Принципи передачі влади
В ХХІ столітті влада все більше переміщається в сферу віртуальну і стає річчю достатньо ефемерною. І це цілком закономірно. Глобалізація світу без його віртуалізації навіть у принципі неможлива.
Саме через це колись довічна "залізобетонна" влада втрачає свої фундаментальні властивості й стає чимось на зразок комп’ютерної гри.
В цій грі все більше залежить не стільки від того, хто цю гру веде, а від того, хто склав програму цієї гри. А ця програма для владних гравців стає дедалі програшною. Як не старайся, але все одно програєш.
Розуміння цього простого факту в демократичних країнах призвела до того, що в них втрата влади не є чимось трагічним, неприродним чи лякаючим. Справа в тому, що в цих державах втрати влади не супроводжується автоматичною втратою майна, свободи чи життя можновладців.
Люди, які займають найвищі посади в суспільстві, знаходяться під контролем суспільства, а тому будь-які спроби з їхнього боку порушення закону блокуються на ранніх етапах.
Незалежний суд, на який не можна натиснути, вільна преса, сильна опозиція і інші інституції прискіпливо контролюють кожен крок влади і не дають їй найменшого шансу зловживати владою.
Це створює відповідний моральний клімат в суспільстві, який виключає українську ситуацію, коли "мажори" вважають себе непідсудними і тому ніби мають право безборонно ґвалтувати, душити і спалювати людей.
При цьому вони абсолютно спокійно описують всі свої діяння "на камеру" як якийсь буденний побутовий випадок. Це найстрашніший діагноз саме нинішній владі, яка і витворила цю моральну атмосферу.
Бо якщо можна судити колишнього міністра МВС невідомо за що, то чому не можна зґвалтувати, задушити і спалити якусь беззахисну 18-річну дівчину, коли в тебе батько прокурор.
А завтра такі ж садисти і відморозки це ж зроблять з вашою донькою або з вами. Хіба не так?
В Україні витворилася абсолютно неприйнятна для ХХІ століття ситуація саме з суспільним відношенням до влади. На відміну, скажімо від Росії, влада в нас не є сакралізованою. Її майже одностайно всі ненавидять. І чим далі, тим більше.
Саме через це розробка принципів цивілізованої передачі влади для нас надзвичайно актуальна.
Ілюзією є розуміння нинішньою владною верхівкою влади як чогось самодостатнього. Без підтримки більшості населення влада перетворюється на фікцію. Такої підтримки нинішня влада в Україні не має.
Але нерозуміння того, що пора (вже навіть перепорило) думати про розробку цивілізованих принципів передачі влади в інші руки призводить до того, що натомість влада все більше заганяє ситуацію до глухого кута.
Її адепти ніби спеціально займаються тим, хто впоре більшу дурницю. І у висловлюваннях, і в справах. Вони ніби спеціально дражнять суспільство, що є повним божевіллям.
Як показують історичні реалії на початку ХХІ століття, втрата влади може мати чотири наслідки для можновладців. Перший наслідок базується на легітимних принципах передачі влади іншим людям і він не призводить до будь-яких наслідків для тих, які втратили владу.
Більш того, вони живуть і процвітають. Президент США Клінтон після виходу на пенсію заробляє мільйони за рахунок написання мемуарів і читання лекцій. Його життя стало тільки кращим. Грає собі на саксофоні і мандрує світом.
Другий наслідок – це втрата влади в авторитарних і тоталітарних країнах. Найменшим злом для можновладця, скажімо Березовського в Росії чи шаха Ірану, є втрата майна. Наступний рівень – втрата свободи, як для Мубарака чи Тимошенко. І найвищий рівень – втрата життя, як для Каддафі чи Саддама Хусейна.
Цікавим є усвідомлення того, що в часі ці можливості почергово переходять одна в одну.
Наприклад, нині в Україні для влади втрата влади однозначно означатиме втрату майна і грошей. Дуже схоже на те, що вона на це не готова. Таким чином, вона буде терпіти до останнього. А це означатиме, що залишаться наступних два варіанта вирішення проблеми – втрата свободи і втрата життя.
Класичні випадки з Мубараком і Каддафі. Мубарак втратив підтримку народу і з допомогою армії і спецслужб намагався не допустити втрати влади на етапі втрати майна.
Через це потрапив до наступного етапу, який називається етапом втрати свободи. Сам не зрозумів і, напевно, не було кому підказати, що треба було вчиняти так, як шах Ірану. Той втратив майно і гроші, але зберіг свободу і життя.
Каддафі проскочив всі етапи можливої передачі влади і тому закономірно опинився на останньому, тобто втрати життя. Ще за тиждень до того в нього були шанси, але він вирішив терпіти до останнього.
Як науковцеві-геополітику і футурологу мені просто цікаво, на якому етапі втрати влади зупиняться "наші" можновладці…
Петро Масляк, для УП
