Дві опозиції
"Хто є хто? Хто був ким? Нам нічого не відомо!" – лише розводять руками експерти. У книжках, мовляв, таких ситуацій, як наша, не описано. Поважні діячі воліють відповідати на власні запитання. До того ж і книжок тих вони не читали, а в разі коли і читали, не визнають цього, щоб не псувати імідж "свого в дошку" - треба бути вельми своєю людиною, аби сказати: ці "злочинці, як я їх називаю".
Насправді все у нас, як "по писаному", себто маємо реальне двовладдя, майже класичне - "майже" тут описує неминучу індивідуальність явища. Двовладдя це – взаємна опозиція двох, однаково конституційних, центрів генерації, прийняття і реалізації державних рішень: інституту ВР та інституту президента.
Під цим кутом зору дивлячись можемо побачити реалію: єдина опозиція у ВР – опозиція не як категорія спекулятивного розуму, опозиція не якійсь неконкретизованій (неінституціалізованій) "владі", а опозиція тій більшості, – байдуже, згуртована та формально у вигляді правлячої коаліції, скажімо, чи є такою по суті, – яка реально є правлячою саме у межах конституційних повноважень (приймає рішення як парламент, кажучи просто). Це тих кількадесят народних депутатів, що їх усе ще можна почасти обізвати "партією президента".
Що цю взаємну опозицію можна і треба схарактеризувати боротьбою за владу за більші, додаткові можливості генерувати, приймати й реалізувати державні рішення – зрозуміло.
Цікавіше питання: чому, все-таки, попри, здавалося б, сувору нормативну базу - Конституцію України - один інститут влади виграє?
Ще раз про "по писаному". Конституція України взагалі не оперує поняттям опозиції, а поняття меншості вживається лише стосовно національних меншин. Тож з правової точки зору, опозиція суть – реалізація конституційного права громадянина на власну думку.
А поняття "опозиційна парламентська політична партія" описує стан неможливості реалізувати владні (делеговані) повноваження такої партії у вигляді державних рішень. Словом, з огляду на норми чинної Конституції та реальні процеси у ВР, відповісти на питання парламентської опозиції, як опозиції до влади, справді неможливо.
Тим не менше можемо говорити про опонентів у парламенті на рівні суспільно-політичних ідей.
Незважаючи на те, що преамбула Конституції описує українську спільноту як громадянську: Український народ – громадяни України всіх національностей, – комуністична опозиція тримається ідей класової боротьби, описуючи національність винятково як буржуазний націоналізм, як ідею експлуатації багатими бідних у межах вигаданої для бідних "нації".
Ця опозиція достатньо потужна, аби впливати на державні рішення, апелюючи до народу від імені тих наших предків, чиє життя вписується у пролетарську доктрину історії. Досвід 20-го століття свідчить, що єдиний спосіб реалізації комуністичної опозиції як політичної влади – тиранія (цезаризм).
Однак саме там – у 20-му столітті – ідеал (ностальгія) комуністичної опозиції до буржуазної республіки, якою наразі є Українська держава. Вважається, що комуністична опозиція у парламенті – "єдина справжня", хоч варто б сказати – принципова, непримиренна, та не зовсім послідовна.
Принциповість-непримиренність її витікає з принципової ж неможливості описати історію водночас і як історію народу, і як історію соціальної (класової) боротьби.
Непослідовність – з локалізації ідеалу комуністичної опозиції не лише у минулому як у часі, але й у минулому як у просторі. Заради збереження цілісності цього ідеалу, комуністична опозиція вимагає від законодавця визнати державними мовами не лише українську, а й російську, а одним з пріоритетних принципів зовнішньої політики України вбачає в "поглибленні всебічного співробітництва з Росією та іншими членами СНД, з якими народ України пов’язує багатовікова спільна доля" (проект Конституції від КПУ). А от комуністичними ідеями поступається.
Наразі "багатовікова спільна доля", себто історія, якою український народ пов’язаний з російським, насамперед, суть історія Російської Імперії, а характер такого зв’язку для України – колоніальний. Тож всю "справжність" комуністичної опозиції варто описати як схильність до ідеї російського ойкуменізму (Москва – "третій Рим").
Про опозицію, так би мовити, безідейну.
Почати з того, що, виходячи з необхідності обґрунтувати заснування Української держави, засновники описали українським народом всю людність у географічних межах УРСР (у певному обмеженому, просторі), описуючи водночас окремих людей "громадянами України всіх національностей", себто до власної історії байдужими.
"Спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення", – так аргументує український державотворець необхідність Конституції.
Уся ця пафосна веремія замішана на, по-перше, софістичній категорії пропагандистської машинерії СССР "новой исторической общности людей – советского народа, граждан СССР всех наций и народностей". По-друге, на провокативній роботі ідеолога диктатури бідних "О праве наций на самоопределение".
По-третє, на софістичній же підміні "історією державотворення" прагнення (національно-визвольної боротьби) українського народу до реалізації власної долі, до заснування власної держави та, по-четверте, на очевидній нібито нетотожності "української нації" "українському народові", з яких перше державотворець вживає як історичне (етнографічне) ім’я, друге – як політико-правове поняття.
Людям не байдуже, однак. І навіть якби ми визнали тотожними (іменними) формами "український народ" і "українська нація", а політико-правове поняття описали як Народ України (люди всіх націй і народностей, для яких Україна є Батьківщиною, які є громадянами України), проблема єдності часу (історії) і простору (території) може бути розв’язана лише в категоріях громадянського примирення на засадах визнання реалізації спільної долі всіх націй і народностей і всіх соціальних верств у єдиній державі.
Цьому заважають не лише наша (українців) національна пиха з того, що маємо "власну" державу як наслідок "тисячолітньої традиції державотворення" – один полюс суспільної опозиції, й постколоніальна ностальгія денаціоналізованої (русскоговорящей) людності, змушеної жити в Українській державі в силу обставин, їй незрозумілих – другий полюс, але й відсутність інституціонального органу (арбітра) громадянського примирення.
Різні політичні партії (а натепер – дві найпотужніші) не лише реально відображають цей стан суспільної недомовленості, а й продуктивно спекулюють у боротьбі за владу, обзиваючи одна одну ледь не банд-угрупованнями.
Тож аби ці спекуляції не вийшли за межі хай не вельми пристойної та усе ж дискусії, наслідком якої усе ще можливе суспільне порозуміння, наявність арбітра обов’язкова. Місце цього арбітра – поза територією дискусії, себто – або поза межами парламенту, або, що радше, поза межами палати представників.
Потрібен сенат (верхня палата парламенту) як ініціативний інститут конституціалізації прав Народу України, прав та свобод громадян і гарант законотворчості народних представників у межах цих прав.
Повертаючись до опозиції як двовладдя. Відсутність ініціативного арбітра натепер мала би компенсуватися ідеєю жорсткого взаємного контролю учасників політичного процесу. І чинна Конституція цю ідею реалізує, але якось не вельми впевнено.
Скажімо, Конституція, яка єдино парламентові дає повноваження законодавчого органу, у той же час уповноважує президента підписувати закони, або не підписувати, повертати "зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду".
Якщо "вмотивовані і сформульовані пропозиції" до закону не є діяльністю законодавчого характеру, то яка є – голосування? З другого боку, оскільки "Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина", – його підпис має бути щонайменше вмотивований відповідністю підписаного закону конституційним нормам (зокрема – конституційним процедурам його прийняття).
Що мотиви президента у такому разі не цікавлять "єдиний орган законодавчої влади" не означає, що вони не цікавлять суспільство, якому за тим законом жити.
Тож для вмотивованого рішення (підписувати чи ні) президент змушений створювати легітимні – "для здійснення своїх повноважень" йому це дозволяє Конституція! – "консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби".
Якраз легітимність цих консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб викликає спротив парламентарів. Верхня палата парламенту могла б цю проблемність якщо не розрішити, то сильно знизити її напругу.
Крім того, ніщо не суперечить необхідності збереження безініціативного органу вирішення проблем конституційного характеру – Конституційного Суду. Але з цим судом, як і з судовою системою загалом, маємо проблему, яку вирішити якою-будь реформою неможливо. Насамперед тому, що маємо судочинство, головною засадою якого є поняття справедливості як невідворотності покарання.
Про КС, чиї численні офіційні тлумачення загрожують перетворити Основний Закон у документ, недоступний розумінню навіть спеціалістів конституційного права, автор вже висловився.
 |
Михалко Скаліцкі, для УП
