"Спасибо жителям Донбасса…"

292 перегляди
Четвер, 18 серпня 2011, 18:36
Наталка Позняк-Хоменко

"Спасибо жителям Донбасса за Президента п…раса!". Цей слоган, який пролунав із трибуни київських "ультрас" під час футбольного матчу "Динамо"-"Карпати", миттєво став лідером переглядів у мережі ю-туб та на інших популярних інтернет-ресурсах.

Розповідь про "сміливість" вболівальників, які відкрито висловили про президента те, що думає кожен другий в країні, передавалася з вуст в уста тими, хто сам не наважувався на такий крок. Всі радісно потирали руки в передчутті: нарешті… от зараз почнеться…

А в цей же час в адміністрації президента його політтехнологи радісно потирали руки в передчутті серйозної премії за прекрасно пророблену роботу. Або дивувалися: як вони самі до цього не додумалися.

Бо кращого способу зцементувати електорат регіоналів, ніж перекласти всю відповідальність за недолугу владу лише на жителів одного регіону, годі придумати. Адже цим слоганом горе-патріоти автоматично поставили донеччан перед дилемою: підтримувати тих, хто вважає донбасівців однодумцями президента, а отже – тими самими "п…ми", або стати на бік їхніх опонентів – тобто, регіоналів.

І не треба бути тонким психологом, щоб зрозуміти, що обере людина, яку таким чином публічно принижують.

Взагалі, тенденція поділу України на "сорти" за регіональною ознакою стала улюбленим способом політичних маніпуляцій ще з пріснопам’ятного 2004-го.

За президентства Кучми для таких маніпуляцій було ще достатньо затяганого мовного питання, страшилок загрозою НАТО, дилеми: з ким дружити – з Росією чи з Європою – це зі скрипом-рипом, але спрацьовувало.

Натомість єдність України – це був головний постулат влади, який дав свої результати. Досі лише Кучма із всіх новітніх президентів спромігся протриматися два терміни – чи не завдяки пропаганді такої єдності?

Але у 2004-му боротьба розгорілася не на життя, а на смерть, і в хід пішла важка артилерія. При чому, цей метод активно застосовувався з обох боків. Саме тоді з’явилися відомі карти про поділ України на 3 "сорти", які "біло-блакитні" подавали від імені "помаранчевих", натравлюючи на них східняків, яким приписували найгірший, ІІІ-й сорт.

 

"Помаранчеві" теж не пасли задніх, вловивши ефективність маніпуляцій: хто з нас не згадає наліпки, які в ті часи також викликали в "патріотичних" колах масовий ентузіазм: "Не ссы в подъездах, ты же не донецкий".

Не буду грішити, я також в ті часи потрапила на цю маніпуляційну вудочку, радіючи сценам братання східняків і "майданців" не менш, як біблійним сценам "повернення заблудлого сина" і не замислюючись при тому, що всі ми в той час були не стільки "апостолами", скільки такими ж самими "заблудлими синами".

Взагалі нинішня політика давно перетворилася на систему чітко сформованих міфів, які діють на рівні інстинктів за лінією поділу на "свій"-"чужий", "друг"-"ворог", "герой"-"підлота". Потрапляючи на цей маніпулятивний гачок, ми підсвідомо починаємо діяти, як у Висоцького: "Ми на роли предателей, трусов, иуд в детских играх своих назначали врагов", не замислюючись при цьому, що це не ми їх назначаємо, а нам їх підсовують.

І табачниківський стереотип галичан як "немитих лакеїв" чи "гонорових панів, які зневажають усіх, хто не говорить українською, але при цьому масово їдуть до Італії чи Португалії виносити горщики за немічними автохтонами, мріючи залишитися там назавжди і звідти тужити за Україною і клясти своїх "воріженьків", що довели їх до такого життя" не мають нічого спільного з реальністю, так само, як і стереотип донбасівців, як суцільних "недалеких хронічних невдах, які ностальгують за Союзом і Росією, ненавидять усе українське, без пляшки не лізуть у шахту, і при цьому голосують за принципом: "Хай злодій, але ж це НАШ злодій".

Під ці ж стереотипи підганяється і вся наша "Велика політика", що постійно запудрює мізки силами розмаїтих політичних ток-шоу, де одні й ті ж люди роками говорять одні й ті ж гасла, демонструючи пристрасть і праведний гнів, а якщо й з’являється якась твереза думка – її моментально перекривають завченими гаслами – рефлекси треба стимулювати.

Ця ж мета стоїть і перед нинішніми учасниками політично-істеричних Майданів - як проплачених, так й ідеалістичних, де активно роздмухуються пристрасті. Це необхідно для того, щоб на чергових виборах знову занести на руках на трон когось із затертої політичної колоди карт. І ця колода, після перетасування практично гарантуватиме силами чергового уряду продовження героїчного долання тимчасових труднощів і "жахливих наслідків діяльності попереднього режиму".

Насправді ж, політична система, створена в Україні за останні 10-15 років, не має до реальної політики жодного стосунку. Головна її мета – лобіювання інтересів великих політичних спонсорів.

Практично всі активні українські політичні партії створені за однією схемою: хтось із олігархів, а, можливо, і кілька, інвестують гроші у харизматичного лідера, який збирає під свої прапори ефективних менеджерів, що, за виділені гроші, наймають на роботу людей в регіонах, що, враховуючи масове безробіття, зробити не так уже й важко.

Чим більше грошей – тим більше "багнетів". А за гроші – і мітинг зібрати можна, і тих, хто проголосує за тебе, зацікавити, і "підмастити", якщо щось десь не так гладко піде. Особливий фарт – якщо вдається перекупити когось із великих керівників, або призначити свою людину – тоді практично всі підлеглі рекрутуються у потрібну партію.

Дійшло до того, що практична більшість членів різноманітних партій – або люди, які отримують за це гроші, або подібні "партійні рекрути". Головна мета цієї "політичної боротьби" – отримати весь держбюджет (тобто, наші ж податки) у своє розпорядження.

Зламати цю схему практично неможливо. Тому що вся нинішня політична боротьба – це насправді боротьба не ідеологій, а олігархічних кланів за те, хто буде жити добре, а хто – дуже добре.

Недарма економісти вивели формулу, що інвестиції в політику – найвигідніші інвестиції, і це практично не залежить від того, хто сидить "на троні": за матеріалами журналу "Форбс" за 5 років президентства Віктора Ющенка статки найбагатшої людини України й головного "спонсора" партії регіонів Ріната Ахметова зросли в 4 рази, а за рік президентства Януковича – ще втричі.

І сторонні в цей "політичний бізнес-клуб" не допускаються – їх або просто перекуповують, як "Сильну Україну" Сергія Тігіпка, або перекуповують, відводячи роль "офіційної опозиції", як це, за висновками деяких експертів, нещодавно сталося з Соціалістичною партією, або розколюють і перекуповують частинами, а якщо це не вдається – дискредитують, як це сталося з "Порою" зразка 2004-го року. Або – нейтралізувати, як Юлію Тимошенко – якщо її засудять, навіть умовно - а саме такий вердикт, швидше за все, вже занотований у записничку судді Кирєєва, вона не зможе брати участі у майбутніх президентських виборах, чого, власне, й добиваються "судді".

І якщо раніше все це подавалося дещо завуальовано, то нині партія регіонів почала діяти відкрито і нахрапом, у своїй стилістиці, ілюструючи слова Віктора Януковича, сказані під час президентських дебатів у 2004-му.

Пам’ятаєте легендарне: "Новая власть уже пришла, Виктор Андреевич, вы просто это не заметили, и она уже начала работать. И надо понимать, что она не уйдет, и нет способа ее выдавить"?

Але харизма партійних лідерів – велика справа. Віримо ми досі в доброго месію, який звалить на свої плечі всі наші проблеми і вирішить їх. Хоча, можливо, нас намагаються переконати в тому, що це єдино можливий варіант, щоб не дай Бог не провели до парламенту когось молодого і незаангажованого, який не захоче грати в їхні ігри, а почне підтримувати своїх виборців, а не "лінію партії". Зрештою, запровадивши свого часу пропорційну систему виборів, нинішні політики убезпечили себе від таких "несподіванок".

А ми рефлекторно продовжуємо підтримувати "свого" лідера і воювати проти "чужих", не помічаючи, як ми добровільно вписуємося в маніпулятивні схеми тих, хто тихцем призначив нас на ролі політичних кріпаків - чи не в цьому причина розгортання істеричної кампанії шельмування тих, хто наважується голосувати "проти всіх", адже вони випадають із загального сценарію, а отже, можуть стати неконтрольованими.

А далі – як у тій приказці: пани чубляться, а в холопів чуби тріщать.

Між тим, ще тижнів два тому лідером інтернет-рейтингів був ролик, де простий шахтар із Донбасу Ігор Сметанін розповів про рабські умови праці тих, хто й заробляє ті капітали Ріната Ахметова, за які й робиться нинішня "велика політика".

Феномен цього невеличкого ролика не лише в тому, що ми вперше почули про те, про що багато хто здогадувався, але мовчав. Його феномен у тому, що Ігор Сметанін чи не вперше показав нам РЕАЛЬНЕ обличчя середньостатистичного жителя Донбасу: щире обличчя роботяги, який не п’є, не прогулює, який так само, як і середньостатистичний шахтар Нововолинська хоче елементарно прогодувати свою родину, але змушений за копійки горбатитися, бо іншого вибору ця влада йому не дає.

І нічого демонічного і людиноненависницького в тому обличчі не було. Так само, як не було нічого гордовитого чи лакейського в обличчі простого сержанта міліції з Мукачевого Михайла Джумелі, який у 2004-му році зруйнував усі "розклади" політтехнологів і відкрито розповів правду про те, як міліція організувала викрадення з дільниці бюлетенів із "невгодними" результатами.

Але такі обличчя дуже рідко потрапляють на наші екрани. Набагато частіше ми бачимо "постановочні кадри" організованих провокацій, як це було 9 травня у Львові, або зрежисовані дискусії на кшталт львівська "амазонка" Ірина Фаріон проти донецького "недоросля" Миколи Левченка, чи Сергій Поярков проти Олеся Бузини, де навіть якась конструктивна думка тоне в морі брехні, бруду та істерії, в яку втягують і всіх нас.

А жителям Донбасу я справді вдячна. Вдячна за Василя Стуса, за Миколу Руденка, за Івана Світличного, за Олексу Тихого та Івана Дзюбу, за поета Юрія Ряста, за шахтаря Ігоря Сметаніна, які нагадують нам, що ми Люди.

Такі ж, як і вони, і як мільйони тих, кому випала доля жити в державі з назвою Україна. І ділити нам нічого, крім тієї ж України, яка все одно була і буде одна на всіх.

Усвідомлення цього – смерть для нашого політикуму, яке на порозі наступних виборів ще активніше розпалюватиме між нами ворожнечу, нацьковуючи регіони один на одного і тим самим цементуючи свій, як вони гадають, приручений і віддресирований електорат.

Але нерозуміння цього – смерть для України.

Що обираємо?

Наталка Позняк-Хоменко

powered by lun.ua
powered by lun.ua
#Прикрути. Чому українці без тепла, але всі діють за законом
Спочатку #прикрути, #украінці ви чудові, а через півроку ТКЕ без газу, а "чудові українці" без тепла, але всі формально діють за законом.
Коли секс не про секс: проміскуїтет та інші підміни
Відчуття себе, своїх істинних потреб та їхнє адекватне задоволення – важлива умова психічного здоров'я.
Знай свої права: як доступ до правосуддя підвищує якість життя
Доступ до правосуддя разом з правовою обізнаністю дають змогу громадянам отримати те, що їм належить по праву.
Наше студентство за кордоном: розпрощатися не зможемо повернути?
Чому студентство вирішило поїхати в закордонні університети? Здебільшого тому, що незадоволені умовами життя в Україні, а ще хочуть кращі знання або диплом, щоб працювати в ЄС.
"Топографія пам'яті": ми – те, що ми пам'ятаємо
"Топографія пам'яті" Мартіна Поллака це збірка есеїв, написана в різні роки австрійським письменником, журналістом та перекладачем, що спеціалізується на історії Центральної та Східної Європи.
Чому українці не люблять українське
В Україні чимало компаній виробляють сучасні якісні товари, але вітчизняні споживачі їх не цінують. У чому річ? (рос.)
Коли ламається смартфон, або Що буде, якщо ваша бабуся з'явиться у Instagram
Людмилі Йосипівні за кілька місяців буде 70. Смартфон їй купили зо півроку тому. З того часу бабуся перестала бурчати на нас, що ми "сидимо в телефоні", – провела інтернет і стала пропадати в ньому.