А що далі?

Отак раптово і зовсім неочікуване одного дня ми прокинулись в країні, якій оголосили війну, хоча і неофіційно. Здавалося б, ми стільки зробили, відстояли, вибороли свою країну з лап холоднокровного тирана... Начебто повалили режим.

Але що змінилося? Чи стало краще? Відповідь однозначно "ні".

Радість була швидкоплинною. Не встигли ми оговтатись від подій на Майдані, як стикнулись з новою проблемою. Так званий "брат" не пробачив нам нашої перемоги і просто нахабно, на очах у всього світу вкрав у нас наш Крим. Не забрав своє, не відсудив, не відвойував та навіть не загарбав – саме вкрав. Але ніхто навіть і не побіг за злодієм, щоб спіймати його, дати по шапці і забрати своє.

Натомість що? Черговий можливий судовий процес, який затягнеться на роки.

А зараз про Крим вже все менше і менше чути на фоні поточних новин, майже ніхто вже й не згадує про нього. Багато змирились, що Крим російський.

Далі були вибори... Український народ стикнувся з проблемою відсутності сильного лідера, який би навів лад у державі, змінив би її на краще. Тоді вже почали виходити з практичних міркувань і вирішили, що краще голосувати за менше зло. В Україні завжди така ситуація, що потрібно вибирати найменше з лих.

Отож, вибір було зроблено. Що далі?

Не встигли оговтатись від втрати Криму, не встигли усвідомити, що його вже нема, як вся увага перекинулась на Схід.

І ловиш себе на думці, що в принципі, раніше ти так ніколи ним і не цікавився, ніколи там не був, не знаєш людей, що там живуть. Але стереотипів, що склалися в голові безліч. Мабуть, як і в жителів Сходу про Захід.

Суспільством гуляє думка, що не варте воно того. Для чого нам той Донбас? Віддали б Росії та й жилось би спокійно і не гинули б наші українські герої-захисники за людей, які не хочуть порятунку.

Та така думка неприпустима.

Хто хоче до Росії, то будь ласка – чемодан-білет-поїзд. Але свою землю і наш народ ми нікому не віддамо. Можливо саме ці події і об'єднають Україну в одне ціле і почнуть розмиватись в головах громадян кордони між Заходом і Сходом.

Але це потім. А чим зараз це закінчиться?

Жоден політичний аналітик не може з впевненістю передбачити хід подій. І, мабуть, кожен українець задає собі це питання. Адже що в голові в Путіна невідомо, а все, що чуємо й бачимо, це те, що Росія з кожним днем підтягує свої війська до українського кордону та намагається вдертися хоча б у вигляді нікому не зрозумілого "гуманітарного" конвою. В те, що це все може закінчитись дипломатичними перемовинами, ніхто не вірить.

Найбільш вражає стримана поведінка Європи. Чому не можна перекрити кисень Росії і дати Путіну чітко зрозуміти, що амбіції імператора, які він хоче реалізувати, не мають втілення в умовах сучасного світу – місія нездійсненна? Наскільки далеко повинен зайти Путін, щоб світ схаменувся?

Мабуть, в Європі є така спокуса думати, що окрім українців це більше нікого не стосується. Та це не той випадок, де зволікання – правильне рішення.

21 століття не час для агресії. І якщо вчасно не зупинити засліпленого лідера з комплексом імператора – то що тоді?..

Неля Грималюк, спеціально для УП