Нюрнберг для Путіна

Дванадцять смертних вироків, зокрема й один заочний. Сім вироків до позбавлення волі на різні строки: від довічного ув'язнення до десяти років тюрми. Три виправдувальні вироки.

Такими були підсумки найзнаменитішого судового процесу ХХ століття – Нюрнберзького трибуналу над нацистськими військовими злочинцями.

Днями світ відзначив вісімдесятилітню річницю його завершення. І, звісно, Нюрнберг-1946 не може не перегукуватися з подіями сучасності: з найбільшою війною в Європі після закінчення Другої світової та з гіпотетичним покаранням для тих, хто розв'язав нинішню війну.

Варто трохи напружити фантазію, і перед нами відкриється захоплююча картина. Міжнародний суд розглядає справи російських воєнних злочинців.

Зала суду заповнена репортерами з усього світу. На лаві підсудних – обвинувачені в погонах та обвинувачені в цивільному; колишні високопосадовці-функціонери кремлівського режиму; безпосередні учасники нападу на Україну; ідеологи та пропагандисти збройної агресії.

Ніколай Патрушев із Александром Бортніковим стверджують, що у всьому винен Путін, і відповідальність за розв'язування загарбницької війни несе він один.

Валєрій Гєрасімов та Сєргєй Шойгу бубнять завчену формулу захисту: "Ми солдати. Ми просто виконували накази. Ми не мали вибору".

Користуючись непоганим знанням англійської, Сєргєй Лавров марно намагається оскаржити правочинність суду.

Владімір Соловйов наголошує, що займався звичайною журналістською роботою і нікого не бомбив та не вбивав особисто.

Похмурий Дмітрій Мєдвєдєв надто сильно страждає від абстинентного синдрому і важко вникає в суть того, що відбувається.

А може, серед підсудних виявиться і сам Владімір Путін, у якого не вистачило духу наслідувати приклад Гітлера і вчинити суїцид?

Замість грізного диктатора перед трибуналом постає звичайний плешивий дід, жалюгідний і розгублений. Невпинно покашлюючи і запинаючись, колишній лідер РФ намагається довести, що підлеглі навмисно вводили його в оману, маніпулювали його волею і підштовхували до неправильних рішень, про які він щиро шкодує…

Наші співвітчизники віддали б багато чого, щоб побачити все це наяву. Новий Нюрнберг, Нюрнберг ХХІ століття, видається ідеальним справедливим фіналом ворожого вторгнення в Україну.

І нам нелегко звикнути до думки, що, найімовірніше, нічого подібного не буде.

80 років по тому Нюрнберзький процес сприймається як своєрідний еталон, із яким вільно чи мимоволі порівнюються можливі сценарії завершення нової війни. І коли вони не дотягують до цього зразка, ми страждаємо від фрустрації.

Але парадокс у тому, що планка очікувань, задана Нюрнбергом, багато в чому ілюзорна. Люди XXI століття надто часто беруть із подій вісімдесятирічної давнини зовсім не ті уроки, які варто було б винести.

Для мільйонів наших сучасників Нюрнберг-1946 – це історія про те, що злочинний режим неодмінно повинен програти і сповна розплатитися за свої злочини.

Проте фактично Нюрнберзький процес вчить нас іншому: злочинний режим визнається злочинним у разі тотального військового краху, що буває не так часто.

А за іншого розвитку подій людоїдський режим може не лише не понести жодної відповідальності за скоєне, а й навіть отримати місце в суддівській колегії. Як і сталося в Нюрнберзі, де авторів Аушвіца закликали до відповіді творці ГУЛАГу.

Це не просто гарна метафора. Перше засідання міжнародного воєнного трибуналу відкрив радянський суддя Іона Нікітченко – активний учасник масових репресій 1930-х, чиї руки були по лікоть у крові безневинних жертв. Через 10 років після Нюрнберга, 1956-го, його діяльність навіть розслідувалася спеціальною комісією ЦК КПРС:

"Встановлено факти, коли Військова Колегія Верховного Суду СРСР дійшла до винесення вироків по телеграфу. Колишній член Військової Колегії Верховного Суду СРСР Нікітченко (нині генерал-майор у відставці), очолюючи виїзну сесію на Далекому Сході, не бачивши справ та обвинувачених, виніс по телеграфу 102 вироки. Той же Нікітченко, перебуваючи на Далекому Сході, не тільки не розкривав масову фальсифікацію справ, що проводилася там органами НКВС, але, навпаки, всіляко потурав цій фальсифікації і сприяв її впровадженню в роботу апарату НКВС. В Управлінні НКВС по Далекосхідному краю існувала продумана система "підготовки" заарештованих до засідань Військової Колегії, про що було відомо Нікітченку, який заохочував цю злочинну практику".

Але, ясна річ, жодного покарання за власні злочини заслужений пенсіонер Нікітченко так і не поніс. На відміну від нацистів, яких він сам судив у Нюрнберзі.

Для мільйонів наших сучасників Нюрнберг-1946 – це історія про те, що жертва воєнної агресії обов'язково досягне справедливості, оскільки на її боці правда.

Однак фактично Нюрнберзький трибунал вчить нас іншого: жертва агресії може досягти справедливості лише в тому разі, якщо їй пощастить. Якщо ж ні, то жертві взагалі відмовлять у праві бути жертвою.

Тому в Нюрнберзі вважалася злочином анексія Австрії 1938-го, але не анексія Латвії, Литви та Естонії 1940-го. Німецький напад на Польщу 1939-го, але не радянське вторгнення до Фінляндії того ж року.

Постраждалі від агресивних дій Кремля в ході Другої світової війни не могли розраховувати навіть на те, що їхні біди будуть згадані на процесі.

Коли міжнародний трибунал розпочав допити підсудних, американський прокурор Роберт Джексон таємно запропонував колегам перерахувати небажані теми, які не варто порушувати на суді.

Головний обвинувач від СРСР Роман Руденко надіслав таку відповідь: "Згідно з висловленим у Вашому листі побажанням, повідомляю приблизний перелік питань, які за вказаними мотивами мають бути усунені від обговорення:

1. Питання, пов'язані з суспільно-політичним устроєм СРСР.

2. Зовнішня політика Радянського Союзу:

а) радянсько-німецький пакт про ненапад 1939 року та питання, що мають до нього відношення (торговельний договір, встановлення кордонів, переговори тощо);

б) відвідування Ріббентропом Москви та переговори в листопаді 1940 р. в Берліні;

в) Балканське питання;

г) радянсько-польські відносини.

3. Радянські прибалтійські республіки".

Цих закулісних домовленостей неухильно дотримувалися. Наприклад, Альфред Зайдль, адвокат підсудного Гесса, спробував оприлюднити інформацію про секретний додатковий протокол до радянсько-німецького пакту 1939 року, який розмежовував сфери впливу Берліна та Москви у Східній Європі.

Але на вимогу радянської сторони трибунал припинив спробу Зайдля, і документи, які компрометували СРСР, не були долучені до матеріалів Нюрнберзького процесу.

Фактично заарештованому бандиту не дозволили видати свого колишнього спільника, який опинився в новому статусі.

За іронією долі, Нюрнберг-1946 досі підштовхує мільйони наших сучасників до інфантильного ідеалізму. Підтримує віру в справедливий світ, де зло незмінно програє, а добро тріумфує.

Але насправді історія Другої світової війни загалом і Нюрнберзького процесу зокрема має сприяти нашому порятунку від ідеалістичних поглядів.

І тоді нам буде набагато легше вижити в реальному світі – цинічному та несправедливому. У світі, де Путін та його спільники з високою ймовірністю не постануть перед судом і не понесуть покарання за свої злочини.

Михайло Дубинянський