Історичний дискурс: примирення без покаяння

Після вступу на посаду в Україні нового президента упродовж буквально декількох тижнів було досягнуто консенсусу владних структур та переформатовано всі гілки влади згори до самого низу. Навмисно пишу "структур", а не "еліт". Адже елітність - це, передусім, духовність, якої новій владі явно бракує.

Попередній, так званій "демократичній", владі не вдалося досягнути домовленості щодо розподілу владних важелів упродовж трьох місяців.

Саме самоборювання, розбрат і чвари в таборі "демократів", радше самозакоханих нарцисів, а не державників-патріотів, і стали причиною їхнього ганебного програшу на останніх президентських виборах.

Не дарма ж побутує думка, що "українські демократи" можуть об'єднатися лише за півгодини до розстрілу. Наслідки трьохсотлітнього колоніального московського ярма даються взнаки. Упродовж цих років співучу мальовничу Україну продажні "землячки із циновими ґудзиками" намагалися перетворити в недорікувату похмуру Малоросію. Сьогодні, на двадцятому році незалежності, саме ці наслідки унеможливлюють консолідацію української національно-свідомої еліти.

Маємо, як кажуть, що маємо.

Нова влада відразу ж, як бик на червону ганчірку, стрімголов накинулася не на вирішення економічних питань, а на заходи в гуманітарній сфері, яких було вжито попередньою владою.

Не позбавлена проукраїнських сентиментів, влада часів Ющенка мала на меті підняти національний дух українців у історичному контексті. Натомість при Януковичі заперечується Голодомор, схвально вітається паплюження визвольних змагань ОУН-УПА, узято курс на повзучу русифікацію тощо.

А відомий своїм українофобством гуманітарний міністр нового уряду дійшов до того, що заявив нещодавно в телевізійному ток-шоу, мовляв, примирення між вояками УПА та воїнами Червоної Армії можливе лише після покаяння перших. До речі, годі навіть уявити собі міністра-франкофоба у Франції чи русофоба в Росії.

Звісно ж, лукавить міністр, який має вчений ступінь доктора історії, хоч чомусь завзято приховує тексти своїх дисертацій від  зацікавленої наукової громадськості. Можливо тому, що він такий же доктор історичних наук, як і полковник запасу?

Адже ПАРЄ не так давно прирівняла сталінізм до нацизму. Війська СС, що здійснювали каральні функції в гітлерівській Німеччині та на тимчасово окупованих нею територіях, визнано міжнародним трибуналом у Нюрнберзі злочинними формуваннями.

Тож і війська НКВС, які здійснювали каральні функції в CРСР та на тимчасово окупованих ним територіях, також тепер мають такими вважатися. Принаймні ті, хто служив у загороджувальних загонах ("заградотряди"), розстрільних бригадах та СМЕРШ, мають вважатися воєнними злочинцями.

З методами роботи цих "радянських есесівців" можна наглядно ознайомитися, проглянувши, зокрема, "Катинь" відомого польського режисера Анджея Вайди, або вітчизняний телевізійний фільм "Сад Гетсиманський", знятий за мотивами однойменного літературного твору Івана Багряного.

До того ж, УПА воювала не з регулярними військами вермахту чи Червоної армії - а з військами СС та НКВС, каральними органами окупаційних тоталітарних режимів.

Тому "незабамбулені" сталінсько-кремлівською пропагандою ветерани, тим більше, коли за їхніми спинами стояли "заградотряди", - не мають серйозних підстав для того, щоб вважати борців за волю України своїми ворогами.

Складається враження, що із примиренням між вояками УПА та воїнами Червоної армії не склалося саме тому, що тон у ветеранських організаціях задають колишні енкаведисти, а не солдати й офіцери регулярної армії.

Коли в Москві учасників українських національно-визвольних змагань з ОУН-УПА безпідставно звинувачують у колабораціонізмі з фашистською Німеччиною та масових убивствах цивільного населення, водночас підносячи на щит одіозних катів - білогвардійських генералів Денікіна, Врангеля чи Колчака, - то це, принаймні, зрозуміло.

Кремлю потрібні національні герої, які воювали за російську ідею.

Коли ж масово підтримуваний населенням український національно-визвольний рух необґрунтовано паплюжиться в Києві, то це не піддається розумінню здорового глузду.

Таке ставлення є лише свідченням того, що при владі в Україні перебувають антиукраїнські сили. Хочеться думати, що їхнє перебування тимчасове.

Потрібно віддати належне попередньому президенту Ющенкові, якому вдалося на державному рівні досягнути формального примирення між українцями та поляками.

Упродовж спільної історії двох сусідніх слов'янських народів накопичилось чимало обопільних кривд. Особливо багато нарікань поляки мають до сумнозвісних подій 1942-1944 років на Волині, де загинуло понад 80 тисяч мирного польського населення.

У свою чергу, на Закерзонні загинуло тоді не менше 10 тисяч мирних українців. Здійснювалися етнічні "зачистки" згаданих територій, щоб у подальшому не втратити над ними контроль. Фактично, геноцид на національному ґрунті.

Але ж - була війна. Усі хотіли жити, вбачаючи загрозу власному життю в самому існуванні поруч представників іншої національності.

Весь народ ніколи не буде бандитом за нормальних умов. А за умов воєнного часу ірраціональні звірства людей не піддаються поясненням із точки зору здорового глузду. В умовах тотального страху та насилля працює принцип "око за око, зуб за зуб". Не судіть і Вас не судитимуть? Але це теж не вихід...

Варто нагадати, що в Конвенції ООН від 1948 року, яка містить визначення геноциду, ідеться про те, що для визнання масового вбивства геноцидом не має значення кількість убитих, а лише мотив. Тому твердження окремих польських ура-патріотів про те, що кількість жертв з обох боків є неспівмірною, а тому відповідальність за масові вбивства лежить на українській стороні, є юридично нікчемною.

Найбільш прикрим є те, що ставлення пересічного поляка до пересічного українця є часто гіршим, ніж до пересічного німця. І тут про "не співмірність жертв" уже чомусь не йдеться.

Причиною цього є, певне, те, що гонорові поляки, попри те, що після Хмельниччини Польща упала, вважають українців за гречкосіїв, які неспроможні до серйозного загальнонаціонального спротиву.

Можна зрозуміти пієтет поляків щодо Львова, який перебував упродовж століть в орбіті польської культури. Можна намагатися також зрозуміти пієтет поляків до Вроцлава, який має подібну до Львова історію. Місто було польським, потім упродовж тривалого часу німецьким, і насамкінець знову стало польським.

Але викликає спротив не сприйняття поляками пієтету українців до Львова. Бо це вже подвійні стандарти...

Можливо, усе ж варто для досягнення примирення між Польщею та Україною не лише на державному рівні, а й на рівні пересічних громадян, створити міжнародну історичну комісію, яка могла б неупереджено розставити всі крапки над "і"?

Адже на польських інтернет-форумах про злочини польської сторони ніхто навіть не згадує. Натомість українців звинувачують у всіх смертних гріхах.

Примирення, де-юре, має місце лише на папері, а не в душах людей. Тому воно є примарним.

Що ж до примирення вояків УПА та воїнів Червоної армії, то воно можливе лише після визнання НКВС злочинною організацією. А тих, хто там служив, - воєнними злочинцями, зі всіма витікаючими із цього наслідками, включно з позбавленням персональних пенсій.

Мова не йде про якісь переслідування іще живих енкаведешників. Хоч їх, певне, залишилося в живих на сьогодні більше ніж фронтовиків-червоноармійців. Це треба було робити значно раніше. Єдине, що потрібно зробити, то це усунути колишніх енкаведешників від керівництва ветеранськими організаціями.

А до того часу всі розмови про примирення вояків УПА з воїнами Червоної армії - вважати блюзнірством та антидержавною провокацією.

Ніколи кат не примириться з жертвою. Принаймні, зробить усе можливе, щоб цього не робити.

Дивно, що попередній президент цього так і не зрозумів...

Валерій Степаненко, спеціально для УП