Блиск і злидні "русского міра"

Понеділок, 09 липня 2012, 09:59

Прем‘єр-міністр Микола Азаров щойно "втирав" прибульцям з НАТО про те, що відсутність мовного закону означає "заперечення права половини населення України розмовляти рідною мовою".

"Знайдіть хоча б одну країну Європейського Союзу, де дитині заборонено спілкування рідною мовою під час шкільної перерви?" – риторично запитував Азаров.

Між тим про таку дику країну йому міг би розповісти його однопартієць і підлеглий Анатолій Близнюк: "Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю. А завуч меня за ухо: - Молодой человек. Вы в какой школе учитесь? - В русской. - Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть школа украинская, вот туда вы пойдете".

За даними Книжкової палати України, і нині, через 20 років Незалежності, лише 10% журналів і лише 30,1% річного тиражу газет виходять українською.

За оцінкою Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, книги українською мовою займають в Україні лише 13% ринку.

По суті українці лише почали тихі кроки до припинення своєї дискримінації в Україні. А прихильники мовного закону заявляють – ні, дискримінація не лише триватиме, а поглибиться! Аж до дна.

В Україні так добре були забезпечені мовні права українців, що В‘ячеслав Брюховецький згадує, як йому було соромно говорити українською з рідною мамою. А дружина комуністичного лідера УРСР Петра Шелеста якось сказала, що усе життя у родині він говорив російською, і лише в передсмертному маренні наважився українською.

Сьогодні багато-хто дивується: навіщо владі робитися смертельним ворогом більшості народу у власній країні?

Вочевидь, хтось вірить, що питання мови для частини виборців здатне перебити вплив решти "чудінь" влади.

Ймовірно, є бажання вислужитися перед російським президентом Володимиром Путіним, і отримати за це другу "знижку" на газ, бо уроків першої не досить. Хоча, тут важко не бути "лохом", адже решта країн Європи уже отримали від Росії знижки задарма, в силу зміни кон‘юнктури.

Однак, можливий й інший, історичний погляд: ПР діє інстинктивно.

Ось що, приміром, писав один цікавий німець Генріх Штаден. Його слова про "русскій мір" у 16 столітті, якому він був очевидцем і учасником, чітко свідчать: те, що робить влада в Україні з державною скарбницею, не нею вигадано:

"На Казенному дворі чиновники отримували всі доходи країни і знову пускали їх в оборот з казни, кожен на свій розсуд. Всіляко тягнули вони від простолюду кожну третю деньгу і добре набили свій гаманець. Однак, звіти представляли великому князю в повному порядку.

У Помісному приказі двоє чиновників набили свою калитку, бо їм одним була наказана роздача маєтків: половину потрібно було у них викуповувати, а хто не мав що дати, той нічого і не отримував…

Гроші, які надходили з інших міст і повітів, тут сплачувалися і зважувалися так, що всякий раз 1/50 частина губилася ще до запису. При виплаті ж не вистачало вже 1/10 частини.

У Ямському приказі зазвичай, коли наказували відправляти грамоти, влаштовували так: збирали хлопці всі грамоти разом і відправляли їх усі одночасно. А потім представляли повний рахунок – скільки разів і коли коні нібито були найняті, і залишали собі гроші, які мали б лежати в казні.

У Розбійному приказі, якщо в країні, – по повітах, містах, селах і по великих дорогах – впіймають вбивцю, а той відкупиться, так його підбурювали, щоб він оббріхував торгових людей і багатих селян, ніби й вони йому допомагали. Так ці "великі пани" добували собі гроші".

А ось про суд в "русском мірє":

"Якщо у неправого було більше грошей, ніж у правого – і нехай він дійсно неправий – він все ж опинявся завдяки грошам правим, а правий неправим... До декого з купців або торгових людей підсилали бродягу, який нібито по дружбі підносив чарочку вина. А потім хапали хлопця разом з господарем, господинею і всієї челяддю. Господарю доводилося тоді розтрусити свою калитку, коли він хотів зберегти свою шкуру...

Великий князь послав у Земщину наказ: "Судіть праведно, тобто так, щоб наші (опричні) винні б не були". Будь-який з опричних міг, наприклад, звинуватити будь-кого з земських в тому, що цей винен йому нібито якусь суму грошей.

І хоча б до того опричник зовсім не знав і не бачив обвинуваченого ним земського, земський все ж повинен був сплатити опричнику, інакше його щодня били публічно на торгу батогами".

Італієць Олександр Гваньїні, теж 16 століття: "Московити завдають один одному різні безчестя, один часто приходить в будинок іншого і таємно приносить свої речі, а потім кажуть, що вони ж понесені від нього злодійськи. Великий же князь охоче слухає, коли один іншого в чомусь звинувачує: адже у нього з'являється привід убити того, хто звинувачений".

Ситуація не мінялася віками. Ось що писав через півтора століття інший німець Шлейсінгер: "Російське право – це суцільне підношення і дарування, і хто краще підмаже, той і отримає, так що гроші завжди вирішують".

А ось як жив народ у "русском мірє": "Городяни і купці обтяжені нестерпно важкими податками і вигаданими стягненнями, перераховувати які тут було б довго…

Якщо великий князь дізнається від донощиків (якими сповнений княжий палац), що хтось із купців багатший золотом або сріблом, то наказує йому з'явитися до себе і, використовуючи помилковий донос, заявляє, що, мовляв, дізналися ми про твій злий намір, тому ти будеш покараний як людина.

Насильник, якщо ж обмовлений клявся, що його оббрехали безвинно, то великий князь зазвичай відповідав: про то нехай відають свідки, які тебе звинуватили, я ж нічого не знаю. І ось його негайно хапають за наказом государя і до тих пір катують, поки він не відрахує князю призначену суму, срібною монетою.

У це ж місце перед обличчя великого князя приводять всіх обмовлених, якого б стану вони не були, і якщо вони хоч трохи багаті, то їх катують до тих пір, поки вони не заплатять великому князю необхідну суму (хоча б вони абсолютно не були винні)...

Шість днів на тиждень селяни працюють на своїх господарів, лише сьомий залишається для особистої праці, і працюють вони погано, якщо їх не січуть як слід".

Нагадаю, в Україні в 16 столітті кріпацтво тривало 2 дні, без права продажу кріпаків, як у Московії. І ці 2 дні панщини були лише там, де було кріпацтво, а воно було на половині тодішньої заселеної території України, а в прикордонних з Диким полем регіонах кріпацтва не було взагалі.

В Україні дикунське право рабства, звичне для Московії, з правом продажу кріпаків, з‘явилося лише в кінці 18 століття, після ліквідації державності.

До речі, приблизно в той час, коли в Галичині, про яку прибічники "русского міра" полюбляють говорити, що "вона завжди була під кимось", 1781 року було скасовано кріпацтво, запроваджено право кріпаків переходити на інші наділи та звертатися зі скаргами на панів до суду.

Коли ми дивуємося лояльності до влади частини нинішнього населення півдня і сходу країни, слід розуміти – ця лояльність виросла не на рівному місці. Коли в телевізорі жінки з Донбасу з придиханням називали місцевого боса "хазяїн", жива історія в нас перед очима:

"Навіть якщо государ робить погано або до збитку для держави, все це вихваляють як діяння добре і вельми корисне. Здебільшого в цих областях спостерігається, що раби мають вдячність до панів, а дружини до чоловіків, якщо частіше від них зазнають побоїв, тому що вважають це проявом любові.

І не тільки слуг, а й багато знатних, видатних людей і чиновників часто б'ють палицями і публічно, і приватно, за наказом великого князя, і зовсім не вважають це ганьбою. Вони навіть вихваляються, що государ цим самим виявляє їм знак любові, а покарані дякують государеві, кажучи: "Будь зддоровий і неушкоджений, пан, цар і великий князь, за те, що ти раба і селянина свого удостоїв побоями повчити", – писав Гваньїні.

"Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі. Адже здебільшого панове перед смертю відпускають інших своїх рабів на волю, але ці останні негайно віддають себе за гроші в рабство іншим панам. Якщо батько продасть сина, а цей останній буде відпущений на волю, то батько по праву батьківської влади може продати його ще і ще раз. Після четвертої продажу він не має на сина вже ніякого права – писав в 16 столітті барон Сігізмунд фон Герберштейн.

Невже вся ця наведена вище пасторальна картинка може не бути привабливою для нинішніх господарів життя в Україні? Можливо влада сподівається: у разі остаточної русифікації України все буде так само добре, як і там?

Україна, де ставлення до влади незмінно скептичне, яку в ті ж часи іноземці називали країною з найволелюбнішим і (правди ніде діти) найанархічнішим народом у світі, де кошові й гетьмани при вступі на посаду посипали голову землею, ніяк не зможе бути конкурентом привабливості для влади з "русскім міром". У якому російські журналісти поки жартома прогнозують рейтинги собаки президента, якщо її раптом почнуть показувати по телевізору.

Однак, привабливі для влади сторони "руского міра" природно перетікають у непривабливі. Тут статуси і майно нічого не значать. Помножене на звичку все вирішувати руба, усе це завжди давало вкрай нестійке становище для верхівки.

Петро І замучив свого сина, а Іван Грозний до сина замучив ще й свого коханця Федора Басманова, змусивши його перед тим вбити свого батька. Йосип Сталін підштовхнув до самогубства сина і дружину. То на що можуть сподіватися решта вельмож?

На особливе місце на дибі чи у воронку? Саме тому російський елітний та інтелектуальний класи щораз дають нові й нові покоління "західників". Просто їм дуже дорого обходиться своєрідність.

Нині на дворі вже не 16 століття. Але не так давно в Росії посадили до в‘язниці найбагатшого на той час бізнесмена Ходорковського. А зовсім нещодавно третьорядні клерки з Кремля на очах усієї країни принижували олігарха Прохорова.

Щойно прес-секретар російського прем‘єра Медведєва публічно нахамила українському віце-прем‘єрові і бізнесменові від ПР Борису Колесникову.

Нині в Росії непохитні клани легко тасуються і ліквідовуються. Тобто, клани залишаються, але вилетіти з них (звичайно, з кримінальними справами, як же без них) досить просто.

Це вже зроблено в Башкирії, Татарстані та в самій Москві з кланом Юрія Лужкова. Щойно російський Мінфін запропонував перевести Чечню на загальні принципи фінансування. Місцевий клан був потрібний Москві доти, доки в Чечні більше стріляли.

Як писали іноземці про середньовічну Москву, "правління царя є абсолютним до краю, не обмежене ніяким законом або звичаєм і залежить лише від примх монарха, які визначають життя і долю всіх підданих. Звичайне привітання вищої знаті царю: "Я твій раб, візьми мою голову" – вказував вже згаданий вище Шлейсінгер.

"Дворяни, бояри, воєначальники, духовенство та чиновники – всі вважають себе холопами, тобто нікчемними і незначними слугами великого князя, і визнають, що все їхнє рухоме й нерухоме майно, яким вони особисто володіють, належить не їм, а великому князю" – а це слова Гваньїні.

А це мало б змусити нинішню владу замислитися: чи потрібен їй "русскій мір"? Не так, звичайно, через гідність, як через "рухоме й нерухоме майно.

Олександр Палій, історик, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як звати невідомого солдата?

Реформа БЕБ: чи зможе бізнес ефективніше захищатися від свавілля в судах?

"Мобілізаційний" закон: зміни для бізнесу та військовозобов'язаних осіб

Чому "Азов" досі не отримує західну зброю? 

Навіщо потрібен держреєстр осіб, які постраждали внаслідок агресії РФ

Чому бізнесу вигідно вкладати кошти в освіту та хто повинен контролювати ці інвестиції