Вони на гачку у Путіна. Вона і... Україна!
Багато списів поламано сьогодні над встановленням справжніх обставин підписання газових угод 2009 року.
Одні вважають, що взагалі-то все добре. Юлія Тимошенко, яка і приймала остаточні рішення щодо ціни і формули правильно вчинила.
Інші мають протилежну думку. Важко переконати наших громадян, що 250 доларів, ціна, запропонована за тисячу м3 тодішнім керівництвом Росії, гірша ніж 450 доларів – базова ціна, укладена в діючій угоді.
Ті, які вважають, що підписавши таку угоду, Тимошенко завдала шкоди Україні, трактують її дії наявністю особистої зацікавленості Юлії Володимирівни в закритті кримінальної справи російськими органами правосуддя. Азаров відверто вказує на наявність її особистого інтересу. Сама Тимошенко каже, що рятувала Європу.
Звичайно, поза увагою не можна залишати й ці моменти. Але щось насторожує в тій схемі. Тимошенко не просто залякати. Навіть і кримінальною справою на 450 мільйонів доларів.
На той час вона мала потужну підтримку на Заході, а в себе була суверенним прем’єром, та й суми, якими розпоряджалася всередині країни, були в десятки разів більшими. Щось інше спонукало її до підписання даної угоду. В загальній картині тогочасних подій не вистачає якихось пазлів.
У великій політиці дуже мало є простих рішень і дій. Насправді, всі стосунки між країнами, угоди, домовленості – це результат багатоходових комбінацій із залученням як зовнішніх, так і внутрішніх сил.
На результат працює багаточисельна армія професіоналів, аналітичні служби. Деяку наочність для уявлення про такий механізм може дати радянський фільм "ТАРС уповноважений заявити".
Чому ж угоди були підписані саме в такому форматі – невигідному для України?
Чужа проти Хижака
Щоб наблизитися до розуміння тогочасних подій, потрібно проаналізувати вихідні завдання, які стояли перед кожною із сторін.
Перед Тимошенко стояло завдання вирішити чергову газову суперечку, отримавши при цьому і лаври, і вигоду. Але не тільки. Головне – це втримати результат, скористатися із угоди в майбутньому.
Звичайно, попутно потрібно було б вирішити і питання із закриттям кримінальної справи. Були й інші завдання газової угоди. Ну, звичайно ж, виштовхнути з ринку Фірташа, чиї контакти з Ющенком стояли Юлі поперек горла.
Принагідно зазначимо, що угода між "РосУкрЕнерго" та "Нафтогазом" передбачала можливість підвищення ціни не більш як на 10% на рік. Тобто проблеми різкої зміни кон’юнктури повністю лягали на плечі газового посередника.
Якщо в 2008 році ціна була 179,5 доларів за тисячу м3, то в 2009 мала б бути 197,45, а в 2010 – 217, сьогодні ж – 238,9. Таким чином, прибравши "корупційного" (за визначенням Тимошенко) газового посередника, маємо, те що маємо.
Ну, і, само собою, їй потрібно було вкотре показати свою ефективність керівництву об’єднаної Європи. Насправді, переважну більшість європейських політиків проблеми України ніколи серйозно не хвилювали. Можу це підтвердити з власного досвіду спілкування з деякими з них.
Чи могла тоді угода із базовою ціною в 450 доларів забезпечити виконання усіх цих завдань? Зауважимо, що середня ціна в 228 доларів була розрахована, з оглядом на оборудку з 11 мільярдів м3 газу "РосУкрЕнерго", і діяла лише протягом 2009 року. Стає очевидним – не могла.
Тоді потрібно шукати якогось іншого пояснення. Цілком логічно припустити, що одночасно із головною угодою між НАК "Нафтогаз" і "Газпромом" було підписано й додатки. В них мали б бути прописані можливості перегляду угоди в майбутньому на прийнятних умовах. Такий собі секретний пакт Путіна-Тимошенко.
Це можливо був страховочний варіант, який слід було застосувати в разі поразки на майбутніх президентський виборах. Звичайно, Тимошенко була глибоко переконана у власній перемозі. Але на крайній випадок у неї були козирі, які вона й не думала віддавати в руки своїм опонентам.
Після виборів одразу мали поповзти ціни на газ, незадоволення населення, а відтак – перевибори, або перемога на наступних виборах. І прихід через рік-півтора до влади. У нинішнього керівництва не залишалося поля для маневру, а головне часу.
Частковим виходом із ситуації стали так звані харківські угоди. Саме вони сплутали екс-прем’єрці усі карти. Вона на них не сподівалася, вона так не домовлялась. Та про це пізніше.
Не віддавши додатки до газових угод після поразки на президентських виборах, Тимошенко є реальним організатором і винуватцем харківських угод. Що ж до заяв Ющенка про можливість кидка нею Путіна після президентських виборів, то це або приховування дійсності, або наївна віра.
При нинішньому геополітичному розкладі це було б майже самогубством. З Путіним такі ігри не пройшли б. Або якщо б навіть і пройшли б, то з надзвичайно плачевними наслідками як для Тимошенко, так і для країни.
А що ж Росія? В Росії до влади прийшла ФСБ. Путін – тільки частина айсберга, цього справді великого монстра. Системний прихід у владу спецслужби закономірний. Більше того, він стався за дуже ліберальною моделлю, адже могли бути й інші, більш жорсткі для колишніх республік СРСР варіанти. Але це тема інших публікацій.
Щодо більшості країн СНД проводиться дуже копітка, системна робота. Одна спецоперація проти Грузії чого варта!.. Надзвичайно майстерна і філігранна робота.
Не хотілося б списувати все на росіян, на те що "зла рука Москви" організувала, але, швидше за все, це – саме так. Крім "збирання земель", стояло ще й завдання прищемити хвоста всім, хто підтримував Ющенка. Саме тут інтереси Путіна та Тимошенко зійшлися.
Як відомо, 16 січня 2009 року Путін запросив Тимошенко на зустріч. Де й була розіграна чергова газова партія. Виграла Росія, виграла персонально Тимошенко. Програла Україна.
Однак повернімося до російського керівництва. ВВП зрештою обіграв ЮВТ. Остаточно!..
Підловив, тонко зігравши на ненависті до Ющенка і всього, що з ним пов’язувало.
Путіну прийшлося пожертвувати "РосУкрЕнерго". Але, жертвуючи афілійованою до "Газпрому" компанією, він налагодив контакти в Середній Азії. Бізнес має йти вгору чи вниз, але не стояти на місці.
Щоб не стояти на місці, Дмитро Фірташ змушений був вивести росіян на контакти в Середній Азії. Дивний збіг. Але всі події відбувалися тоді, коли відомий російський авторитет українського походження знаходився під арештом. Можливо просто збіг, а можливо гра на послаблення його сил.
В будь-якому випадку російське керівництво придбало надзвичайно вигідний контракт: чи в разі перемоги Януковича, коли Україна була поставлена на коліна, чи в разі приходу Тимошенко. Але потрібно було ще й "підвісити на гачок" Тимошенко.
Для Путіна властивий державний підхід. Переконаний, що на шкоду власній країні він усвідомлено не робив жодних кроків. Так і сьогодні. Після підписання додатків до угоди, для росіян став невигідним прихід до влади Тимошенко. Вважаю, що прорахувавши все наперед, російське керівництво чужими руками зробило все можливе, щоб до влади прийшов Янукович.
Путін гравець!.. Він гравець світового масштабу. В грі головне виграш. Він ДУЖЕ не любить програвати. Результати помаранчевої революції і прихід до влади помаранчевих – тактичний програш.
Йому потрібен був реванш. І номінальний керівник Росії його отримав після підписання газових угод. Тоді постає питання, чому підписав харківські угоди, якщо Україна була майже на колінах?
Путіну потрібно було все зробити, щоб додатки, які були в Тимошенко, ніколи не засвітилися. Підписання харківських угод затягло зашморг економіки України. Тактично знизивши ціну на газ, як частину реальної оплати за базування в Севастополі Чорноморського флоту, Росія втягнула Україну в кабальні умови на багато років наперед.
На нашу думку, певну роль відіграла боязнь втратити "синицю в руках". Потрібна була маленька перемога. А ще імперське мислення. За інших умов угоди про продовження базування флоту зі сторони України могло і не відбутися.
Але головне в іншому. Підписавши харківські угоди, Путін міцно закрив можливість до появи додатків перед громадою, адже тоді всі побачили б справжнє обличчя леді Ю. Якщо версія щодо таємних додатків відповідає дійсності, на що вказує реальний хід подій, Тимошенко міцно потрапила на гачок – Путін переграв усіх.
Що ж ми маємо?
Маємо те, що маємо. Думаю, що нинішнє українське керівництво знає про існування додатків. Швидше за все не знає лише про тонкощі, нюанси. Можливо, перед арештом Юлії Володимирівні були зроблені пропозиції про надання додаткових угод в обмін на не переслідування. Але Тимошенко відмовилася.
Мабуть, вона просто злякалася і не побачила вагомих гарантій власної безпеки. Безпеки від відправлення її в політичне небуття.
Переконливим і логічним було б припустити, що представники сучасної влади її попередили про можливі наслідки, включно з ув’язненням (поки не одумається). Звідси й відповідна поведінка Тимошенко на судовому процесі.
Розклади відомі наперед. Вона пішла на ескалацію звинувачень на адресу режиму, сподіваючись на зовнішню підтримку, погіршення економічної ситуації всередині країни, а відтак – на підвищення власного рейтингу.
Ще раз повертаємось до психології ЮВТ – пан або пропав, все або нічого. Психологія бізнесу буремних 90-тих.
Що ж Юля? Тримає в загашнику додатки до контракту, але має дуже погані перспективи. В будь-якому випадку, навіть якщо допустити її включення в активне життя в майбутньому, – вона сьогодні поза сумнівом на гачку у Путіна. Оприлюднення прихованих документів – це політична смерть Тимошенко, що для неї гірше, ніж фізична.
Що ж має Росія? По-перше, колосальний важіль впливу на Україну, а по-друге – на гачку одного із самих впливових політиків. А це, як кажуть, дорогого варте. І нинішнє покрикування керівництва Росії на Україну, щоб та вступила в тісні обійми Митного союзу, вказує на наявність якоїсь сильної козирної карти.
Можна припустити, що Путін і Ко переконані, що додатки не спливуть, що й надалі "капатимуть" дармові, не зароблені кошти (десь так 4-6 мільярдів доларів на рік), які можна використати на будівництво нових газогонів поза ГТС України. Це кошти українських платників податків!
Що має Україна? Колосальну фінансову прірву, що кожного місяця з’їдає сотні мільйонів бюджетних коштів. Має політичну залежність від Росії, з якої могла б вирватися лише при наявності бажання Європи. Однак, в останньої такого бажання немає...
Керівництво України має також головний біль в особі Тимошенко. Як валіза без ручок: і посадити б потрібно – обіцяли ж їй!.. Та ще й косо дивиться Європа, чи не єдиний чинник, що може витягнути з-під впливу Росії.
У випадку "глибокої посадки" леді Ю перспективи у нас, мабуть, стануть ще більш примарними. Важко повірити, що європейські політики не знають реального стану речей. Тоді виходить, що для частини Європи така ситуація в Україні на користь. Але це тема іншої публікації.
Що робити?
Найпростіше, з огляду на закони логіки і майже неможливе до виконання, – домовитися. Чим страшна Юлія для країни? Своєю психологією бізнесу 90-х років. Відсутність системності в роботі, виграш лише за рахунок поразки іншого. Але поразка вимагає реваншу. Компроміс для неї не властивий. Або виграла або програла. Не дивлячись на інших, в тому числі й на Україну.
Звичайно, віддати додатки – значить дати нинішній політичній команді джокери. В будь-який момент може наступити політична смерть. Насамперед всередині країни. Думаю, що Європа це б пережила. Та все ж. У США, наприклад, легально можна домовлятися з прокуратурою. Хоча в нас законодавством це не передбачено, та все ж...
Як варіант – Тимошенко віддає додатки. Їй умовно дають три-чотири роки умовно. Додатки запускаються в роботу. Юля, як завжди говорить, що це провокації, але вже тихенько, не активно. Влада за отримані додатки її не вбиває політично.
Хто може бути гарантом такої домовленості? Відповідь проста – США.
Вони зацікавлені, щоб Україна не підпала під вплив Росії остаточно. Що ж до якихось сентиментів, чи порядності – Америка про українську владу знає вже стільки різного, що від чергового разу й не здивується. Щоб там хто не говорив, США – це єдина країна, яка не дала світові впасти в хаос протягом останніх 60 років.
Як результат – Юля зіскакує з гачка ефесбешного, Україна – з газово-фінансового, а уряд (перед виборами) не підвищує ціни на газ для населення. "Нафтогаз" вперше міг би стати прибутковим, а не дотаційним. Вперше було б здійснено щось конструктивне між чинною владою та опозицією в ім’я України. Головне – чи буде на це воля кожної із сторін.
Володимир Дзьобак, для УП
