"Дякую за службу". А що казати далі? Шість голосів військових про вдячність і життя поза війною

У День захисників і захисниць України лунає багато слів – щирих, незграбних, завчених. За фразою "дякую за службу" часто залишається невисловлене: як багато для нас означає те, що ці люди роблять, і як мало ми часом знаємо про них самих.

Ми поговорили з військовими про те, як вони сприймають нашу вдячність і чому подяка часом змушує їх ніяковіти. А також про підтримку, яка допомагає їм триматися, запитання, на які важко відповідати, і розмови, яких бракує. Про близьких і життя поза службою.

Чи є щось спільне в цих різних голосах? У кожного своє відчуття вдячності, але в їхніх розповідях знову й знову звучить потреба в увазі – до того, як вони почуваються, що переживають і чим живуть.

А ще кожен із наших співрозмовників залишив кілька слів і для вас. Ми зібрали їхні відповіді в монологи.

Фрайдей: "Світ за парканом"

На службі з 2018 року, в підрозділі Сил спеціальних операцій – із 2022-го. З 14 років навчався у військовому ліцеї, потім – у військовому інституті. З дитинства я у військовій формі. Тож позиціоную себе як проєкт Міноборони та платників податків. Уявити життя без – я його просто не пам'ятаю.

До 2022 року ніколи не сприймав свою роботу – так, називаю це роботою – як щось особливе, за що потрібно дякувати. Я ж проєкт МО, виконую функції, та й усе.

Я застав негативне ставлення до людей у формі: на тебе дивилися, як на бидло, могли штовхнути у вагоні метро чи відмовити в обслуговуванні в закладі.

З 2022 року багато чого змінилося. Мій найперший досвід – безкоштовна кава та хотдоги на ОККО. Військові часто намагаються сором'язливо відмовитися й заплатити, та жінки на касі не здаються. Це був перший момент, коли я відчув гордість за носіння форми.

На початку повномасштабного багато людей із цивільного минулого шукали мій номер, щоб подякувати за службу, запитати, чи щось потрібно. В останні роки все це зійшло нанівець – залишилися лише хотдоги та кава.

Водночас бачу все більше інших проявів вдячності: знижки в закладах і магазинах, поступаються місцем у транспорті, водій таксі не бере грошей. Мова не про фінансову вигоду, а про те, як підтримка військових поступово приживається і масштабується серед бізнесів. За цим приємно спостерігати.

Коли чую "дякую", реагую, напевно, типово: "Та за що, прошу, це просто звичайна робота. Ви ж мене і створили податками".

День захисників і захисниць для мене – звичайний день. Час згадати тих, кого втратили, подякувати їм. Якби кохана не нагадала, я б і не згадав.

Мені бракує всього, що не стосується армії. Порожніх чи не порожніх розмов про все на світі: від серіалів до сусідів, які дуже шумлять уночі. Мені приємно говорити про типові комунальні проблеми, про звичайне життя з іншими людьми. Це повертає мене в русло життя, а не служби. Так би мовити, світ за парканом.

Катя: "Їм не обов'язково знати все, щоб залишатися близькими"

У війську шостий рік. Після школи вступила до військового інституту.

Мені не так часто кажуть "дякую за службу". Буває, я стою у формі, але люди спершу не дуже вірять, що я військовослужбовиця, а потім ще й просять підтвердити це посвідченням офіцера. Мабуть, у когось досі не вкладається в голові, що форма на жінці означає службу, а не якийсь стиль.

Друзі з цивільного життя дякують частіше, зазвичай це жінки. Батьки не втрачають можливості розповісти знайомим, які ми з братом молодці. Він також військовослужбовець, тому в нашій родині, здається, сформувався окремий напрямок із популяризації військової служби серед знайомих.

Я щоразу трохи ніяковію, коли чую подяку. Часто здається, що того, що роблю, недостатньо. З одного боку, мені приємно, а з іншого – є відчуття, що просто виконую свою роботу й могла б робити більше.

Найбільше мене свого часу зачепили слова батька. Він повернувся з полону як цивільна людина і дуже важко переживав там те, що його діти служать у війську. Але попри все сказав, що пишається нами, й жодної секунди не змінив своєї думки про наш вибір. Для мене це була дуже важлива підтримка.

Особисто для мене цінні конкретні дії: допомогти війську донатом, підтримати збір або просто бути поруч із людиною, яка служить.

Іноді знайомі чи навіть родичі припускають, що одна з причин мого перебування у війську – пошук чоловіка. Хотілося б, щоб до військовослужбовців ставилися насамперед як до людей і професіоналів, незалежно від статі. Якщо людина служить, пояснення її вибору не обов'язково шукати в романтичній площині.

Є речі, про які не можу розповісти навіть найближчим. Але мама не дуже цікавиться деталями служби. Її більше хвилює, як я сама, чи нормально почуваюся, як облаштований мій побут. Батько також не наполягає на подробицях. Йому головне знати, що ми з братом справляємося.

У цьому, напевно, і є перевага близьких людей: їм не обов'язково знати все, щоб залишатися близькими. У нас достатньо інших тем для розмови.

Мені хотілося б, щоб мене запитували насамперед: "Як ти?". А не "Навіщо ти туди пішла?" і "А що тобі там треба?", а просто по-людськи поцікавилися, як я почуваюся.

Ігор: "Часом цивільним бракує саме тактовності"

У війську два роки. Черговий безпілотного авіаційного комплексу – БПАК. До служби працював спортивним журналістом.

"Дякую за службу" чую зрідка. Можливо, тому що не так часто контактую з людьми з цивільного життя. Не те щоб я став інтровертом… просто коли це кажуть рідні, ти розумієш, що вони це говорять щиро. А десь у магазині це може сприйматися як "добрий день". Як американське how are you – фраза є, але емоційне навантаження інше.

Зараз ці слова мене, мабуть, не зачіпають. Думаю, все залежить від конкретного випадку й твого стану. Вчинки здаються важливішими. Той самий донат – навіть не обов'язково мені, а просто підтримка нашого війська.

Нещодавно бачив допис про двадцятирічну дівчину, яка пішла в армію й працюватиме з дронами. Одна жінка написала: "Ой, а що там робити? Кнопочки жати". Цей коментар мене дуже розлютив.

Люди не розуміють, яка колосальна робота виконується. У двадцятисекундному відео ви бачите ураження, але за ним стоїть праця багатьох людей: дронщиків, водіїв, саперів. Усе це потрібно організувати.

Завдання дронів – і виявити противника, і не дати йому підійти до нас. Є багато моментів, коли за допомогою дронів рятуєш українських військових. Є історії, які не для загалу, не на показ. Вони не зберуть тисячі лайків і коментарів, але це напружена робота, яка ведеться щодня.

Є теми про війну, які я поки не готовий обговорювати. Мені потрібно пережити їх самому, переварити в собі. Не завжди можу відразу розкритися. Часом цивільним бракує саме тактовності.

Найбільше дратують, мабуть, питання, пов'язані з ухилянтами, ТЦК, "людоловами". При мені намагаються про це не говорити, уникати цих тем. Ну, бо знають моє ставлення до цього всього.

Коли потрапив в армію, думав, що я цивільний, просто тимчасово у війську – до закінчення війни. Але що більше часу минає, то менше в мені залишається цивільного і стає... я б не сказав воєнного, бо те, чим я займаюся... це не є в моїй уяві якась така... знаєте, кіношна армія.

Найбільше хочеться говорити про футбол, музику, кіно. Та проблема в тому, що зараз немає близьких друзів поруч, із якими можна просто сісти, зустрітися й поговорити. Такого простого, живого спілкування дуже бракує. Та й мені самому не завжди вдається переключитися з військового на цивільний лад, навіть коли маю вихідні.

Афіда: "Бракує спілкування без відчуття, що маю розповідати про війну"

Санінструкторка, медикиня евакуації 2-го батальйону бригади "Азов".

У бригаді близько півтора року. До служби навчалася в медколеджі, працювала офіціанткою, продавчинею техніки та хірургічною медсестрою.

З початком повномасштабного вторгнення максимально намагалася допомогти: долучалася до зборів, готувала їжу військовим, плела сітки у школах. Усі закрутки з дому виносила (сміється).

Пізніше переїхала до Києва, познайомилася з волонтерами та приєдналася до них. Працювала на кількох роботах і почала подаватися в "Азов". Після першої відмови пішла працювати хірургічною медсестрою, паралельно підпрацьовувала барменкою. Через деякий час і після численних спроб потрапила на службу.

"Дякую за службу" чую досить рідко. Найперше згадую, як підходили й дякували діти. Чомусь для мене це морально найтяжче сприймати. Відчуття двоякі: спершу не знаєш, куди себе діти і як реагувати, ніби у своїй голові знецінюєш усе, що робила. Водночас приємно – усміхаєшся й дякуєш.

Ціную людей, які мають чітку позицію, допомагають військовим, говорять про наших військовополонених і нагадують про них світові. Для мене День захисників і захисниць – про подяку всім, хто бореться чи боровся за нашу державу, і тим, хто загинув у цій боротьбі. Подяка та повага не мають обмежуватися одним визначеним днем.

Дратує, коли чую: "Ти ж дівчинка, яка війна", "Тобі не місце там, твоє діло одружитися та народити дитину". Хотілося б більше розуміння й менше стереотипів.

Іноді мені бракує простого спілкування без відчуття, що я обов'язково маю розповідати про війну. Коли люди дізнаються, що ти військова, часто першими запитують про службу, бойові виїзди, страх, втрати.

У кожного з нас є свої мрії, стосунки, страхи, плани на майбутнє й бажання просто пожити нормальним життям. Ми тут, щоб мати можливість на це спокійне життя і майбутнє.

Едуард: "Бабуся була готова висилати продукти зі своєї маленької пенсії"

Військовослужбовець, артилерист у Держприкордонслужбі.

Якось бабуся начиталася фейсбуку й розхвилювалась, чи маємо ми взагалі що їсти. Була готова зі своєї маленької пенсії надсилати продукти мені й побратимам. Це було смішно, але зворушливо: з продовольством у нас ніколи не було проблем, ми ще могли б їй вислати.

Власне, "дякую за службу" від друзів і родичів чую рідко. Але дуже часто відчуваю, що вони пишаються мною, підтримують мій вибір, турбуються. Для мене це важливо, але інколи я почуваюсь ніяково, мені здається що я не такий "рекс", а є військові, які на них заслуговують більше.

Звичайна турбота й підтримка допомагають не зневірюватися. Навіть маленька листівка від рідної людини має велику цінність. Смска, відео, зв'язок із сім'єю допомагають не падати духом і нагадують, для чого і для кого я тут.

Раніше був стереотип, що прикордонник це такий дядько який на кордоні перевіряє паспорти і машини й нічого толком не робить. Та саме під час повномасштабки прикордонники були тими людьми, які першими прийняли бій і не здалися ворогу.

Натомість засмучують саркастичні питання: "Ну що там, вже програєм, все, капець, так?!". Особливо від людей, далеких від фронту та служби. Так знецінюється час, життя і величезна робота, яку щодня виконують хлопці й дівчата.

На щастя, мої близькі частіше запитують: "Чим я можу тобі допомогти?" або "Як я можу бути корисний?". За це я їх люблю.

У День захисників і захисниць варто згадати тих, хто віддав життя, і тих, хто продовжує обороняти, відкладає своє життя та життя своєї сім'ї на потім, заради спільного майбутнього.

Від цивільних хотілося б більше розуміння та залученості. А тим, хто досі вагається, боїться і думає, що не знайде себе у війську – я теж такий був, проте жодного дня не шкодував про свій вибір.

Даниїл: "Мені давно ніхто не дякував"

Служить у ТЦК, займається мобілізацією та залученням на контрактну службу, переважно працює з офіцерами запасу. Був мобілізований ще в 2014 році, служив у 80-ій бригаді. До 2022-го працював програмістом.

Займаюсь доволі невдячною з погляду цивільних діяльністю. Мені давно ніхто не дякував. Інколи ще можуть подякувати військовослужбовці, які розуміють важливість мобілізації. Краще хай люди задонатять. Гроші не головне, але машина чи техніка себе сама не зремонтує.

Із цивільними спілкуюся щодня. Чесно кажучи, через професійну деформацію вже нічого не відчуваю. Буденність. Розмитість.

Мені бракує вільного часу, щоб бачитися з людьми й спілкуватися. Хоча служба й у тилу, вихідних маю дуже мало: після наряду і, якщо пощастить, якась субота чи неділя. В інші дні служу до 8, іноді до 11 вечора. А на 8 ранку знову на службу.

Про фільми, книжки, музику й інші речі розмовляю зі співслужбовцями. Є багато цікавих людей, які прийшли з різних сфер цивільної діяльності.

День захисників і захисниць для мене – день людини, яка поставила інтереси держави вище за свої. Захист – це завжди небезпека, завжди пожертва. Приємно, що зараз у цьому Дні є слово "захисниця". Рівність наздоганяє там, де й не очікували.

Читачам хотів би передати: Хочеш миру, готуйся до війни. НЕ опускати руки і завжди бути в тонусі. На жаль, з північним сусідом розслаблятися нема коли.

***

На завершення повертаємо слово Фрайдею. Ось що він хотів передати вам цього дня:

Живіть, кайфуйте, не забувайте тих, кого ми втратили, і за що. Цінуйте їхній час і життя.

Якщо є друг чи близька людина на службі – напишіть, якщо можливо, приїдьте до неї чи нього або відправте щось смачненьке поштою. Це та увага, яка варта всього.

Кексик, приготовлений коханою людиною і відправлений поштою, вартує всього на світі. Кохана людина, яка раптово приїхала до тебе в прифронтове місто, вартує всього на світі.

Фото, подароване на пам'ять, чи записка зберігатимуться навіки.

Тому не забувайте своїх, хто у війську. Іноді якась дрібничка від вас допоможе їм, надихне.

Поки ми проводили ці розмови, думали про людей, яким давно не писали. Можливо, читаючи цей текст, ви теж когось згадали. Напишіть їм, не чекаючи особливого дня. Можна почати з простого "як ти?".

Емал Набі, УП