Знакова подія
Обрання Главою Української Греко-Католицької Церкви наймолодшого сорокаоднорічного єпископа Святослава Шевчука – знакова подія. Вона засвідчила, що Церква, духовенство якої за роки радянської влади фактично було знищене в Україні, усього за двадцять років після виходу з підпілля зуміла забезпечити себе кадрами не тільки на нижчих рівнях, а й підготувала високоосвіченого Предстоятеля, який достойно може представляти свою Церкву на світовому рівні.
Вільне володіння шістьма мовами, навчання й праця в Україні та закордоном – це додаткові якості до тих, що були притаманні всім кандидатам – добрим та досвідченим духовним провідникам.
Такий самий шлях у 20 років із дня свого відродження пройшла й незалежна Українська держава.
Її еліта також була знищена за роки радянської влади. При цьому навіть для непосвяченого в церковне життя очевидним є те, що священнослужителем може бути тільки підготовлена для цього служіння особа. Натомість для державного служіння в Україні також очевидними для всіх є зовсім інші критерії. Щоб стати депутатом ВР, достатньо бути сином Януковича чи дочкою Льовочкіна, або "тушкою" чи "кнопкодавом"...
На початках відродження УГКЦ в Україні, Синод єпископів обирає Предстоятелями підготовлених у діаспорі своїх співбратів Кардиналів Мирослава Любачивського та Любомира Гузара.
Під їх верховенством Церква динамічно розвивалася, розбудувала свої патріарші структури, заслужила авторитет і пошану як в Українському суспільстві, так і у світі. У житті всередині церкви пріоритетне місце зайняла освіта, розвиток Українського католицького університету, навчання студентів у найкращих богословських університетах світу.
Такий шлях розвитку однієї із суспільних інституцій, якою є Церква – міг би бути добрим прикладом, моделлю й у державному будівництві.
Українська діаспора сьогодні – це ледь не третина нації, серед якої є духовно й національно зрілі високоосвічені особистості. Кращі представники діаспори і двадцять років тому намагались прислужитись Україні, але вище радників для перших осіб держави ніколи не допускались.
Нині за кордоном виросла й виховалась нова генерація українців, значна частина яких не так давно з України. Вони не тільки здобули добру освіту в кращих університетах світу, а стали вільними людьми. Вільними насамперед від того скорумпованого спруту, який пожирає українське суспільство.
Після Помаранчевої революції багато хто готовий був повернутися, щоб служити своєму народові. Але питання кадрів за прикладом Грузії чи Латвії на порядку денному не стояло.
У своїх листах до президента Ющенка ми не раз наголошували, що Україна має великий потенціал кадрів у розвинених країнах світу. Та це не сприймалось. Кадрова політика, точніше її відсутність стала головною причиною втрати національних завоювань.
Перебуваючи недавно в Києві, мала нагоду розмовляти з українцями, які щиро бажають добра Україні, і це "добро" вони побачили рік тому в "команді професіоналів", з якою йшов на вибори Янукович. Після виборів вони прийшли зі своїми проектами до цієї команди.
І першим запитанням, яке їм там задали, було: "Як Ваш проект сприятиме зростанню іміджу президента?"
Перевернувши все сторчголов, ця команда вивела свого президента на дорогу з написом "wrong way", де уникнути зіткнення практично не можливо.
Суспільство, доведене до повного відчаю корупцією, безробіттям, зростанням цін, подачками милостині у вигляді пенсій та зарплат, давно готове змести цю владу, що до останньої нитки обдирає свій народ. І якби була в країні опозиція, яка має що запропонувати народу, це вже сталося б ще під час Податкового майдану.
Українська ментальність, яка характеризується все більше в негативному світлі, все-таки змінюється.
Уроки Помаранчевої революції – це не тільки втрата надій. Це усвідомлення, що допоки нема ясної й зрозумілої програми, не видно зрілої команди й мудрого лідера, зміна однієї з існуючих політичних сил на іншу –лише зміна кланів.
У серпні цього року світове українство з'їжджається до Києва на черговий конгрес – свій Всеукраїнський синод.
Про що будемо говорити?
Чи й далі писатимемо звернення, на які владі начхати? Уже ж бо давно ясно, що вона не збирається на них реагувати. Чи може зміниться щось, коли ми всім своїм багатомільйонним голосом крикнемо: "Геть Табачника?"
Ще років десять тому, критикуючи концептуальні підходи до проведення Всесвітніх форумів українців, американський професор Осип Мороз пропонував перевести ці форуми в нову площину. "Сучасна українська нація – це нова технологія управління в усіх сферах життя: в економіці, культурі, розв'язанні соціальних проблем", – писав він у своїй книжці "Думки. Концепції. Дії". Щоб ця технологія запрацювала, єдиний шлях –залучення найпотужнішого інтелекту українства до менеджменту, розробки галузевих завдань та ідеологічного підґрунтя.
Тобто своєї Української Національної Ідеї.
Сьогодні закордонне українство може дати Україні багато більше, окрім свого фінансового донорства. На шляху до національної й духовної зрілості, український народ не раз засвідчував свою мудрість і витривалість. То ж не спішить "обух сталить", допоки не бачить свого Вашингтона "із новим і праведним Законом".
Той Закон нині в руках усієї національної еліти. Незалежно від місця знаходження.
Мирослава Роздольська, "Нова Українська Хвиля", Нью Йорк, спеціально для УП
