Мовчання ягнят

На початку 90-тих, на хвилі національного піднесення, особливим шиком було процитувати Шевченка і вкотре подивуватися: от воно як виходить – писав чоловік півтора століття тому, а воно як про наш час писано!

Особливою популярністю користувалася його цитата із славнозвісного "Посланія":

А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: "Нехай, каже,
Може, так і треба".

І от минуло двадцять років, а ми все цитуємо і дивуємося. І – МОВЧИМО. І чим далі – тим більше. Але – чи варто?

Півроку тому довелося стати свідком стилю роботи нової влади. Було собі Державне акціонерне товариство "Хліб України". У квітні головою його правління новий Кабінет Міністрів призначив свого ставленика Андрія Андріївського. Презентація нового голови відбулася якраз напередодні травневих свят – 30 квітня о 16 год.

А за півгодини після закінчення презентації (під час якої, як розповідали, новий голова не промовив жодного слова, а лише з відсутнім виглядом жував жувачку) кабінетами пройшлися помічники нового керівництва і настійливо запропонували усім (!) співробітникам протягом півгодини покласти на стіл заяви на звільнення "за згодою сторін".

А там, мовляв, будемо розглядати питання, звільняти людину, чи залишати на роботі.

Не будемо вдаватися в подробиці, наскільки законними були ці вимоги. Цікаве інше – за півгодини усі заяви таки лежали на столі нового керівництва. Більшості з них одразу ж після свят було дано хід.

В липні стався ще один інформаційний скандал: керівником Українського інституту національної пам`яті Микола Азаров призначив комуніста Валерія Солдатенка.

В Інтернеті журналісти деякий час цю новину пообговорювали, повисували версії, яку стратегію національної пам’яті запропонує людина, що уособлює силу, яка свого часу й спричинила і Голодомор, і репресії, і викривлення історії.

Але що цікаво: жодного слова проти цього призначення не пролунало з вуст співробітників самого інституту (а якщо й пролунало, то були такими тихенькими, що їх практично ніхто й не почув).

Не було ані страйків, ані публічних акцій протесту проти такого приниження. Як наслідок – з’являється проект указу Януковича про… ліквідацію Українського інституту національної пам`яті.

Звичайно, навіщо йому цей Інститут, адже Голодомору в нас не було, і репресії були не такі вже й жахливі, і взагалі, треба почекати, яку історію нам напишуть спільні комісії (ну як не згадати того ж Шевченка: "Німець каже – ми моголи…") під керівництвом відвертого українофоба, а за сумісництвом – міністра освіти (іще один сумний оксюморон) Дмитра Табачника.

До речі, щодо Табачника. Схоже, наступною жертвою після Інституту національної пам`яті може стати Національний науково-дослідний інститут українознавства.

Ця структура, створена свого часу під егідою Міністерства освіти, минулого року (за президентства Віктора Ющенка) отримала національний статус, нині – як більмо в оці нового очільника Міністерства освіти.

Але взяти його з наскоку, як це в стилі нової влади, стрьомно – все-таки діаспора може своє слово сказати, міжнародний імідж зіпсувати, виправдовуватися доведеться.

Тому й починається підкилимна гра: спочатку директора Інституту, відомого професора Петра Кононенка, у якого спливає термін контракту, викликають на приватну розмову в Міністерство і по-дружньому радять… написати заяву на звільнення за власним бажанням.

Кандидатура нового директора, якого підтримав колектив, довгий час не знаходить підтримки в міністерських кабінетах (а, за Статутом ННДІУ, Міністерство не може нав’язати Інституту свого керівника без згоди колективу).

Натомість, колектив Інституту отримує від Міністерства листа з рекомендацією переписати цей самий Статут, бо там, мовляв, крім усього, нечітко прописана… процедура ліквідації установи.

Правда, співробітники Інституту українознавства (не в останню чергу – завдяки фаховості їхнього юриста, який чітко знає закон і вміє розгледіти підводні камені), виявилися не настільки слухняними, як на це розраховували міністерські чиновники.

Всупереч міністерським приписам, в Інституті пройшли загальні збори, на яких було прийняте одностайне рішення керуватися засадничими принципами діяльності Інституту, а не забаганками міністерських чиновників.

Що це буде – початок великої війни чи просто гра м’язами, покаже час. Зрозуміло одне – мовчати і коритися ніхто не збирається.

До речі, як показує практика, саме публічні акції протесту лишаються чи не єдиною зброєю проти свавілля влади. Хотіли депутати з "нової команди" протягти закон 2450 (про заборону мирних зібрань), але після кількох пікетувань Верховної Ради зупинилися.

Кілька разів збиралися вносити в порядок денний законопроект про мови, але досі не внесли. І навіть Податковий кодекс, свій, кровний, що мав за собою не якісь ідеологічні дивіденди, а цілком конкретний матеріальний інтерес – і той довелося урядовцям переписувати під загрозою нового, непроплаченого Майдану за участі приватних підприємців.

Так що варто, хоча б через інстинкт самозбереження, і нам витягти гасла французьких студентів 1968-го: "Заборонено забороняти" і "Будь реалістом: вимагай неможливого".

А мовчання… Відомий російський письменник Володимир Набоков свого часу сказав про Велику Радянську енциклопедію, що вона "мовчить, наче крові в рот набрала". Не хотілося б, щоб нинішнє мовчання потім довелося відхаркувати.

Наталка Позняк-Хоменко, для УП