Єдина наша реформа, що здолає їхню "стабільність"

Вівторок, 08 лютого 2011, 11:44

"Людина не повинна скаржитися на часи; із цього нічого не виходить. Поганий час: ну що ж, на то й людина, щоби його покращити".
Томас Карлайл

У тому, що найпопулярнішою темою сьогодення в інтернеті є неприйняття дій чинної влади в різних сферах національного життя, немає нічого дивного.

На шпальтах інтернет-видань, у власних блогах, просто на форумах численні автори виступають з осудом чергової "реформаторської" ініціативи уряду, підраховують "економні витрати" чиновництва на власне утримання в контексті зростання платіжного навантаження на населення, або ведуть облік "посадових нападів" на українську мову, культуру та історію.

Розмаїття їхніх прізвищ свідчить про справедливість тези Алексіса де Токвіля: "Людське серце найбільше прихильне до тих або інших цінностей не тоді, коли може спокійно користуватися ними, а тоді, коли відчуває незадоволене прагнення оволодіти ними та невпинний острах їх утратити".

Ці прагнення та острах чітко проглядаються нині й у соціальних мережах, користувачів яких стає дедалі більше.

Так само більше як і людей, які, на тлі позбавленого соціально-корисної аналітики телебачення, вважають за краще синтезувати власні знання про день сьогоднішній із поданих через екран комп'ютера фактів.

З цих фактів вимальовується тенденція, яку свого часу озвучив той же Токвіль. Він описав такий стан справ у суспільстві, який "перетворює, зрештою, весь народ на лякливих і працелюбних тварин, пастухом яких виступає уряд. Така форма рабства, тиха, розважлива й мирна, могла б поєднатися, хоч це й важко собі уявити, з деякими зовнішніми атрибутами свободи й що вона цілком може постати навіть у тіні народної влади.

За такої системи громадяни виходять із залежності тільки на момент обрання свого господаря, а відтак знову потрапляють у неї".

Сторонньому читачеві було б, мабуть, важко повірити цим словам видатного французького публіциста позаминулого століття. Особливо, якщо перед тим щиро сприйняти тезу сучасного поважного експерта з питань соціального рабства, який "за сумісництвом" керує виборним органом законодавчої гілки влади.

Та й хто такий Токвіль супроти цього доктора наук, який "справедливо обурений" наявністю в суспільстві критиків влади, котра прагне лише стабільності й реформ?

До речі, про реформи...

Попри сезонність зміни владних команд, в Україні досі панує думка, що того чи іншого політика слід оцінювати за рівнем емоційності під час відстоювання певної реформи. Самі ж політики не надто пручаються, якщо їм рясно аплодують статисти студій політичних ток-шоу, існування яких чинний президент назвав першочерговим показником свободи слова в державі.

Річ інша, що із плином часу результати діяльності чергового "героя біля мікрофону" заслуговують на кардинально протилежну реакцію. Але водночас масштаб народної здатності до прощення важко переоцінити. За це чиновники мали б дякувати щовечора Богові, якщо вони, звісно, у Нього щиро вірять.

Такий примат наміру над наслідками описав видатний німецький філософ Фрідріх Ніцше, аналізуючи генеалогію людської моралі: "Протягом найтривалішого періоду історії людства, який називають доісторичним, вартість чи негідність певної дії виснували з її наслідків, а власне дію, як і її причину, майже не брали до уваги.

Натомість за останні десять тисячоліть на окремих просторах суходолу люди крок за кроком дійшли до того, що вирішальне судження про вартість учинку виводили вже не з його наслідків, а із причин, які спонукали до нього".

Нинішня Україна віддавна належить до саме такого простору суходолу.

І досі ситуація не вказує на те, що суспільство у своїй масі цілком готове до якісних зрушень. Поки що можемо самокритично визнати за Ніцше: "Ми живемо за доби масовості, коли передусім масово плазують на пузі".

Українці у своїй більшості плазують перед владою "талановитих сімей", що підім'яли під себе народні матеріальні ресурси й природні багатства; пасують перед нахабством, позбавлені власної моральної та громадської сили. І цей стан справ нині комусь теж вельми імпонує. Бо стабільність – понад усе!

У що ж виливається нині ця стабільність в Україні?

"Над кожного пана є ще старший пан, тільки що там, на самім вершку, де котяться мільйони, чоловік із пана робиться слугою того маєтку, невільником грошей, які опановують усю його силу й волю, мов якийсь злий дух.

Нерівність між людьми ніколи не була більша як власне в наших часах, коли думки про рівність та демократизм непохитно запанували в головах усіх освічених людей.

Біда в тім, що одні багато й тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а інші користуються плодами їх праці.

Соціальна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола, чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простори займає зубожіння мас.

Соціальний супокій, се найкраща гарантія для п'явок – висисати їх жертви".

Останні п'ять абзаців – не продукт творчості автора, а цитати із праць Івана Франка столітньої давнини.

З актуальністю цього опису погодяться, мабуть, усі: від Львова до Луганська, від Чернігова й до Севастополя. Бо в більшості людей ще жевріє інстинкт самозбереження.

А по той бік барикади, завдяки власним рішенням та крокам, дедалі частіше опиняється влада, про яку Джованні Сарторі писав: "Влада – це завжди сила й спроможність контролювати інших, зокрема, і спроможність порядкувати їхнім життям та заподіювати їм смерть".

Така "демонізація" влади не може бути випадковістю й надмірністю, коли у формальній демократичній республіці три гілки влади злиті воєдино. Коли вони допасовують закони до своїх потреб, відмежувавшись від простого люду гелікоптерами, парканами й озброєною охороною. Коли вони послідовно погіршують умови життя народу, виправдовуючи свої дії власними постановами, або закордонними порадами.

Чи можна їх зрозуміти? Мабуть, так.

А вибачити – ні!

Тобто індивідуально кожен із нас може уявити мотивацію влади (бо не факт, що сам би так не чинив – на жаль) при піднятті податків, зростанні комунальних платежів і збереженні корупційних схем управління державою.

А от пробачити нікчемному відсотку народу безсоромне паразитування на решті нації – неможливо!

Проте, допоки українці будуть роздрібненою сукупністю індивідів, "День гніву", за Ліною Костенко, так і не настане. Вершиною змін може бути лише планова рокіровка владних команд без жодних якісних змін для держави.

Справі здатне зарадити лише громадянське суспільство, яке впорядковується за допомогою великої кількості моральних норм і є самокерованою системою.

Що характерно, воно аж ніяк не заперечує права на існування індивідуалізму Бо, як стверджує Френсіс Фукуяма: "Хоча індивідуальний особистий інтерес і може бути найголовнішим поясненням розвитку будь-яких альтруїстичних тенденцій, певні форми альтруїзму й соціальної взаємодії надають індивідам значної переваги".

У цьому випадку американець японського походження дещо продовжив думки шотландського філософа Томаса Карлайла:

Відокремленість є сумою всіх видів нещасть для людини. Попит і пропозиція – не єдиний закон природи, а сплата готівкою – не єдиний взаємний обов'язок людей.

Коли українці це усвідомлять – тоді й відбудеться найважливіша реформа в житті держави.

Реформа морально-етичного переродження людей, яким долею випало народитися саме в цей час, саме на цій землі.

Решта реформ, порівняно із цією, даремні.

Якщо ж в Україні далі збережеться нинішня стабільність світогляду, що не є корисним для загалу, а лише грає на руку ворогам громади – про перемогу правди в цій державі партійності й несвободи можна забути!

Сподіваймось, що у свободи й правди є шанс вийти поза межі інтернету. Так само, як українці мають можливість стати кращими й самостійно вдосконалити власну державу.

Ото буде реформа!

Юрій Залізняк, спеціально для УП



powered by lun.ua

Ручкою та папером. Чому корупція боїться офіційних запитів

Гаражний бум. Як під Львовом роздерибанили землі 

Що очікує Україну в Китаї

Ефективна, але є нюанс: чому Норвегія відмовилася від AstraZeneca

"Я законний представник дитини і маю право бути разом з нею", або Ще раз про важливе

Домашній арешт за державну зраду – клоунада, на яку ми заслужили