"Коли москалі прийдуть, сяду на бочку і підпалю". Як гетьман Дорошенко зшивав Україну, став підданим султана і ВІП-бранцем Кремля
19 листопада 1698 року в селі Ярополець за 130 кілометрів від Москви помер 71-річний уродженець Черкащини Петро Дорошенко. Колишній володар стольного Чигирина, учасник подій, які змінювали обриси Європи, майже всю останню третину свого життя мешкав у Московії. Тихо, в покорі й без права повернутися на батьківщину.
З огляду на обставини, що склалися по смерті Богдана Хмельницького, зусилля Дорошенка об'єднати обидва береги Дніпра виглядають однаково сміливо й утопічно. Повставши проти поляків, які разом із московитами шматували пошарпану внутрішніми чварами Україну, він не міг порозумітися з Лівобережжям. Прийнявши протекторат Османської імперії на шляху до здійснення амбітної мети, наживав ворогів і втрачав соратників.
Про долю гетьмана нащадок його роду, історик і політик часів УНР Дмитро Дорошенко казав: "Обертався раз у раз у зачарованому трикутнику Москва – Польща – Туреччина". Щоправда, від цієї фатальної геополітичної геометрії залежав ледь не кожен, хто під козацькими прапорами виборював суб'єктність.
Аж до примусової висилки Дорошенко не полишав сподівань на соборну державу. Незадовго до переходу з турецького в московське підданство, через кремлівського посла він продовжував висувати вимоги царю Олексію Михайловичу.
"По-перше, на обох берегах Дніпра має бути один гетьман, – наполягав майбутній бранець Москви. – Я готовий здати гетьманство, якщо знайдеться хтось кращий за мене, хто би царя не підвів і себе з Україною не загубив".
"А щодо вольностей, які собі козаки бажають, то про це нема чого довго розводитись, – вів він далі. – Скажу лиш одне: цар буде козаків боронити, а командувати буде ними гетьман, який за ту оборону буде по всяк час готовий на услугу цареві. Коли, дасть Бог, вся Україна об'єднається, то цар буде діставати з неї мільйон і більше доходу".
Як зазначав дослідник Дмитро Дорошенко, у цих зверненнях його титулований пращур виклав своє уявлення про ідеал козацької держави. Єдиної та зі своєю церквою. Із соціально-економічним порядком, що був "загальноприйнятим тоді в Європі": з панівним класом – козаками, що боронять її землі; селянством, яке допомагає війську, оплачуючи загальну безпеку працею. З купцями, міщанами, вільними селянами, які задля оборони краю від глобальних загроз віддають податки цареві.
Щоб розписатися під прагненнями Дорошенка, у Кремля було приблизно нуль причин. Москва вдало грала на козацьких міжусобицях і залишалася непохитною: булава на підконтрольному їй Лівобережжі має залишатися в Івана Самойловича.
"Внук Люципера пекельного"
У серпні 1672 року перед очима султана Османської імперії, 30-річного Мехмеда IV на прізвисько Мисливець, вперше з'явився 45-річний Петро Дорошенко.
До намета свого нового покровителя, що стояв між Жванцем і Кам'янцем-Подільським, гетьман увійшов сам, без старшини, з бунчуком і прапором, які перед тим отримав від турків. А вийшов з новими дарунками: розкішним кафтаном, булавою і конем "з усім прибором".
За 2 дні після аудієнції Дорошенко разом із османами обложив Кам'янецьку фортецю. Доволі швидка капітуляція неприступного до того Кам'янця шокувала поляків і насторожила московитів. Кремль побоювався турецько-козацького нападу на лівий берег України. А Варшава після подальшої облоги Львова козаками й кримськими татарами вимушена була підписати з султаном мирову угоду в Бучачі.
У своїх доносах Ніжинський протопіп, а заразом московський агент, Симеон Адамович із жахом передавав новини з Поділля й Галичини. Він закликав остерігатися чигиринського володаря, цього "внука Люципера пекельного", який хоче взяти Київ та піти далі через Дніпро.
Поворот Дорошенка в бік османського протекторату не був спонтанним і легким.
1665 року за підтримки кримськотатарських вояків він відібрав у Степана Опари булаву. Згодом став гетьманом усієї України. Проте невдовзі лівий берег пішов з-під його контролю. Та й на правому було не райдужно. Зрештою в 1669 році він вирішив підпорядкуватися султану. Після чого пережив, за висловом історика Дмитра Дорошенка, "добу тяжкої духовної кризи".
Котрийсь із московських офіцерів, який відвідав Чигирин наприкінці 1669 року, розповідав, як Дорошенко шукав "розради в горілці": "Пив по тижню, потім витверезявся. П'яним був шалений. Ходячи од двора до двора, пив із козаками, вибивав їм шиби. По тверезому ж був уважний, діяльний і красномовний".
У вересні 1671 року Османська імперія підписала мир з Венеційською республікою, за яким туркам відійшов острів Крит. Для Константинополя відкривалися нові горизонти. Вже в грудні Варшава почала отримувати загрозливі листи:
"Гетьман Дорошенко, котрий дістав од нашої влади бунчук і бубни, вступив з цілим своїм народом в число невільників нашого Високого Порога (султанський уряд – ред.), а тому його земля тепер включена до наших обширних областей, і безпечність козацької землі заручена між нами умовою".
"Падишах (султан Мехмед IV – ред.) дочувсь, що ви замишляєте наїзд на козацьку землю, котра належить до обширу його володінь. Через те посилається Тобі найвище наме (лист, послання – ред.). Як тільки познайомитесь з його змістом, негайно дайте нам знати, які заходи вважаєте за корисні для себе, для своїх землі і підданих".
"Виясніть негайно своє становище. Козацький народ віддавна прихиляється до кримських ханів, є їм послушний, а через них є в давнім підданстві у падишаха. Згаданому Дорошенкові передано від Високої Порти (назва уряду Османської імперії – ред.) прапор і почесне убрання. З найвищого наказу встановлено його гетьманом того краю. Сам він зачислений до слуг Високої Порти, а його вілаєт (територія, підпорядкована губернатору / валі в Османській імперії – ред.), як і всі інші, є під охороною. Тому рішено охороняти згаданого гетьмана та його вілаєт і землю. Це ви добре знаєте. Якщо не перестанете діяти на шкоду миру, відомо вам з султанського наме, що з тою справою буде. Ви будете причиною порушення миру".
Читайте також: Обмін територіями, підкуп і захист православ'я. Як Кремль вів переговори про перемир'я та ділив Україну в 17 столітті
"Треба нам якось з-під турків вибитись"
8 жовтня 1672 року, на ярмарку в Ставищах теперішньої Київської області зібралися у справах люди, яким зачитали універсал від Петра Дорошенка. У гетьманському меседжі кожен почув своє. Прихильники – батьківську турботу й відповідальність державника, опоненти – лукавство та спробу виправдатися.
Хай там як, а сенс повідомлення був максимально корисним: дорогі співвітчизники, пильнуйте. Збирайте з полів, все що тільки можна, не випускайте далеко у степ худобу. Скоро з Польщі повертатимуться в Крим татари, які все ваше добро – нехай Бог милує! – можуть на ходу експропріювати. А щодо іншого, то нема чого хвилюватися: поляки обов'язково підуть з нашої Білої Церкви, причому без бою. Козацьке військо стоятиме під Києвом.
Подібні універсали Дорошенка зачитували по різних куточках Правобережжя. Не нехтуйте тривогами, попереджав він. По можливості оминайте головні шляхи, збирайте з ланів збіжжя. Все буде Україна!
Умови, на яких гетьман зі старшинами йшли під султанову опіку, були нічогісінькими. Зокрема, державу Війська Запорозького мали визнавати в кордонах від Перемишля до Сівська, теперішньої Брянщини в Російській Федерації. Православна церква отримувала автономію та підпорядковувалась патріарху в Константинополі. Ані кримські татари, ані турки не могли вести переговори з поляками і московитами про Україну за її спиною. Мусульманам не можна було нищити козацькі церкви, міста, села та забирати місцевих у рабство.
В реальності більшість із перелічених позицій була нездійсненною. Ситуативний союз Дорошенка з османами був вимушеним кроком і не вирізнявся взаємною довірою. В цьому політичному пінг-понгу кожен мав свої коронні трюки. Для султана гетьман був зручним інструментом тиску на Варшаву й Москву. До того ж Мехмед IV тримав у полоні бідолашного сина Богдана Хмельницького – Юрія (якого пізніше спробував силоміць і безуспішно зробити гетьманом вдруге в його житті).
А Дорошенко за допомогою турків намагався зміцнити козацьку державу та власну суб'єктність, продовжуючи листування з поляками й московитами.
Про те, що довіри між Чигирином і Константинополем не було від самого початку, свідчить хоча б донесення польського посла Красовського в 1670 році. Коли дорогою в Крим він зупинився в Аккермані, теперішньому Білгород-Дністровському, почув від турків: "Якби Аллах дав нам його (Дорошенка – УП) піймати, ми б його на штуки порізали й сире його м'ясо їли, за те, що обдурив нас усіх (продовжував перемовини з поляками – УП).
З праці Дмитра Дорошенка "Гетьман Петро Дорошенко":
"Взагалі він не міг не бачити, наскільки згубною для українського населення буває кожна поява його мусульманських союзників. Нетактовне поводження турків і ті насильства, які вони дозволяли собі, збільшували крайню непопулярність турецької протекції серед українського народу.
Коли Дорошенко повернувся з походу (на Кам'янець – УП), то, як доношено в Москву, стався такий інцидент. Митрополит Тукальський (духовний наставник Дорошенка – УП) служив у соборі молебен з приводу повороту гетьмана. Турки, що були з Дорошенком, "сміялися і словами глумились явно й називали собаками".
Потім, коли митрополит ішов в процесії навколо міста, турки з цікавості пішли також. Начальник турецький, побачивши на митрополиті мітру, почав казати по-турецьки, що в Царгороді у греків ніколи так не ходять, і митрополити таких шапок, окрім патріарха, не носять. І почав наказувати, щоб ту шапку з митрополита зірвати. Але один козак, що знав турецьку мову, одразу сказав про це Дорошенку. А Дорошенко йшов за митрополитом і почав прохати турка, щоб не займав митрополита, бо султан обіцяв шанувати всі вольності й церковні обряди.
Турок залишив митрополита в спокої, але Тукальський таки довідався про його слова і почав казати Дорошенку: "Даремне піддалися ми туркам, вони явно хотять учинити у нас те саме, що і в Кам'янці – обернути церкви в мечеті. Треба нам якось з-під турків вибитись".
Читайте також: "Бути вірним, добрим і слухняним рабом". Як зникла Гетьманщина, приймаючи російські правила гри
Подвійна присяга на вірність Москві
Попри побоювання Кремля політичний шторм, що поглинав Україну в першій половині 1670-х, розвивався для московитів ідеально.
Дорошенко втрачав на Правобережжі рейтинги разом з населенням, яке тікало – хто на схід, а хто на захід – від Руїни, що увійшла в термінальну стадію. До того ж він відбивався від поляків і Михайла Ханенка, якого вони підтримували. А на Лівобережжі правив покірний царю Іван Самойлович – головний суперник Дорошенка в битві за всеукраїнську булаву, яку вони обидва програють, але перед тим зустрінуться в бою.
У 1674 році за підтримки московського боярина та воєводи Ромодановского Самойлович пішов війною на правий берег. Взяв Черкаси, Канів, інші міста. Полонив молодшого брата Дорошенка Григорія та добрався до стін столиці. Там нервово очікував на підмогу татар Петро Дорошенко.
За переказами московських шпигунів, гетьман ходив по шинках, пив, їв, слухав гру музик на дудках і скрипках. А потім закрився в замку нагорі з дорадниками. "Якщо москалі прийдуть і сюди, сяду на бочку з порохом і підпалю, – нібито обіцяв він. – А живцем в руки на дамся!".
Чигирин того літа не пав. Оборонці витримали багатоденні штурми, дочекавшись приходу союзного кримського хана. Але ця перемога стала прелюдією майбутньої поразки Петра Дорошенка.
Під час бомбардувань Чигирина влітку 1674-го постраждав наставник гетьмана Йосип Тукальський. У митрополичий будинок потрапив ворожий снаряд. Наляканий вибухом архієрей перебрався до верхнього замку, де від стресу заслаб. Утратив зір, потім здатність ходити. За чутками, зі свого ліжка він благав гетьмана перейти від турків до Москви, чим розлютив Дорошенка.
Шукати прийнятний вихід володар Чигирина продовжував навіть тоді, коли справи здавалися безнадійними (насправді не здавалися). Сперечався в листах із Самойловичем. Писав московському царю. Просив про підданство, просуваючи свій сценарій майбутнього, де Самойловичу не мало бути місця. Коли і це не допомогло, пішов на нестандартний хід – восени 1675-го присягнув на вірність царю в Чигирині. В присутності своїх старшин і запрошеного Івана Сірка, якого обрав посередником у цій справі.
"Гаразд", – прийняв Дорошенкову присягу правитель Кремля. Але продовжував наполягати: треба вийти і зайти правильно. Присягнути ще раз, як належить – перед Іваном Самойловичем і воєводою Федором Ромодановським. До останнього володар Чигирина відмовлявся від цього формату, але все ж таки здався, коли восени 1676 року Самойлович із московитами знов пішли війною на Чигирин. Цього разу домігшись капітуляції.
Читайте також: "Все, що живо, пішло в розсипку". Як козаки розгромили під Пилявцями поляків і разом із ними стали аутсайдерами
***
На початку березня 1677 року до містечка Сосниця на Чернігівщині, куди відіслали на постій скореного Дорошенка, прибув московський стольник Семен Алмазов.
Посланець вручив схвильованому ексгетьману лист від Івана Самойловича, який просив Дорошенка вирушити до царя. Казав не хвилюватися. Пояснював: Кремлю лише потрібні консультації в турецько-татарських справах.
Насправді ж Москва вирішила по-тихому вислати Дорошенка з України, де він не втратив зв'язки та популярність у певних колах, а тому міг бути небезпечним для режиму. Отримавши день на швидкі збори, той, хто претендував на всю Україну, подався під охороною десятків козаків до Московії. І більше батьківщину не бачив.
"Він ніяк не хотів примиритись з думкою про те, що йому доведеться залишитись на постійний побут у Московщині. Засипав Самойловича гарячими благаннями поклопотатись перед царем, щоб його пустили назад в Україну.
Йому доводилось раз у раз домагатись кращого помешкання і навіть засобів для прохарчування себе й своїх людей, що були коло нього. Він перебував "подъ карауломъ". Цей караул дуже докучав, не давав йому спати своїм шумом і криком. Та й ще доводилось годувати вартових", – розповідав про перші місяці заслання колишнього володаря Чигирина історик Дмитро Дорошенко.
Чимдалі Петро Дорошенко був змушений примирятися зі статусом вигнанця. В Московщині він одружився втретє за життя. Започаткував із дворянкою Агафією Єропкіною російську гілку свого роду, де знайшлося місце й Наталії Гончаровій – благовірний поета Пушкіна, який назве гетьмана "непримиримим ворогом російського панування".
У 1679–1682 роках за призначенням царя й без особливого ентузіазму Дорошенко відслужив воєводою в місті Вятка. Отримавши у спадкове володіння селище Ярополець, прожив у ньому решту років, де й помер.
За 150 років після смерті гетьмана Тарас Шевченко присвятив йому вірш "Заступила чорна хмара". Не сприймаючи пропагандистські штампи про "внука Люципера", Шевченко, який теж опинився в засланні, виступив на захист Дорошенка, проливаючи сльози за ним і нездійсненою козацькою державою.
"Що, власне, було політичним ідеалом гетьмана? – питав себе в еміграції його нащадок Дмитро Дорошенко, історик і колишній міністр зовнішніх справ за часів УНР. – Певна річ, що, звертаючись до Польщі, Москви й Туреччини, він міг говорити з ними лише про "протекцію" на основі якнайширшої автономії України. Але в короткі моменти своїх успіхів він виходив поза межі козацького автономізму та розгортав прапор дійсно незалежної, соборної України в широких етнографічних межах "від Путивля до Самбора". На свою владу він дивиться як на всеукраїнську і з перших кроків свого гетьманування дбає про об'єднання обох берегів Дніпра".
Євген Руденко, УП