Занепад еліт

1643 перегляди
Четвер, 08 березня 2018, 15:00
Ігор Лубківський
психолог, аналітик, коуч, місто Тернопіль

Це здається неймовірним, але всього якихось 150 років тому Фрідріх Ніцше писав про німців як про націю, що зазнає занепаду й деградації. А тому гордився тим, що мав польські корені.

Але, пройшовши через дві світових війни, переживши Бісмарка й Гітлера, Німеччина все одно стала однією з провідних націй Європи, багато в чому визначаючи тепер долю всього Європейського континенту.

Так програвати війни не соромно. Тому, ймовірно, справа не в перемозі чи поразці, а у вмінні робити з них висновки.

Подібне, напевно, мало б стосуватися й України – ми теж, як і німці колись, надто схильні кохатися у власних поразках, тужливо стогнучи за безнадійно втраченим славетним минулим.

Так ми сприймаємо історію поразки УНР, навіть бій під Крутами вважаємо заледве не смертельною поразкою, зрадою командирів, підступами радянських комісарів, і аж ніяк не перемогою.

Хоча, по суті своїй, на той історичний момент це був цілком успішний бій, що виконав свої задачі, враховуючи наявні тоді сили й ресурси. Ним тепер гордитися варто, а не оплакувати.

Подібне сприйняття, на жаль, може спіткати нас і в сьогоденній війні. Ми теж уже готові почати оплакувати те, чим насправді треба тільки пишатися.

Держава це бізнес-корпорація?

Однією з найбільших небезпек на шляху розвитку держав може стати уявлення про те, ніби держава нічим не відрізняється від бізнес-корпорації.

Так, зовні все схоже. Теж на чолі – один керівник, який підбирає собі команду. Теж ідеться про досягнення якнайкращих фінансових показників, вдалий економічний розвиток та конкуренцію на зовнішніх ринках.

От тільки в бізнес-корпораціях люди є підлеглими керівника структури, і він у принципі не зобов’язаний думати про те, як вони живуть поза межами його фірми. Заплатив зарплату – і все! Забув про них.

Аналогічно й працівники. На будь-якій роботі, навіть найгіршій, нам легко – ми забуваємо про неї, як тільки зачиняємо двері прохідної. І далі живемо власним життя. А якщо там зовсім погано, шукаємо іншу роботу. Це може не завжди вдаватися, але такий шанс є.

А от з державою складніше! Вийти за її межі можна лише одним чином – емігрувавши.

Що ми зробити можемо далеко не завжди. Та й незрозуміло, чому ми повинні це робити, якщо хочемо жити там, де народилися, де народилися наші друзі і батьки.

Тому громадянин (а не просто працівник) хоче мати таку державу, у якій мав би змогу будувати своє приватне життя на власний розсуд. І що вже точно – без ніякого втручання з боку цієї самої держави.

А ще краще – щоб він сам, а не її керівник, визначав її цілі й пріоритети. З цим у нас якраз і складно.

Бо якщо народ наш потроху, через біль і кров, доходить до необхідності максимального впровадженні цієї ідеї демократичного управління, то керівники наші й далі розглядають державу як власну бізнес-корпорацію. У якій усі мають працювати на них максимально продуктивно, а свої побутові і житейські негаразди вирішувати де завгодно.

Навіть за кордоном чи шляхом еміграції. Як воно, власне, і відбувається.

От тільки – дивина яка! – робітників від того теж чомусь стає все менше. Буквально за останні кілька років з України тимчасово чи назавжди виїхало вже стільки людей, що скоро в цій "псевдокорпорації" вже зовсім нікому буде працювати!

Дійшло навіть до того, що обленерго стали змушеними повторно запрошувати на роботу своїх колишніх пенсіонерів.

І все б нічого, якби ці уявлення про державу як про бізнес-корпорацію ще й досі не жили в уявленнях рядових громадян, як про щось позитивне і світле.

Ні, не світле воно. Цілі в нас різні.

Наша ціль – життя. Їхня – максимальний прибуток.

Якщо хтось не розуміє цієї принципової відмінності і досі вірить у те, що держава – це бізнес-корпорація, то він і далі буде вторити за нашими очільниками, що наш народ якийсь не такий. Бо весь час відстає від світлих прагнень його керівника, про кого саме не йшлося б.

Занепад еліт

В Україні немає еліт. Якщо не вірите – відкрийте будь-який підручник з політології.

Стати елітою не так просто – для цього треба мати відповідне походження, непогане виховання, належний рівень освіти. Не кажучи вже про морально-психологічні якості.

Усе це під корінь було знищено руками радянської влади – сталінськими таборами і вмілим радянським "вихованням" нової людини, основною ціллю якого було навчити людей красти і стукачити.

Але зате тепер у нас є люди, які намагаються видавати себе за еліту. Правда, походження в них переважно комуняцьке, освіта абияка, виховання відсутнє, а про їхні морально-психологічні якості говорити взагалі смішно.

Від еліти в них лише одне – прагнення видавати свої судження за судження непохитних моральних авторитетів. Навіть тоді, коли несуть явну дурню.

От тільки парадокс – і на Заході ситуація теж далеко не краща!

Американські президенти часто не володіють блискучим інтелектом, але країна розвивається.

Польща, яка у своїх імперських амбіціях недалеко пішла від Росії, далеко пішла від неї (як і від нас) у ставленні до своїх громадян.

Берлусконі нічим не кращий за нашого Суркіса чи Ахметова, але то ми їздимо на заробітки в Італію, а не італійці до нас.

Чому так? Різниця тільки одна – там є той середній клас, який ми все ще не сформували. І найголовніше – який би дійсно мав стати елітою. Перш за все, у морально-психологічному плані.

Німецький виборчий закон має, напевно, не менше можливостей для фальсифікації виборів, ніж український.

Вибори там так само проводять по школах і непристосованих для цього приміщеннях. Але тій вчительці, підприємцю, фермеру чи громадському активісту, який входить до виборчої комісії, навіть у голову не прийде їх фальсифікувати. Коли їх запитуєш про фальсифікації – вони часто не можуть навіть зрозуміти, про що йдеться.

Наша ж "еліта" – середня ліга, так би мовити – від звичайних вчителів, лікарів та підприємців до топ-менеджерів корпорацій, помічників народних депутатів і заступників міністрів, ніякими строгими моральними нормами себе не обмежує.

То ж не Ахметов заробляє собі мільярди! Хтось всерйоз вірить у те, що він на це здатний?

Ні, це роблять для нього "хороші" хлопчики з гарними зарубіжними освітами – це вони придумають усі ці схеми відкатів, рефінансувань, додаткових емісій акцій підприємств та купівлі-продажу політичних активістів.

І якщо на Заході наявність цього середнього класу політичної і громадської еліти служить запобіжником від невдах-президентів, то в нас навпаки – ті, хто мали б бути середнім класом, часто виявляються не кращими.

Тому ми й далі хочемо вірити в те, що знову вкотре помилилися у своєму політичному виборі. А ось наступного разу вже точно будемо знати, чого хочемо. І якщо пощастить, то вгадаємо, нарешті…

Що ж робити?

Треба розвивати середній клас. От тільки як, коли грошей нема? Будувати громадянське суспільство. Тільки як його будувати, якщо громадським активістам теж за щось жити треба? А власних грошей у них – катма!

Треба створювати політичну еліту! Тільки як її створювати, якщо від моралі наші політики як були далеко, так ще дальше й пішли?

Однак не все так трагічно. На початку перебудови популярним був роман російського письменника Володимира Дудінцева "Білі шати". Цікавий він для нас тим, що в ньому автор достатньо добре описав "інструментарій добра".

Не завжди треба бути героєм – іноді достатньо зробити те найменше, на що здатний. Не завжди варто робити добро, іноді достатньо зробити трохи менше зла, ніж зазвичай.

Адже навіть наглядач у сталінському таборі має свій моральний вибір. Можна відвернутися, коли хтось намагається втекти, а можна схопити гвинтівку і навздогін його дострелити.

Той самий моральний вибір, що й у романі, стоїть тепер і перед нами. Не можеш зробити нічого корисного для держави – зроби хоча б те найменше, що можеш. Не здатен зовсім не красти – то хоча б не кради більше, ніж тобі треба.

Не можеш ставитися з гідністю до інших людей, то хоча б їх не принижуй. Не здатен бути героєм, то хоча б не заважай тим, хто ними став.

Боїшся воювати сам, то хоча б трохи підтримуй тих, хто воює замість тебе.

Це просто насправді. За роки Майдану і війни багато хто з нас давно вже живе за цим принципом – робить те найменше, на що здатний.

Тож усе в нас вдасться.

Або ні.

Якщо ми не перестанемо вірити в те, мовби десь існує якийсь "ідеальний лідер", не перестанемо ганьбити своє минуле – замість того, щоб ним гордитися, і якщо й далі будемо вважати, що держава має стати чиєюсь бізнес-корпорацією.

Ігор Лубківський, психолог, аналітик, коуч, місто Тернопіль

Спеціально для УП

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Чи можна заробити мільйон, граючи в комп'ютерні ігри
Людей приваблює той факт, що в кіберспорті, найчастіше, є матеріальна винагорода. Як зміниться ігрова індустрія в найближчому майбутньому? (рос.)
Вчимось робити добро. 10 ідей благодійних заходів: як поєднати приємне з корисним
Про благодійні аукціони та ярмарки чули всі, але насправді існує безліч способів зібрати кошти на добру справу. Пропонуємо 10 креативних способів фандрейзингу у Щедрий Вівторок. Їх може ініціювати кожен!
Шість газових міфів: погляд із ЄС на українські енергетичні реформи
Парадоксально, але "Газпрому" допомагає і відмова Польщі від закупівлі його газу – у російського монополіста з'являються зайві 10-12 млрд кубометрів для інших покупців в ЄС.
Роботи для людей: переосмислення автоматизації праці
Відповідь на питання "роботи чи люди" насправді звучить як "роботи для людей". (рос.)
Домашні зв'язки: як влаштувати буккросинг на рівному місці
Експеримент з буккросингу розпочався зі звичайного "ні, ну а шо!" Але далі було цікаво. (рос.)
Як у Києві шматок школи продали
Мені як звичайній киянці торгових центрів уже забагато, а от шкіл, садочків та зелених зон критично не вистачає, особливо в центрі, бо все забудовано-перезабудовано вщерть.
Партнерство, але не інтеграція: що не так із рухом України до ЄС
2018 рік мав стати роком прискорення. Та звіт про виконання Угоди, оприлюднений зараз, не містить ані натяку на такі плани. Їх практична реалізація відкладається на потім...