Війна та прогрес

2026 завдав нам чимало прикрощів. І, на жаль, їхнім джерелом не завжди виступали Путін із Трампом. Безліч приводів для смутку народжувалися всередині самої України. Резонансні скандали йшли один за одним.

Порушення законності у ході силової мобілізації. Заяви омбудсмена Дмитра Лубінця, який наголошує на неухильному рості скарг на дії ТЦК. Напади цивільних на військовослужбовців у тилу, які часом доходять до справжніх бунтів – як цього літа у Львові.

Розслідування про побиття та тортури в 425-му окремому штурмовому полку "Скеля". Зловживання владою на Печерських пагорбах. Корупція в оборонній сфері. Ганебні факти, розкриті під час операцій "Мідас" та "Форест Гамп". Зрештою, епічна втеча генпрокурора Руслана Кравченка за кордон.

Кожен такий кейс обурює українців до глибини душі. Обурює тим сильніше, що більше він розходиться з очікуваннями наших співвітчизників.

Ще в 2022 році ми намагались переконати себе, що війна нібито стимулює суспільний прогрес. Що, зазнавши нападу російських загарбників, Україна ставатиме кращою, ніж раніше.

А коли перед нами постають явні ознаки суспільного регресу – чи то деградація державного управління, чи різке зростання правового нігілізму, чи розквіт корупції на крові – виникає когнітивний дисонанс.

Українцям починає здаватися, ніби в їхній країні відбуваються зовсім не ті процеси, які мають супроводжувати велику війну.

Але, можливо, наші очікування були від самого початку невиправданими?

Можливо, у розпал жорстокої бійні з сотнями тисяч жертв наша Батьківщина і не мала змінюватися на краще?

А наша віра в прогрес воєнного часу – це лише форма самообману?

Ідею про благотворну війну, що сприяє прогресу, активно просувають два прошарки українського суспільства. По-перше, значна частина гуманітарної інтелігенції. По-друге, люди, які мають відношення до MilTech.

Для гуманітарної інтелігенції прогрес асоціюється із культурною політикою України після 24.02.2022. З усуненням численних маркерів, які так чи інакше пов'язані з ворогом. Із послідовним викиданням на звалище історії всього того, що нагадує про Росію: від топонімів та торгових марок до умовного "Толстоєвського".

Але тут доречно згадати, що подібні процеси вже відбувалися в минулому. Так, описуючи суспільну атмосферу часів Першої світової війни, австрієць Стефан Цвейг згадував:

"Урочисто клялися письменники, що ніколи в майбутньому не матимуть нічого спільного ні з французами, ні з англійцями в галузі культури, і навіть більше: вони буквально в одну ніч вирішили, що ні англійської, ні французької культури взагалі ніколи не існувало".

У 1914–1918 роках боротьба з ворогом у воюючих країнах торкнулася всіх можливих сфер: науки, літератури, мистецтва, комерції, топоніміки.

Але чи реальним прогресом було перейменування німецької вівчарки на "ельзаську вівчарку", а гамбургера – на "liberty sandwich"?

Перетворення російського Санкт-Петербурга на Петроград, канадського Берліна на Кітченер, а паризької Avenue de l'Allemagne – на Avenue Jean-Jaurés?

Вигнання п'єс Шекспіра з німецьких та австрійських театрів, а творів Моцарта – з французьких та англійських музичних залів?

Спроби німецьких професорів оголосити поета Данте справжнім німцем, а французьких професорів – зарахувати композитора Бетховена до дружніх бельгійців?

Учасники Першої світової щиро вірили, що це справжнісінький прогрес. Що перейменування вулиць та міст знаменує епохальний ривок уперед, а порятунок від ворожого Шекспіра чи Моцарта духовно розкріпачує націю.

Проте невдовзі після закінчення війни з'ясувалося, що це було лише ілюзією прогресу. Насправді йшлося про травматичну реакцію на зіткнення з ворогом – реакцію цілком природну й неминучу, але таку, що не має відношення до справжнього розвитку.

Спроба перейменування гамбургера стала виглядати як анекдот. І цілком імовірно, що згодом так само сприйматимуться багато аспектів нашої власної гуманітарної політики воєнного часу.

Своєю чергою чиновники, підприємці, активісти та блогери, пов'язані з MilTech, в поняття "прогрес" вкладають бурхливий розвиток військових технологій. Вони пишаються світовим лідерством України в застосуванні бойових дронів.

Вони наголошують, що наша країна перетворилася на величезну лабораторію сучасної війни і що наш інноваційний досвід переймають геть-чисто всі – від країн НАТО до країн Перської затоки.

Щоправда, такий самий привід для гордості є і в агресора. Ворожі пропагандисти захлинаються від захвату, радіючи реактивним "Гераням-4" та "Гераням-5".

Знову ж таки напрошуються паралелі з Першою світовою, коли військові технології розвивалися не менш стрімко.

До 1914 року ніхто в цілому світі не вмів використовувати дирижаблі для бомбардування міст. А 1914-го бомби з німецького цепеліна вже падали на бельгійський Антверпен, руйнуючи десятки житлових будинків.

До 1915 року ніхто не вмів палити людей ранцевими вогнеметами та душити їх хлором. А 1915-го на полі бою було успішно випробувано і те, й інше.

До 1916 року ніхто не вмів розстрілювати людей із танків. А 1916-го смертоносні сталеві гіганти вже наводили жах на солдатів.

До 1918 року ніхто не вмів обстрілювати міста з відстані понад 100 кілометрів. А 1918-го запрацювала унікальна наддальнобійна "Паризька гармата", і її снаряди стали першими в історії штучними об'єктами, що досягли стратосфери. Влучивши в церкву Сен-Жерве під час богослужіння в Страсну п'ятницю, один із таких снарядів убив одразу 91 людину.

Чи було все вищеперелічене справжнім прогресом?

Багатьом учасникам тодішніх подій здавалося, що так. Вони щиро раділи новим інструментам руйнування та новим методам винищення Homo Sapiens: звичайно, якщо ці інструменти та методи застосовувалися не ворогом, а проти ворога.

Однак після закінчення Першої світової війни почала домінувати інша точка зору. Технологічний ривок 1914–1918 років – з бомбардуваннями міст та отруйними газами – почав виглядати псевдопрогресом, який маскував деградацію та варварство. Майже всі погодилися з тим, що довоєнний світ, світ Belle Époque, був більш цивілізованим. І цілком імовірно, що згодом схожі оцінки візьмуть гору і в Україні.

Але якщо ми вже зараз почнемо розглядати війну як час регресу, а не прогресу, то багато чого стане на свої місця.

З'ясується, що в розпал затяжної повномасштабної війни не варто чекати істотних змін на краще. Натомість численні зміни на гірше виявляються закономірними і найчастіше неминучими.

Раціональне зерно поступається місцем ірраціональному, творення – руйнуванню, сила права – праву сильного, особиста свобода – державному диктату, більш-менш об'єктивна інформація – примітивній пропаганді.

Людське життя невблаганно девальвується, перетворюючись для когось на інструмент заробітку, а для когось – на засіб задоволення особистих амбіцій.

Тією чи іншою мірою так відбувається завжди і скрізь. Годі згадати, що в роки Другої світової Сполучені Штати докотилися до переміщення своїх громадян у концентраційні табори за етнічною ознакою. А похмура атмосфера орвеллівської Океанії була списана не так з нацистської Німеччини чи Радянського Союзу – де автор "1984" ніколи не бував, – як із демократичної Великобританії воєнного часу.

Коли ми чуємо про жорстокість вітчизняних силовиків, про авторитарні тенденції на Печерських пагорбах чи про цинічне збагачення на крові, це не свідчить про якусь особливу порочність чи неповноцінність сучасної України. На жаль, це абсолютно природний регрес, породжений війною.

За великим рахунком, на п'ятому році кривавої бійні подібні речі навіть важко вважати потворними аномаліями. Оскільки насправді такою аномалією є сама війна, яка принесена на нашу землю кремлівським агресором.

Михайло Дубинянський