Людина, яка відродила Могилянку. Архівне інтерв'ю В'ячеслава Брюховецького

12 листопада 2026 року пішов із життя В'ячеслав Брюховецький – літературознавець, педагог, журналіст, громадський діяч, один із засновників Народного Руху України та почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія". Йому було 79 років.

У 2019 році для проєкту "Ядро нації" Українська правда записала інтерв'ю з ним. На той час розмова так і не побачила світ.

Повернувшись до архівних матеріалів, редакція вирішила опублікувати цей матеріал – на згадку про В'ячеслава Брюховецького, його життєвий шлях та внесок у становлення незалежної України.

Прізвище Брюховецький насамперед асоціюється з Києво-Могилянською академією. Саме в нього виникла ідея її відродити. В 2019-му під час інтерв'ю у відповідь на запитання "Чому ви реформували КМА?" В'ячеслав Степанович відповів коротко: "Здуру". І додав, що, певно, цього б не повторив.

"Якби мені сьогодні вже з моїм досвідом сказали: "Ось, повертайся в 1991 рік і відроди Києво-Могилянську академію", я б відповів: "Нічого з цього не вийде". Бо тоді я ще не знав, що це таке. Не знав, що пройду через інфаркт, через всілякі кардіостимулятори та клапани серця. Я був здоровий дядько, все це не просто так", – розповідає почесний президент КМА Брюховецький.

Проте це лише краплина в океані всього, що на нього чекало на життєвому шляху.

Дитинство. "Народився я, можна сказати, випадково"

Все почалось з Осетії. Тоді це місто називалось Дзауджикау, зараз – Владикавказ. Там у 1947 році народився майбутній реформатор. І, за його ж словами, народився майже випадково.

Його батько пройшов всю війну – з першого дня і аж до Берліна – і повернувся живим, а таких було дуже мало.

Сім'я майбутнього професора покинула Україну після смерті його старшого брата, який 1 травня 1945 року підірвався на міні в дворі у бабусі в Каневі.

Осетію обрали, бо там працював чоловік тітки. А коли довелось повертатися – то в Канів не захотіли. Перебралися в Черкаси майже одразу після народження В'ячеслава.

Багато спогадів у Брюховецького пов'язано з річкою Дніпро.

"Ми жили прямо на березі. І буря. Така величезна буря", – перше, що запам'ятається йому в дитинстві.

Пізніше Брюховецький згадає це, коли читатиме "Реве та стогне Дніпр широкий" Шевченка.

"Може, хвилі і не були такі великі, бо я малий був, і воно все здавалося величезне", – відтворює він у пам'яті.

Тоді розбило баржу і викинуло на косу бочки з моченими яблуками.

"І це було таке щастя! Це були ще голодні повоєнні роки, і ми з пацанами їли ті яблука, мабуть, тиждень", – каже Брюховецький з усмішкою на обличчі.

"Я знав, що ми переїхали, коли мені десь місяць був всього-на-всього. І я знав, чого ми переїхали, бо в батька почали осколки виходити з голови. І йому сказали, що треба міняти клімат. Жити можна лише в кліматі України", – розповідає професор.

Одна з господинь, в якої вони жили в Черкасах, навіть просила їх виїхати, бо її погрожували вислати в Сибір.

"Тому що вони обидва – і мама, і батько – діти ворогів народу. За нами був нагляд. Уявляєте, 45-ий рік, батько пройшов всю війну, нагороджений орденами, весь поранений, а за ним стежать. Ковпак,", – пояснює В'ячеслав Степанович.

Так вони переходили з квартиру на квартиру, доки мама В'ячеслава не домовилась з якимось чоловіком, який виїжджав з Черкас у Білорусь, і вони купили третину хати.

"І я питаю: "Слухай, а як же ви зі мною? У мене вже двоє дітей виросли, я розумію, що коли мала дитина, її треба купати, все це треба… Як ви купали?". А мама й відповідає: "Це було літо (я влітку народився), йшли на берег Дніпра, викопували ямку, туди вода затікала, нагрівалась, і так тебе купали…" – додає професор.

"І мене це так тоді вразило, коли вона розповіла, що я зрозумів – це як хрещення. Хоча мене-то хрестили в церкві "втіхаря", але це – справжнє. Від цього враження в мене аж мороз по шкірі пройшов", – зізнається Брюховецький.

Шкільні роки. "Правди не було і ніколи не буде"

"Мама казала, що правди не було і ніколи не буде", – згадує В'ячеслав Степанович випадок, коли вона купувала йому костюм. Жили вони досить бідно, і придбати піджак було за неймовірну подію. Гроші на це діло збирали кілька років. І коли костюм купили, коли мама його принесла додому, виявилося, що він бракований – рукава різної довжини.

Вона пішла в магазин і попросила замінити. На що продавчиня їй сказала, що треба було дивитись, що купувала, і міняти вона нічого не збирається. Мама і плакала, і просила, але зрештою принесла назад.

Тоді ще не професор В'ячеслав Степанович, а третьокласник Славік казав їй, що це несправедливо, що вони продали бракований товар, і що треба скаржитись. Саме ці події спонукали його до першого допису в газету. В "Черкаську правду" хлопчик описав всю ситуацію, і хоч як замітку його допис не опублікували, проте він з'явився в рубриці "Слідами листів". Продавчиню звільнили, костюм замінили. І хлопець зрозумів: правди добитися можна, "хоча й дуже важко ця правда дається".

Проблем з навчанням у малого Брюховецького не було, однак проблеми були з поведінкою та російською – мама доклала купу зусиль, щоб влаштувати сина в найкращу школу. Єдину російськомовну школу.

"А я не знав російської, вдома розмовляли українською. Якось навчився, але для мене була проблема: коли мама приходила до школи, а її часто викликали через мою поведінку, вона по-російськи розмовляла з завучем, а я як недорікуватий якийсь себе поводив, хоча я таким не був, багато читав, але з мамою говорити по-російськи не міг. Противилось мені.

І я стояв і вибирав слова, які однаково звучать російською і українською, і, звичайно, говорив дуже дивною мовою, без відмінків. Завучка, напевно, думала: "Отаке воно і є". Хоча насправді це була інтелектуальна напруга так говорити", – ділиться В'ячеслав Степанович.

Технікум як бажання свободи

"Мама була беручка, лупила коли треба, всяко бувало. Мені хотілось вирватись. Це було бажання свободи", – обґрунтовує Брюховецький своє рішення вступити до технікуму.

Він обрав технікум харчової промисловості в маленькому містечку Сміла.

"Я думав, що в мене тяжіння до точних наук. Навіть у школі цілий рік щонеділі ходив у Черкаський педінститут на курси для обдарованих молодих математиків.

Мій вчитель у школі казав: "Слава, шо ти робиш, ти ж гуманітарій, нашо тобі той технікум?". Я справді багато читав, але чомусь себе гуманітарієм не вважав, вже потім зрозумів, що він має рацію", – ділиться Брюховецький.

Наступні роки після технікуму, а саме 1967–1968, Брюховецький проведе в армії. Там завдяки освіті юнака командир частини несподівано запропонував йому стати кухарем.

– Солдате, будеш у нас поваром.

– Яким поваром? Чого поваром?

– Ти ж закінчив технікум харчової промисловості.

– Ви подивіться на спеціальність, – каже Брюховецький. – Це ж технік-механік: я вчився, як робити обладнання для харчової промисловості.

– Перший раз бачу солдата, який відмовляється йти на кухню.

В'ячеславу ж більше подобалось бути оператором радіолокаційних станцій.

Після армії він хотів їхати до Москви, щоб вчитися там в Інституті міжнародних відносин.

"Слава Богу, що передумав. Водночас без будь-якого зовнішнього впливу, бо за місяць до вступних я вирішив, що мені це не потрібно", – згадує Брюховецький. І додає: "Я не знаю, чому мені це спало на думку. Можливо, якраз тоді вийшов "Собор" Олеся Гончара".

Із журналістики в літературознавство

"Коли я передумав вступати в Москву, я обрав журналістику", – розповідає Брюховецький.

У 1974 році він вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Тоді ж і почав писати.

"Я випадково вступив до університету. Тоді я навіть не міг у це повірити", – досі з подивом говорить про це В'ячеслав Степанович.

Навчання проходило спокійно. Правда, нишком йому навіть вдалося видати два номери антирадянського журналу.

У ці ж роки Брюховецький познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ларисою, яка також вчилася на журналістиці.

Вона закінчила університет на 2 роки раніше, за розподілом Лариса потрапила в районну газету в село Бородянка, що за 50 кілометрів від Києва. Тож пара переїхала туди, там жили й знімали квартиру. В'ячеслав їздив на навчання до Києва.

"Одружився. Не легковажить навчанням. Цілісінькими днями просиджує у науковій бібліотеці, незрідка – у ЦНБ ім. Вернадського. Один із його улюблених маршрутів пролягає до книгарні "Поезія", розташованої на Пушкінській вулиці неподалік гуманітарного (жовтого) корпусу університету.

На пари ходить вибірково: лише на ті, які вважає вартими уваги, одначе сесії складає на "відмінно" і на лекціях і семінарах дістає викладачів такими запитаннями, після яких вони починають дивитися на нього роздратовано або як на рівню. Захоплюється грою в шахи", – саме таким пам'ятає В'ячеслава Степановича його колишня одногрупниця Тетяна Кириченко (Дениско).

Праці Брюховецький також не цурався. Ще на початку навчання мав досвід роботи в хлібному магазині.

"За те, що я не крав хліб, то мені дарували булочку. Потім я йшов до бібліотеки. Так я і жив", – розповідає В'ячеслав. Але згодом роботу цю довелося кинути.

Перед цим він встиг пройти практику в "Літературній Україні" як критик.

"Нас було четверо з мого курсу, які ніби хотіли мати щось спільне з літературою", – згадує Брюховецький.

"Кожному з нас дали по книжці, щоб написати рецензію. Водночас головний редактор попередив, що вона з ЦК. Тобто з натяком, що це геніальна книга.

Не пам'ятаю, як було в інших. Я прочитав, і то була натуральна графоманія. Я написав, що думаю. Так я закінчив свою практику", – каже В'ячеслав Брюховецький.

Пізніше, коли редактор у "Літературній Україні" зміниться, якраз завдяки цій рецензії В'ячеслава запросять на роботу до видання.

Так, на п'ятому курсі він почав працювати в газеті, де зовсім скоро очолив відділ інформації, а згодом – відділ критики.

Його взяли на місце Валерія Марченка, якого незадовго до цього арештував КГБ (КДБ).

"Той дух газети Союзу письменників України, та й взагалі літературного життя середини 1970-х, був нестерпним. До нервового тремтіння. У 1975 році я вперше закурив. Курив по дві пачки в день. До інфаркту", – розповів Брюховецький в інтерв'ю для Forbes Ukraine.

Довго він там не пропрацював, зокрема через утиски, арешти, маланчукізм. Йдеться про період цензури та ідеологічного тиску на українську культуру, мову та історію в Українській РСР у 1970-х роках; назва походить від прізвища Валентина Маланчука – секретаря ЦК КПУ з питань ідеології в 1970-ті, який очолив кампанію боротьби з так званим "українським націоналізмом".

Так В'ячеслав Степанович кинув журналістику і пішов у науку. Спершу спробував вступити в аспірантуру Інституту літератури. Склав іспити й написав реферат на відмінно, але під час співбесіди посварився з директором інституту Миколою Шамотою через постать письменника Юрія Яновського. "Ми як зчепилися з ним. Він – своє, я – своє. Той директор аж перейшов на російську мову і сказав: "С вашим мировоззрением вы никогда не будете в Институте литературы". І мене не прийняли", – згадує ті часи майбутній літературознавець.

"Ну не буду, то й не буду. Мене тоді вразило, як всі рецензенти від страху замовчали", – ділиться спогадами В'ячеслав.

Проте наука не змогла його так просто відпустити. Незабаром пролунав дзвінок з Інституту культури.

Брюховецького запросили до аспірантури на кафедру дитячої літератури, запропонувавши написати кандидатську дисертацію з бібліографії та бібліотекознавства. Але невдовзі аспіранта таки прийняли в Інститут літератури Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР.

"Прийняли, бо ж біографія трудова, пролетарська, спеціальність з уточненням "технік-механік" – як-не-як технікум за плечима", – розповідає про новий етап у житті Брюховецького літературознавець Микола Жулинський.

Чому не пішов у політику

Лариса Брюховецька згадує, що наприкінці 80-х активно організовували екологічні мітинги як протест проти нищення довкілля. Один із найперших мітингів вів саме В'ячеслав. Тоді ж виник Народний рух.

"В'ячеслав Брюховецький "зразка" кінця 80-х – початку 90-х – це коптіння в Інституті літератури над програмними документами Народного руху України", – зауважує Микола Жулинський.

Водночас письменниця Катерина Мотрич згадує, що "найперші кроки в напрямку створення Руху були зроблені у його (Брюховецького – УП) квартирі на вулиці Челюскінців".

Вдома і на роботі Брюховецький працював над створенням першої політичної партії національно-демократичного спрямування з часів проголошення незалежності – Народного Руху України.

"Дух спротиву в Інституті літератури виявився сильнішим, ніж у Союзі письменників. Це міф і неправда, що Народний рух за перебудову утворився саме в СПУ (Спілці письменників України – УП). Першими були ми, потім – закрутилося в Союзі письменників, а потім ці дві групи об'єдналися", – згадував в одному зі своїх інтерв'ю Брюховецький.

Водночас він пояснює, що середовище письменників – благодатний ґрунт для зародження національно-визвольного руху. Робота зі словом має свій відбиток на ідеологію людини, на її відчуття національної ідеї.

Тоді на адресу СПУ надходило багато листів, які підтримували "Рух". Цілий рік команда витратила на те, щоб здобути легальний статус громадського об'єднання. Паралельно видали програму "Руху" і організували перший з'їзд.

Але сам В'ячеслав політиком так і не став. "Ну, я не люблю політику. Я міг піти в політику відразу після створення Руху", – каже Брюховецький, який і в 2004 році відмовиться стати депутатом.

"В'ячеслав ніколи не мріяв про політичну кар'єру – надто сильний був у ньому сковородинський дух і переконання у потребі "сродної праці". Політика ж – це публічність і ще раз публічність. Це обіцянки і ще раз обіцянки. А ще самовихваляння і самореклама. Все це було йому чужим", – описує свого чоловіка Лариса Брюховецька.

"Внутрішньо я ніколи не хотів бути у політиці. Якби хотів, то, мабуть, спокусився би. Фінансово це було дуже привабливо. Та й слава мене ніколи не цікавила", – каже Брюховецький.

У ті роки його запрошували різні партії, але він завжди відмовлявся.

І не дарма. Брюховецький їде до США викладати в Ратґерському університеті. Саме там у нього вперше з'явиться ідея створити університет нового типу. А вже в Канаді, коли читатиме лекції у Манітобському університеті, він вперше розкаже про цю ідею публічно. Він створить університет нового типу, який стане чимось набагато більшим, ніж ще один столичний виш.

Про Могилянку і перший виграний кабінет

Існує міф, що чи то перший кабінет для Могилянки, чи то перший корпус Брюховецький виграв у шахи. Подейкують навіть, буцімто в шахи він виграв всю Могилянку.

Брюховецький усміхається і нарешті розповідає, як все було: "Ну, виграв, справді. Це був перший кабінет. Історія цікава. Коли виникла ідея відродити Києво-Могилянську академію, її підтримав Кравчук. Хоча згодом він зізнався, що не думав, що з того щось вийде".

Задум створити університет нового зразка в легендарних стінах рухівці не зустріли з ентузіазмом, тож Брюховецький, захоплений ідеєю відродження Києво-Могилянської академії шукає інші шляхи.

Так він потрапив на Форум української інтелігенції, де публічно розповів присутнім про свій задум, зокрема і перед тодішнім головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком, який незабаром балотувався в президенти.

"Я розумів, що він як справжній політик обов'язково клюне на це, адже йому це вигідно", – ділиться В'ячеслав Брюховецький.

І він клюнув. 19 вересня 1991 року Кравчук підписав розпорядження про "відродження Києво-Могилянської академії".

"Вже потім я зрозумів, що цей документ ніякої сили не мав. Ні про гроші, ні де її відроджувати – в постанові не йшлося, – зізнається Брюховецький.

"І я з цим папірцем приходжу до адмірала Коровіна, який був начальником воєнного училища (на території якого зараз розміщена КМА – УП). Він прочитав і каже: "Ти знаєш, скільки я таких папірців за своє життя бачив? Тут військове училище і ніколи ніякої Києво-Могилянської академії не буде", – розповідає, що було далі, професор.

"Я кажу: "Ви повинні виконувати", а він мені: "Я нічого не повинен, ми взагалі підпорядковані Москві". Хоча вже була Україна на той момент. Каже, нічого ми робить не будем, на цьому кінець. На той момент я вже оголосив, що ми відкриваємо Києво-Могилянську академію. 16 листопада 1991 року я написав перший наказ, що починаю працювати ректором Києво-Могилянської академії. Хоча тоді вона як юридична особа ще не існувала.

Попри це вже наступного дня я почав брати людей на роботу. Знайшлись ентузіасти-авантюристи, які повірили. Хоча ми тоді нічого не мали. Навіть приміщення.

Я тоді ходив щодня до Коровіна. В обідню перерву я приходив до нього і показував папірець. Мабуть, я тоді вже його дістав. Якось я стою у приймальні, раптом він виходить. І якось так вийшло, що ми пішли разом обідати.

"Ну все, йди, бо я зараз у шахи гратиму", – сказав він мені вже на завершення обіду. А я йому кажу: "Давайте ми з вами зіграємо на одну кімнату".

– Який це філолог грає в шахи?

– Ну філолог, але ходить вмію.

– Чого ти хочеш?

– Якщо виграю, то дасте одну кімнату. Лише одну, щоб мені було куди приходити й людей приймати.

– А якщо програєш?

– Більше не прийду просити цю кімнату.

– О, це підходить.

Ми зіграли першу партію, він програє. Граємо другу і третю – Коровін знову програє.

"Більше я грати не буду, ви обіцяли мені кімнату. Таким було слово морського офіцера й адмірала", – вимагав я. Тоді нам виділили кімнату, де був факультет гуманітарних наук", – згадує ті часи Брюховецький.

Після цього перші чотири роки майбутня НаУКМА співіснувала з військовим училищем. Вони поступово виходили, а "Могилянка" наступала. Пройшло багато років. І неподалік академії, біля пам'ятника Сковороді Брюховецькій знову зустрів Коровіна, у якого виграв той кабінет.

– Вячеслав Степанович, здравствуйте. Вы, наверное, меня не помните… Так я – Коровин.

– О, Олексій Михайлович, я так радий вас побачити. Як ви живете?

– Да хорошо, вот пенсию адмиральскую платят, поросенка завёл, рыбку ловлю, я за "незалежность". Но больше всего, Вячеслав Степанович, я благодарен вам.

– А чого? – каже Брюховецький, а про себе думає: "Господи, за що, за те, що вигнав, чи що?"

– Ну, посмотрите – і показує на фронтон круглого корпусу, де герб і літери: К, М, А. – Смотрите: Коровин Алексей Михайлович. Вы меня увековечили.

Порушення, які стали правилом

"Ми почали підготовку бакалаврів, коли цього поняття в законодавстві ще не було, – згадує Брюховецький. – Сьогодні я би сказав, що це неможливо".

"Майже ніхто з молодої команди не мав досвіду створення університету. У певному сенсі це добре, бо можна було справді творити, порушуючи наявні стереотипи, взявши краще із наших університетів, і з тих, з якими він (Брюховецький – УП) устиг ознайомитися за рубежем", – згадує ті часи Лариса Брюховецька.

Коли перші бакалаври випустилися з Києво-Могилянської академії, то вже вдалося внести поправку в Закон про освіту. Наступний етап – впровадження магістратури та PhD.

"Ми були першим університетом, який запровадив таку систему вищої освіти. Як би не було складно, але ми обстоювали цю ідею", – каже В'ячеслав Степанович.

"А наше тестування – це теж була велика революція, – з гордістю розповідає Брюховецький. – Я вважаю, що воно було цікавішим і кращим за ЗНО".

За його словами, зовнішнє незалежне оцінювання перевіряє суму знань, які ти визубрив. А тестування в Могилянці перевіряло здібності до навчання.

В'ячеслав Брюховецький самостійно розробляв ці тести.

"Я спеціально їздив до США, вивчав, яка у них там система", – розповідає він.

Спочатку він замовляв трьом людям три варіанти тесту. Потім опрацьовував, редагував, комбінував.

Одного разу був випадок, коли абітурієнт відповів на всі питання в тесті неправильно.

"Ми подивилися фінальний результата, а там "0 балів". Такого не може бути, подумали ми. Виявилося, що він знав правильні відповіді, але навмисно писав неправильні. Зрештою ми його зарахували", – з усмішкою згадує Брюховецький. – Проте незабаром його таки відрахували, бо він продовжував "видрючуватися". Але хлопець був розумний. Не знаю, яка його нині доля".

"Звісно, не все йшло так, як ми планували. Важливо, що КМА відбулася. Головне, що вона досі сповідує принципи, які ми закладали під час її створення. Врешті-решт, це найбільший україномовний університет в Україні", – каже творець КМА.

Водночас зазначає, що з останнім складніше, ніж він думав. І пояснює: "До нас приходять фактично сформовані діти. Всі знають, що українську знати треба, вивчають її, але на перервах говорять російською. Чому? Бо звикли так", – пояснює Брюховецький.

Книжки

"Відколи знаю В'ячеслава, він – книгоман. Книгарні й букіністичні крамниці Києва були під його постійним прицілом", – пише про свого чоловіка Лариса Брюховецька.

Сам Брюховецький із трепетом згадує, як у дитинстві читав все, що можна було дістати. "Мабуть, ті книжки перечитувалися по 100 разів", – каже він.

У технікумі він зачитувався творами Гемінґвея та Солженіцина, які відіграли неабияку роль у його становленні як особистості.

"Коли Хемінгуея почали друкувати у Радянському Союзі, то я задумав вчити англійську, бо хотів прочитати його в оригіналі.

Мені вдалося купити адаптовану книжку "Старий і море". І тоді я зрозумів, що не лише поезію неможливо перекласти, а й справжню прозу також", – згадує В'ячеслав.

Із Солженіциним вдалося навіть зустрітися. Тоді В'ячеслав Брюховецький вчився в університеті. А коли вже працював в Америці, то написав йому листа.

"Він надіслав мені "Один день Івана Денисовича" і сказав, що пам'ятає цю зустріч, вибачився, що прохолодно прийняв, бо думав, що я стукач", – розповідає професор.

В армії Брюховецький служив у декількох військових частинах. Перше, куди завжди йшов, – у бібліотеку. Тоді бібліотеки там непогано формувалися, хоча серйозних книжок ніхто не читав.

"Одного разу із своїм другом Ромою Баранчуком ми знайшли в бібліотеці Канта. Пацани після технікуму, думаємо, нумо читати Канта. Попри те, що нічого не розуміли, ми її вперто дочитали до кінця", – з усмішкою згадує майбутній президент Києво-Могилянської академії.

Багато років опісля його дружина писатиме в спогадах, що у їхньому першому з В'ячеславом помешканні висота кімнат сягала майже чотирьох метрів. Там він власноруч зробив дерев'яні полиці – від підлоги до стелі вони були заповнені книжками.

У 1992 році більшість цих книжок подружжя пожертвує книгозбірні НаУКМА.

Школа майбутнього

Попри досягнення в гуманітарній сфері, Брюховецький, який до певного часу вважав себе "технарем", заохочує всіх вчити математику.

"Математика – це тренування мозку, тренування мислення, і у нас з першого року у вступних тестах (до Києво-Могилянської академії – УП) обов'язково була математика. Це спершу викликало в інших деканів, особливо філологів та істориків здивування – мовляв, нащо нам ця математика? А потім набрали студентів, я кажу, "Ну як студенти?" От вам і математика", – розповідає Брюховецький.

Також він поділився проєктом ідеального, на його думку, навчального закладу. За його словами, це може бути школа або щось на рівні університету, який міститиме наступні блоки дисциплін:

– Мова. Рідна мова й інші мови. Чим більше мов, тим краще.

– Математика. Вона привчає до просторового мислення, ти починаєш мислити в інших категоріях, не мовних.

– Музика. Вона дає відчуття такту. Тобто тривалість життя, подій тощо найкраще передається в музиці.

Ці цикли, на його думку, обов'язкові. Все інше студент повинен обирати і вчити лише те, що він хоче вчити. Брюховецький впевнений: якщо студент буде вивчати ці три цикли, він знайде те, що йому потрібно.

"Я розумію, що це нереально, і це вартує колосальних коштів. Але теоретично, якби в мене були ці гроші, я б зробив таку школу", – каже професор.

Аліна Полякова, УП