Гаррі бере автомат – і чергу в нього. Розповідь з останнього вцілілого бліндажа

Одного дня Борода подзвонив у поліцію.

– Я ухилянт, – каже, – заберіть мене.

– Та вас пів країни ухилянтів, – відповідають йому.

Але все ж приїхали, забрали.

Так 47-річний будівельник із Вінниччини став військовим на псевдо "Борода".

Рішення піти на війну було суто прагматичним. 30 років Борода присвятив будівництву: іноді роками жив на тих самих об'єктах, які зводив. І влітку минулого року керівник збирає його й таких самих, як він, трудяг і каже: "Хлопці, я з вами за роботу розплатився, і грошей більше немає".

Що поробиш? Повернувся Борода додому: роботи немає, заощаджень – також. От і вирішив, що прийшла його черга воювати. В своєму ТЦК він вже бував – "по паперах ви обмежено придатний, нічого не можемо зробити". Тому й подзвонив у поліцію, щоб потрапити до війська без зайвої тяганини. Не минуло й 48 годин, як уже був в учебці.

Тепер він боєць 2-го штурмового батальйону 92-ої ОШБр імені Івана Сірка.

Борода – уродженець міста, де на час його народження мешкало понад 80 тисяч людей, а зараз – нуль. Бахмута. А свій перший бойовий досвід він отримав за пів сотні кілометрів звідти – в одному із сіл на Добропільському напрямку. 45 діб провів у бліндажі під регулярним артилерійським вогнем.

"Борода" – це прізвисько з байкерського минулого. Були славетні часи, коли він сідав на свою Honda VTX і викручував газ на повну. Тепер так не їздить: каже, в нього вже є варіант, де можна загинути.

Авжеж, він про поле бою.

Під час найдовшого свого бойового виходу Борода разом із побратимами чотири з половиною місяці прожив у бліндажі на нулі.

Наша історія – про ці 130 із гаком днів. Про життя, в якому безліч разів опиняєшся за крок від загибелі й іноді лише згодом усвідомлюєш, наскільки близько вона була. І про смерть, яка стає буденністю, коли йдеться про ворога, і невгамовним болем, якщо про побратима.

Невидимий ворог

Їх було троє: Борода, Гід і Гаррі – звучить як зав'язка вестерну. Разом вони склали групу "Гаррі".

"Група "Гаррі" була сформована для виставлення точки блокування щодо запобігання інфільтрації ворога між нашими порядками під час активного руху десантно-штурмових підрозділів з метою деокупації тимчасово окупованих територій Дніпропетровської області", – пізніше розповість про цю операцію командир роти з позивним "Сєвєр".

Простими словами, трьох бійців відправили на позицію, щоб група десантно-штурмового підрозділу могла залишити квадрат і рухатися далі.

Автомат, 300 патронів у рюкзаку, дві гранати, дві пляшки води й дві банки тушкованки – от із чим Борода вирушив у дорогу на початку березня цього року. Морально готовий пробути на позиції й пів року, якщо знадобиться. Із запасами води та продуктів лише на пару днів. Пояснення просте: до кінцевої точки йти 25 кілометрів, а в дорозі й голка важить.

На місці на бійців чекав станковий гранатомет. Воду можна було набрати зі струмка неподалік. Їжу піхотинцям скидали дронами.

Шлях до бліндажа зайняв дві доби. І перше, що побачив Борода, пірнувши всередину укриття – тіло російського солдата.

– Спершу думаю: що воно таке м'яке? А то під*р. По ходу, як у бліндаж забігав, упав на коліна та скрутився. Свіжий – бо запаху не було. Ми його швиденько біля бліндажа кинули. Далі не змогли дотягнути, бо почули, що в небі летить чийсь дрон. Наш чи ні – це питання 50 на 50. От ми кинули і сховалися. А вони (росіяни – УП) потім зажигалку (запалювальний снаряд – УП) на нас кидали і спалили свого.

Лісосмугу, куди зайшли бійці, свого часу контролювали росіяни, і тепер сліди їхньої присутності були всюди. То тут, то там лежали генератори, знайшовся ящик із гранатами. Поруч із своїм бліндажем бійці виявили цілий склад: мішки з вермішеллю та пюре швидкого приготування, новісінькі бронежилети, каністри з бензином, чотири блоки російських цигарок, кілограмову пачку кави.

І тіла вбитих росіян. Багато хто загинув у шльопанцях, що лише зміцнювало Бороду в думці, що знаходились вони тут дуже довго.

Перший місяць на позиції Борода називає життям на розслабоні – наскільки це взагалі можливо на нулі. Розмовляли між собою гучно. Ходили по воду до струмка. Скинуту дронами їжу забирали за отриманими координатами.

Щоправда, час від часу стикалися з "містикою". Наприклад, "Вампір" доставляє бійцям чергову посилку. Вони йдуть по неї, приходять до вказаної точки, а там – нічого. Облазили всі кущі навколо – порожньо. Здивуванню не було меж.

Група "Гаррі" навіть не здогадувалася, що весь цей час за якихось 400 метрів від них так само ховалася в бліндажі група росіян. Вони знали про українських військових поблизу, але не атакували поодинці – боялися себе видати.

І саме вони час від часу крали посилки, скинуті українцям.

А дізнався про них Гід, який одного разу вийшов з бліндажа й не повернувся.

У полоні

– Пішов він по посилку – і немає його. Нема і нема. Я вже командуванню кажу: "Він на серце скаржився, гляньте, може, де впав, може, серце прихопило", – розповідає Борода. Гід – його одноліток.

Минув якийсь час, і Борода чує, що хтось лізе в бліндаж. Одразу схопився за автомат, вже готовий стріляти у прохід, аж раптом пролунав голос Гіда: "Хлопці, дайте водички попити".

Коли росіяни взяли Гіда у полон, то й розповіли про те, як тишком-нишком крали українські посилки. Заздрили, що їх непогано годують – бо, за словами росіян, вони отримували від своїх лише воду та тушонку. А в українських "подарунках із неба" – хліб, ковбаса, цукерки, батончики, чай, кава…

Ввечері полоненому Гіду наказали допомогти перенести вбитого росіянина до позиції. Це і врятувало українського бійця. Він поклав тіло на ноші й під наглядом військових потягнув у потрібний бік.

Вони вже виходили з посадки, коли раптом у небі виринув український "Вампір". "Баба Яга!" – закричали солдати та кинулися врізнобіч. Гід теж нібито побіг за ними, впав, вороги помчали далі, а він – за кущі та й курсом до свого бліндажа.

Коли Гід повернеться до своїх, то зв'яжеться з командуванням, щоб повідомити координати противника. "Хлопці, прижміться до землі", – скомандує в рацію командир, і незабаром земля здригнеться від артилерійських ударів.

Останній вцілілий бліндаж

У воєнній пропаганді та військовому рекрутингу давно склався архетип супервояка (українські бійці з іронією або навпаки з повагою називають таких "рексами"). Професіонала в повному екіпіруванні, який безстрашно кидається в бій та косить ворогів пачками.

Любителів такого архетипу навряд зацікавлять зарослі чоловіки під 50 із втомленими очима, які цілять у ворога з напівтемряви бліндажа чи глибини окопу.

Хіба якщо сказати, що втрьох вони зуміли ліквідувати щонайменше 17 російських піхотинців.

Почав цей відлік Гаррі.

Вони неголосно теревенили з Бородою в бліндажі, коли почули чиїсь кроки.

– Він підійшов. На ньому їхня (російська – УП) форма і плюс червона стрічка. У нас шторка була на самому вході. І він так присів. А Гаррі бере автомат – і чергу в нього. От і все. Ми швиденько вибігаємо. Кажу: "Запроси небо: він один чи їх там, можливо, було двоє?" – розповідає Борода.

Солдат був один, але росіяни зрозуміли, що десь у тому квадраті ховаються українські військові, і почали обстріл.

Загалом за цей час група "Гаррі" вступила в прямий контактний бій з ворогом разів зо 20. Щоразу мали справу щонайбільше з трьома противниками.

Розповіді про ці зіткнення Борода малює в буденних тонах, як подію, рівнозначну походу по воду, коли на нього ледь не напали бродячі собаки, або черговому прильоту неподалік, від якого в бліндажі сиплеться земля.

– Ми ж постійно в бойовій готовності. Відкриваємо кутики клейоночки (що закриває вхід у бліндаж – УП) і дивимося на вулицю. Чергуємо якось ми з Гідом. І я кажу: "Гід, тихо!". Двоє стали навпроти нашого бліндажа і щось там базарять, базарять. А потім один з них – різко до нас на вхід. Ну і я одразу чергою його.

Я кажу: "Гарік, спитай в "неба", де там другий подівся?" – Небо каже: "Другого не бачу". Ми вилазимо, щоб цього перенести, і бачу – другий лежить. Чи то наскрізь влучило, чи як. Отак получилось, що я двох однією чергою, – каже Борода.

Як так вийшло, що росіяни знов і знов підходили до бліндажа, не розуміючи, що там можуть ховатися українські бійці? Борода пояснює це тим, що російське командування вважало, що ця посадка досі перебуває під їхнім контролем. А бліндаж українців був останнім у лісосмузі серед уцілілих – тому часто росіяни не проходили повз, а зупинялися біля нього.

Метрів за 15 від бліндажа росли кущі терену. Вони утворили своєрідну арку, під якою можна було щось сховати від дронів. Саме туди Борода з побратимами складали тіла.

Проте час від часу бійців помічали росіяни. За ці чотири з половиною місяці їх добряче атакували скидами з FPV. Іноді удари розносили бліндаж – доводилося перебігати в інший.

Найбільше часу вони провели в укритті, де раніше базувалися російські оператори дронів. Зайшли в бліндаж і виявили великий плазмовий телевізор, розвішані по стінах БПЛА. Але найприємнішою знахідкою було не це, а два кілограми сала та банка тушкованки, яку вони знайшли в ящику з-під дронів.

Наказ про вихід з позицій став для Бороди несподіванкою. Вони мали вийти разом і забрати дорогою пораненого бійця з позивним "Маестро" з іншої позиції.

Для Маестро це мала бути вже друга спроба виходу. Попередня закінчилася трагедією.

Розповідь Маестро:

"Ми з побратимом Ванею чотири місяці просиділи вдвох на позиції, коли до нас прийшли два хлопці. Нам кажуть: "Все, ви йдете, це ваша заміна". Ми з Ванькою були дуже довольні – 4 місяці просидіти! Давай танцювати, обійматися, цілуватися.

Стали виходити. Я йшов першим, Ванька позаду. До кінця посадки залишалося метрів сорок. Я мав повернути вправо, а Ванька каже: "Я піду попереду", – тому що в нього була рація. Між нами – метра півтора. І тільки він мене обходив – як гакнуло!

Мене відкинуло просто. Лопнула кістка на нозі, на руці трішки вену порізало, і дуже сильно контузило. Тож ми не вийшли нікуди. Пацани забрали.

Контузило так, що я 5 днів лежав, не міг встати, рвало. А Ванька через годину віддав Богу душу.

Мені сказали не одразу. Питаю: "Як Ванька?" – "Нормально". Не хотіли говорити, щоб не засмучувати. А коли сказали, я весь час, що лежав, плакав. Ми за ці місяці так з ним здружилися! Стільки плакав…"

***

Цілий тиждень знадобився групі "Гаррі" та Маестро, щоб вийти з позицій. Ховались щоразу, як чули дрон. Оминали ділянки, які були дистанційно заміновані своїми ж військовими. Одного разу навіть заночували по сусідству з будинками, що зайняли російські солдати.

Борода побув у шпиталі, потім поїхав у відпустку, а повернувся звідти вже в статусі молодого. 8 років він прожив зі своєю коханою, кілька разів освідчувався, але погодилась вона тільки тепер. Кризу 7-го року пережили, сміється Борода, тож тепер їхні стосунки перевірені часом – можна й офіційно оформити.

За 4 з половиною місяці на позиціях він схуд на 20 кілограмів. Тепер намагається набрати вагу за допомогою спортивного харчування. Може, це і вдалося б, якщо вдома сидіти. Але відпустку свою він вже відгуляв, а тепер навчається на ротного медика.

Борода зізнається: стрекіт дрона й досі моментально змушує волосся ставати дибки. Але одразу додає:

– Не подумайте. Якщо що, до бою я готовий.

Рустем Халілов, УП