Білорусі уже вдалося
Як і багато хто з вас, останні дні не можу перестати думати про те, що відбувається у сусідній Білорусі. Стежу за новинами, прямими трансляціями, експертними інтерв'ю і відчуваю, що все це мене дуже гостро стосується.
Я не є експертом з Білорусі, у мене немає там родичів і я жодного разу не була в цій країні, але всередині мене резонує те, що зараз роблять активні, небайдужі люди на площах різних білоруських міст – відстоюють правду.
Так, у мене і у багатьох моїх друзів перша паралель до подій у Білорусі – Майдан у Києві 2013 року.
Коли бачиш ті ж заклики протестувальників до силовиків "Ви такі ж білоруси, як і ми, що ви робите?!", одразу пригадуєш аналогічні заклики, які лунали і в нас на Майдані до беркутівців.
Втім, загалом порівнювати Україну і Білорусь на тлі протестів внаслідок незгоди з результатами президентських виборів, а далі на тлі спільного пострадянського минулого було б дуже грубо і некоректно. Ми досить різні країни, але дещо нас точно об'єднує – це вектор молоді, яка більше не готова терпіти і яка готова обирати свободу будь-якою ціною.
Це найважливіше, що відбувається зараз у Білорусі.
Читайте також: "Не хочу жити у великій в'язниці". Протести в Білорусі очима їх учасників
Майдан для Лукашенка: як вибори-2020 розбудили Білорусь та на що варто зважати Україні
Але цікаво, що борючись за справедливість і свободу у своїй країні, вони насправді борються за це у всьому регіоні, адже суспільства не існують вакуумно, вони обов'язково впливають одне на одне.
Тут не можу не згадати думку, яку нещодавно в інтерв'ю українському ЗМІ сказав екс-радник Путіна з економічних питань, знаний економіст Андрій Ілларіонов (проживає у США), про те, що ймовірність свободи у країні більша тоді, коли в якомога більшого числа сусідніх країн вона є. Думаю це дуже важлива теза для тих, хто думає, що те, що відбувається у Білорусі, нас не стосується.
У глобальному постінформаційному світі більшість процесів у окремих країнах мають глобальний вплив, адже кордонів для ідей точно не має.
Також протести у Білорусі дуже чітко показують, що червоні лінії завжди існують, навіть якщо самі люди про них не здогадуються.
[BANNER1]Незалежно скільки часу суспільство перебуває під авторитарним режимом, все одно певний нерв, який в один момент збурює людей до дії, – живий, він лежить в основі природного бажання людини до свободи. Тому часто одна подія, один клич до дії, перший кинутий камінь стають початком лавини протестів.
Далі в хід йде психологія і люди, наче заряджені частинки, передають енергію одне одному, і саме плече однодумців робить їх сильними – ось чому важливо підтримувати, навіть якщо ти у іншій країні. І що важливо, національна свідомість стає реальною саме під час зародження революцій, тоді вона – це самі люди, що вийшли на вулиці.
В цьому контексті багато хто засуджує опозиційну кандидатку у президенти Білорусі Світлану Тихановську. Мовляв, та не мала морального права залишати країну у час протестів, адже люди очікували від неї лідерства, а "втеча" може демотивувати багатьох.
Думаю, це точно не той випадок, і ми вже у цьому встигли переконатися, адже протести не вщухають і з'являються нові їхні форми. Чому так? Невже лідери не потрібні?
Сьогодні молоде покоління, яке становить осердя будь-яких протестів і революцій, не прив'язане до окремих авторитетів/лідерів. Воно здатне творити активні, самостійні та, що важливо, організовані спільноти, представники яких йдуть не за авторитетами, а за ідеями. Молоді люди дуже чітко усвідомлюють цінність своєї персональної свободи, не чекаючи, що хтось скаже: "Це і це ваша свобода". Процес запущено, тому Білорусі уже вдалося.
Оксана Левантович, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.