Про "депутатську недоторканність"

Скасування так званої депутатської недоторканності – а насправді просто особливого порядку притягнення до кримінальної відповідальності – це добивання й без того кволої української демократії. Популізм, як іржа, продовжує роз'їдати здоровий глузд. як було зі зниженням депутатської зарплати.

Тепер кожного нардепа хочуть поставити під контроль найчеснішої та найефективнішої у світі української генпрокуратури, котра:

– чи покарала "Беркут" за 30 листопада?

– чи покарала когось за розстріл Майдану?

– за Іловайський котел?

Нагадаю, під час двох найгірших криз в історії української державності – Майдану 2004 року та Майдану 2013-14 саме особливий порядок притягнення парламентарів до кримінальної відповідальності рятував опозицію від фізичного розгрому й нейтралізації лідерів.

Уявіть, якби парламент ще тоді змінив би Конституцію й позбавив себе захисту від Пшонки і Ко? Наскільки легше було б Януковичу?

А потрібно не забувати, що попри втечу екс-президента, у нас тих, хто хоче стати наступним Януковичем – вагон і маленький візочок, практично в усіх можливих таборах. Мусимо думати не про сьогодні, а про сотні років наперед.

Прагнення скасувати депутатську недоторканність – це, за своєю суттю, прагнення народу позбутися феодального устрою держави. Але це хибний шлях, шлях на 180 градусів від тої точки, куди люди хочуть потрапити. Бо у феодалізмі недоторканний тільки цар. І ще ті князі, хто має військову потугу, щоб від царя відбитися.

Насправді українці просто таким чином намагаються каналізувати свою ненависть до правлячого класу. І чомусь концентруються на парламенті – який, загалом, лише невелика й не найвпливовіша частина цього класу.

Ненавидіти треба, але ненависть має бути зрячою, а не сліпою.

Отже, по пунктам.

1. Найпоширеніший міф, що недоторканність – це секрет успіху олігархів.

Насправді, скільки олігархів є в парламенті? Коломойський, Ахметов, Пінчук, агов?.. Тиша.

Тому що вони всі давно не депутати. Більше того, деякі з них надто зневажають статус народного депутата, щоб до нього опускатися.

Ба більше: як їм допоможе депутатська недоторканність, якщо потенційне слабке їх місце – це бізнес? Бізнесмени, котрі йдуть у парламент, є контрольованими через можливість податкової та прокуратури нищити їх підприємства. Недоторканність тут мало чим зарадить.

2. Корупціонери, злочинці?

Навряд чи це знизить стимули для них іти в парламент. Вони якраз будуть пропонувати владі своє лояльне голосування, у обмін за непорушення кримінальних справ за їх старі гріхи. Такі грішні депутати угодні владі – тому вона їм допомагає виграти вибори.

Досвід Майдану має показати, що напрямком реформування правової системи має бути зміцнення парламентаризму та розділення влад, ліквідація монархічних повноважень президента. Президент має бути сильним – але сила його має йти разом із відповідальністю. Якщо вже ми мислимо конституційним будівництвом, то депутатська недоторканність – це фундамент Конституції. Треба не половина, а більш ніж третина голосів від конституційного складу Верховної Ради, щоб поміняти цю норму.

Звісно, речі непопулярні, бо навіть нібито "найпросунутіші" політики по-самовбивчому виступають за скасування норми про неможливість кримінальної відповідальності депутата без згоди Верховної Ради.

На жаль, це продовження низки страшних законодавчих помилок, через які найближчим часом може статися соціальний вибух – закону про люстрацію, котрий насправді реальної люстрації не забезпечує, закону про прокуратуру, що його подано в Раду ще Януковичем, котрий позбавляє громадян ледь не останнього шансу захистити свої права за допомогою держави.

Ще раз повторю – не там шукаємо. Прокуратура зараз є абсолютно непідконтрольним суспільству органом із найбільшими в державі повноваженнями – карати й милувати, давати й забирати.

Те, що так звана недоторканність, а насправді, повторюся, цілком працюючий окремий механізм посадки депутатів-злочинців, – заважає прокурорам розслідувати справи по факту злочинів нинішніх парламентарів – чергова прокурорська брехня.

Їм завжди щось заважає: ми пам'ятаємо 30 листопада, 20 лютого, 24 серпня.

Ручний парламент, безумовно – мрія кожного українського президента. Але я вірю, що розум, мудрість переможе. Ненависть має бути зрячою.

Ігор Луценко, спеціально для УП