, що стоїть перед їхніми очима, незважаючи на підтримку їх чорнобильськими підданими.

Козаки погрожували прийти з більшими силами, як тільки візьмуть Чернігів; вже й оволоділи ним, виморивши голодом обложених. Сьогодні цю новину принесли мої "язики" до Чорнобиля і стверджують це одностайно. Не знаю, чи не буду мати в неділю гостей. Неймовірно тяжко буде мені й драгунам, що постійно напоготові. Міщани тривожаться, не чуючи про допомогу, і через те, що коронні війська так повільно збираються, але ми будемо стояти, як зможемо".

Читайте також: Корпорація "Трапезунд". Як козаки та аристократ із Риму могли створити свій анклав у Туреччині й очолити поставки шовку в Європу

"Розбіглися хто куди"

Серед трьох польських регіментарів, з якими воїни Хмельницького зіткнулися під Пилявцями, був Миколай Остророг. Однією з регалій того, кого за вченість дражнили Латиною – великий підчаший коронний.

Остророг був тією важливою в державі особою, яка мала подавати напої королю, заздалегідь їх скуштувавши. Таким чином Латина безпосередньо відповідав за здоров'я та життя Владислава ІV Ваза. Монарха, який, за легендою, вислухавши чергові скарги Хмельницького на свавілля польської шляхти, дав, навряд сам це розуміючи, "благословення" на затяжну війну: "Хіба в тебе, дурню, немає шаблі?".

Неочікувана смерть короля в розпал революції Хмельницького поглибила політичну кризу в Речі Посполитій. Треба було проводити елекцію нового монарха під час бойових дій. Утім, на відміну від нашого часу тоді зробити це було значно простіше, тож на троні опиниться Ян II Казимир Ваза, молодший брат Владислава.

За життя померлий Владислав ІV всупереч позиції магнатів намагався, принаймні декларативно, не нехтувати правами руського населення. Зокрема, 1633 року він "продавив" у сеймі "Статті для заспокоєння руського народу". Проте це не змогло врегулювати протиріччя, що наростали. І ось у розпал повстання 1648-го, коли вогонь вже неможливо було загасити, польські магнати, духовенство, судді сушили голови: прорахувалися, але де?

У червні 1648 року, коли Владислав ІV Ваза пішов у засвіти, його підчаший Миколай "Латина" Остророг доповідав зі Львова коронному канцлеру Оссолінському: "Цей зрадник Хмельницький дуже піднявся, з поганством завойовуючи вогнем і мечем багато українних міст, a в інших ставлячи свої залоги. Тепер він заснував у Білій Церкві гніздо війни, a потім титулуючись вже руським князем".

Згодом Остророгу випаде шанс сказати "зраднику" в обличчя все, що він про нього думає, але щось піде не так. Настрій у коронному війську спочатку був піднесеним, про що, зокрема, свідчать слова шляхтича Станіслава Гурського. За пару тижнів до дня "Ч" він писав з табору під Човганським Каменем: "Рушимо проти цього гультяйства, маючи надію в Богу, що ці зрадники дістануть свою платню, бо вони вже почали зриватися з місця, кожної ночі маса їх тікає".

А вже напередодні зіткнення під Пилявцями невідомий доповідав із коронного табору про загрозливі розбіжності поміж командирами: "Нас близько сорока тисяч гарного війська, якби тільки була голова до керування ним. Щo сьогодні вирішать пани регіментарі, то завтра переміниться, існує ненависть між їх мостями (милостями – УП)".

Славу польської зброї було осоромлено на третій день битви. "Все, що живо, пішло в розсипку, – доповідав по дуже гарячих слідах ротмістр Заборовський. – Тоді втікачів більше загинуло, ніж у бою. Татари з козаками пішли в погоню за військами – так панове, як ротмістри й інше товариство, розбіглися хто куди по Короні Польській".

З "Нарису історії середньовічної та ранньомодерної України" Наталі Яковенко:

"Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю й фактично винищити її, водночас зав'язуючи бої з розрізненими загонами кінноти, котра діяла безладно й неузгоджено (...) Вирішено було покинути табір і рятуватися верхи. Першими це зробили самі регіментарі, а далі, як оповідає очевидець, "військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч".

Александер Конецпольський тікав, перевдягнувшись у селянську одежу, Заславський навіть загубив по дорозі гетьманську булаву. На ранок порожній табір став здобиччю козаків: їм досталося понад 90 гармат, запаси пороху й зброї, коні; загальну ж вартість спорядження та іншого майна оцінювали на колосальну як на ті часи суму – від 7 до 10 млн злотих. Пилявецька втеча, ставши ганебною й безприкладною сторінкою у військовій історії Речі Посполитої, одночасно відкрила козацько-татарській армії дорогу на захід".

Читайте також: Обмін територіями, підкуп і захист православ'я. Як Кремль вів переговори про перемир'я та ділив Україну в 17 столітті

Золотий спокій

За кілька місяців до Пилявців гнезненський архієпископ Мацей Лубенський отримав листа від великого коронного гетьмана Миколая Потоцького. "Після золотого миру, після вільних часів настають страшний час і страшні воєнні спустошення", – писав той з табору під Черкасами.

Сум Потоцького, який згодом потрапить у татарський полон, підбивав риску під процесом, що його прийнято метафорично називати "будувати замки на піску". Перед повстанням Богдана Хмельницького Річ Посполита переживала добу піднесення. Відбивши спроби московитів повернути Смоленськ, придушивши внутрішні козацькі повстання 1637–1638 років, дотримуючись у цілому нейтралітету в Тридцятирічній війні, польська держава почувалася впевнено.

"Залагодивши певною мірою справи з козаками, закривши Дніпро для морських походів та взявши під контроль Запорозьку Січ, Річ Посполита увійшла в десятиліття, що отримало назву "золотого" спокою", – пише історик Сергій Плохій у праці "Брама Європи".

Але ця блискуча медаль, як всі інші, мала два боки. "Цей час приніс із собою подальшу колонізацію степових окраїн та розширення землеволодінь магнатів і шляхти, – пояснює Плохій. – Населення зростало, оскільки нові козаки, селяни та єврейські орендарі, які діяли як посередники, переїздили туди, щоб скористатися новими економічними можливостями. Як виявилося, це була тиша перед бурею. Зароджувалося нове та ще більше козацьке повстання".

За висловом історикині Наталі Яковенко, Річ Посполита мала станом на 1648 рік ефектний фасад, який прикривав тріщини, що їх не було видно до певного часу. Економіка з торгівлею здавались квітучими, а внутрішньополітичне життя – гармонійним і досконалим.

"Та з початком козацької революції вони ("тріщини у фасаді" – УП), як часто буває, оголилися всі й одразу, – пише Яковенко. – До головних хвороб, що підточували державний організм ізсередини, належали, з одного боку, слабкість королівської влади, а з іншого – корупція верхів та політична демагогія, прикрита гучними тирадами про патріотизм і "золоті шляхетські вольності"".

"Розквіт "золотих шляхетських вольностей" підкреслював соціальну прірву між безправ'ям простолюду і необмеженою владою над ним панів ("Славне Польське королівство є небом шляхти, пеклом селян", – каже одна з тогочасних епіграм). У десятиліття "Золотого спокою" 1638–1648 років селянська проблема, доти зм'якшена козацьким опором та успіхами колонізації Наддніпрянщини, загострилася і в Україні", – каже Яковенко.

Читайте також: "А далі починалась рубка". Як запорозькі козаки стали успішними в битвах за Чорне море

Зайві

Після перемоги під Пилявцями козацьке військо разом із кримськотатарськими вершниками, рушило далі на захід. Похід на Галичину був демонстрацією сили, серйозності намірів нового політичного гравця.

Богдан Хмельницький захопив Високий Замок, взяв в облогу Львів, але врешті дав місту спокій в обмін на контрибуції в еквіваленті 1 мільйон і 200 тисяч злотих. Після цього козаки пішли на Замостя.

Взяття Замостя мало б відкрити подальший шлях на Варшаву. Проте облога, впродовж якої в тилу обирали нового короля Речі Посполитої, затягнулася. Наступали холоди.

"Розпочалися епідемії та голод, посилений ворожістю місцевого польського населення, – розповідає Наталя Яковенко. – За цих умов продовження війни ставало безперспективним, і поміркована група старшини висловилась за переговори з новообраним королем (Яном Казимиром – УП)".

Після попередніх перемовин із канцлером нового монарха козацьке військо повернуло додому. "Такий перебіг подій переконливо засвідчує, що в уяві гетьмана мета війни зводилася до розв'язання козацької проблеми в межах Речі Посполитої", – пише Яковенко.

Збереглося чимало свідчень, що Хмельницький та його прибічники розпочинали повстання, не мисливши себе як вороги польської корони. Зокрема, в одному з анонімних листів улітку 1648 року, йдеться про те, як до кам'янецького старости привели полоненого козака, який брав участь у спустошенні Тульчина на Вінниччині. Хоча Владислав IV Ваза вже помер, козак розповідав: король насправді живий, "утік з Литви до нашого Війська".

"У Війську нашому є тільки три намети, – хвалився полонений. – Один для Бога та для Війська, другий – для короля його милості, до якого ніхто не ходить, тільки пан Хмельницький, гетьман наш коронний. Третій намет – для самого пана гетьмана".

Просуваючись далі на захід, беручи під контроль впродовж 1648 року все більше територій, розгромивши поляків під Пилявцями, Богдан Хмельницький все ще залишався людиною, яка бажає довести рівність руської шляхти перед польською, вибороти для неї рівні права, певну автономність у складі Речі Посполитої. Але його вимоги не могли бути задоволеними.

Та й сам гетьман після тріумфальної появи в Києві наприкінці 1648-го мав, схоже, вже зовсім інші амбіції. Як зазначає Наталя Яковенко, під час нового раунду переговорів у лютому 1649 року "перемирна комісія", яка приїхала у Переяслав з Варшави, "побачила перед собою вже не козацького ватажка, а владного, впевненого у своїй силі володаря Русі, який говорив шокованим послам":

"Правда є, що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський… Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб'ю з лядської неволі весь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну".

Невміння домовитися дорого коштувало і козацтву з усім "українним" населенням, і всій Речі Посполитій. Перші під подальшим протекторатом Москви пізнали, що таке братній "русскій мір", і перетворились на асимільованих малоросів. А Варшава, шматуючи разом із московитами Україну, продовжувала жити з усвідомленням власної величі. Але насправді йшла до занепаду та остаточного зникнення Речі Посполитої наприкінці 18 століття.

У цій геополітичній конструкції з колись "ефектним фасадом, вкритим тріщинами" зайвою виявилася не третя сторона, а головні її перші два стовпи: предки сучасних поляків та українців.

Євген Руденко – УП